Завантажити

з усім військом, що має під рукою. Будемо боронити Батурин і його”.
“Так не можна. Гетьманові треба за Десну — до нового союзника, щоб ворог не вбився клином поміж них. Може, йому дорана покращає. Як ні, то хворого з лікарем перевеземо в кареті. Не турбуйтеся тим. Ваша турбота — Батурин. Приготуйnе все, що до оборони потрібне. Не забудьте нічого”.
ВИЇЗД
Тускле поранкове світло зазирало в світлиці. Від нього блідло світло свічок. Горіли як при катафалку.
Невиспані лиця сердюків і прислуги зеленаво-бліді. Але в рухах не пізнати втоми, радше помітний поспіх. Останні килими й перські коври скочують і ховають до скринь.
У сінях тих скринь ціла гора. Навантажують вози. Готові від’їжджають, аж скриплять, ніби стогнуть під надмірним тягарем.
На їх місце під браму під'їжджають нові. Така робота триває цілу ніч, відколи розійшлися старшини. Чуйкевич усе щось нове виносить. Чимало добра в гетьманському дворі на Гончарівці! Всього й забрати тоді. Але в світлицях помітні вже пустки, і кроки людей лунають чимраз то голосніше, але й глухіше.
Скрині з золотою та срібною посудою, з кришталями й дорогоцінним склом поїдуть на сам кінець — під окремою сильною сторожею людей з першого сердюцького полку.
Готово!
Зі спальні виходить гетьман, вбраний, як до дороги. На обличчі сліди втоми й терпіння, але йде сам.
В одній з бокових кімнат наготовлено снідання. За столом Мотря. На ній та сама плахта й корсетка, що мала колись у Ковалівці, лиш жовтих троянд не видно у волоссі.
“Ви ще не зібралися, Мотре Василівно?”
“Я остаюсь тут”.
Гетьман зморщив чоло. “Це неможливо. Батурин може бути в великій опресії”.
“Якраз тому не хочу його покидати”.
“Ви не знаєте, що таке облога. Мотре, прошу вас, їдьте з нами, зі своїм мужем”,— поправився гетьман.
“Ні, пане гетьмане,— відповіла рішуче,— позвольте мені залишитися тут. Я в Батурині зросла, знаю тут мало не кожну дитину, позвольте поділити з ними долю й недолю”.
“Ніхто вас не силує, але ви жертвуєте собою. Що на це скаже муж?”
“Він дав мені дозвіл”.
“М'якого ви маєте мужа. Я вас не лишив би”.
“Тут мати моя”,—зауважила Мотря.
“Мати?”
“Любов Хведорівна, прибита важким горем. Хто ж потішить її?”
Гетьман здивовано глянув на Мотрю. “Це ваше невідкличне рішення?”
“Так, пане гетьмане”.
“Га! Тоді нехай вас Бог має в своїй опіці”.—Нахилився і поцілував її в голову, як батько.
Припала до його руки, як донька.
Хотів ще щось казати, приложив долоню до чола, потер і, повернувшися наглим зворотом, вийшов з кімнати. Пустилася за ним.
Спинив її: “Ні, Мотре Василівно, останьтесь тут, так краще”.
Послухала. Крізь відчинені двері бачила, як силувано бадьорою ходою пройшов сіни, як попрощався з прислугою і вийшов на рундук.
Повіяло осіннім холодом по пустих світлицях гетьманського двора на Гончарівці.
 
* * *
Гетьманська карета ще перед досвітком від'їхала наперед ген далеко за Сейм.
Гетьман, хоч хворий, сів на коця, обтулився козацькою буркою і в оточенні старшини виїхав зі свого двора.
Не оглядався.
На непевну долю залишав його.
Мусив.
Тихо, не розмовляючи з собою, їхали біля гетьмана Орлик, Войнаровський, Чуйкевич та інші.
В поранковій імлі, серед осіннього дощу, виглядали як привид, ніби похоронний похід.
З коней бухала пара. Зимно було.
Як переїздили міст, в Батурині заграли дзвони. Неділя.
Гетьман зняв шапку і перехрестився. Ціле товариство пішло за його приміром. Коні стали. Молилися їздці. За Батурин, за долю людей, котрих у його мурах залишили.
Під мостом біля вогнища грілися вартові. Варили снідання. Пізнавши гетьмана, вискочили — віддали привіт.
Гетьман закликав їх до себе: “Коли б так, не дай Боже, надтягав ворог, міст зірвати”. Притакнули мовчки.
Довго бовваніли їх постаті в імлі, поки їздці не окрилися перед ними на закруті широкої болотистої дороги, серед нив, покритих жовтою стернею і зеленою озиминою.
Мовкли дзвони на батуринських церквах. Лиш на одній гомонів ще довго невеликий дзвінок, ніби плакав. Хазяїна прощав.
Батуринці у святочних вбраннях поспішали на службу Божу.
“Гетьман від'їхав”.
“Кажуть, за Десну — до шведа”.
(Не знати, хто їм це повів).
Жалили, та не противилися.
“Чечеля своїм намісником залишив”.
“Кращого нам і не треба. Постоїмо за нього. Зуби поломить москаль”.
Дощ ущухав. Блиснуло сонце. Замигтіли золочені хрести.
 
ЗА ДЕСНУ
В неділю, 24 жовтня, під вечір, гетьманська карета від'їхала в городок Короп на річці того самого імені. Біля гетьмана були: Войнаровський, Орлик, Чуйкевич, Горленко, його вірний покойовий Кендзєровський і старшини тих сердюцьких і компанійських відділів, що супроводжували його.
Кругом Коропа стояли

читати