Завантажити

вовком, як з чоловіком.)
Прямували в напрямі Борзни.
Козак дійсно знав добре тутешні сторони. Як побачили світло, що далеко десь блимало перед ними, то казав, чи це на хуторі світиться, чи в лісника, чи вартівники огнища розложили. Не поступали ніде. Добрий кінь кілька годин без відпочинку піде.
Войнаровському зразу причувалося, немов за ними хтось жене. Погоня. Ставав і надслухував... Тихо... Це лунав відгомін копит їх власних коней.
Згодом привик до ночі, до бездоріжжя, до їзди навмання.
Кілька разів зайці перебігали шлях або птиця зривалася з корчів. Спиняли коней, давали їм відсапнути, гладили по шиях і — далі, щоб дальше від Городка, від Меншикова, від усього, що мало статися і дякувати Богові не сталось.
“А що далі?” — питався Войнаровський.
“Що Бог дасть — відповідав собі.— Тут уже вороття немає. Треба скоріш сповістити дядька, що ворог попав на слід. Не може дожидатися приїзду світлійшого.
Завтра, а краще казати нині, бо то вже недалеко ранку, п'ятниця, гетьманові найдальше в суботу треба тікати з Борзни, до Карла або до Батурина, де він, як того треба буде, зможе замкнутися в твердині. Зробить, як схоче, це вже його річ, моя — сповістити”.
Скоріше! Скоріше!
Дорогами не їхали радо. При дорогах, буває, засідається гультяйство, втікачі, горлорізи, всякий хибкий народ. Кинуть колом коневі попід ноги або вигребуть рів поперек дороги і — пиши пропало. Нелегко двом їздцям боротися з цілою бандою.
Женуть.
Нараз щось засичало в повітрі, вдарило козака по лиці і відскочило. “Аркан!” — крикнув козак і конем повернув у протилежний бік. Войнаровський за ним. Кілька чорних тіней доганяло їх, кидало арканом далеко, справно, але ніч була темна, лив дощ, важко петлю закинути на голову коня або їздця. Запалили смолоскип на довгім дрючку, не допомагало. Втікачі мчали стрілою.
“Відбігли ми, милосте ваша. Треба нам повертати вісьта, понад балку з озерцем”.
Повернули.
Та не доїхали до балки, як козак скочив убік і свиснув на свого коня. Побачив біля балки двох їздців на сивих конях.
“Щастя, що сиві, хоч ніч, а видно”.
Летіли як хорти. Білі тіні за ними. Їх коні притомлені, тамтих свіжі.
Войнаровський озирнувся. Ще трохи і засягне його аркан. Витягнув пістоль, і грохот покотився полями. Ще раз, і ще. Крик — біла тінь зупинилася. Друга присунулася до неї.
Войнаровський насунув шапку, поправив бурку, стиснув острогами коня...
Помчали...
У БАТУРИН
Гетьман стояв у Борзні. Не стояв, а лежав, бо з осінньою негодою здоров'я його погіршилося. Хвилювався, по ночах не міг спати, лікарі турбувалися ним. Казали, що гетьманові треба спокою і відпочинку, бо він до краю вичерпав свої сили.
Гетьман, почувши таке, усміхався. “Добрі ліки, але мій аптекар не вміє їх готовити”.
Орлик не відступав від нього. Ще недавно маломовний, беззамітно сповняючий накази свого гетьмана, останніми днями геть відмінився. Думав, радив, писав скоро, бистро, вправно. Гетьман що лиш тепер пізнав, якого доброго писаря має. Орлик прямо вгадував його думки і, не розпитуючи багато, сповняв його волю. Разом з небезпекою росла бистрість його думки й енергія руху.
На довгі розмови не було часу, прийшла пора на діло, скоре, рішуче, добре. З розвідок і з переловлених язиків знати було, що і шведи, і москалі хапаються перейти Десну. Якщо скоріше перейдуть шведи, Мазепі треба остатися на цім боці, щоб сполучитися з ними, коли ж би заносилося на те, що скоріше перейдуть москалі, тоді козакам нема що дожидати їх, лиш перед ними треба поспішати на той бік, щоб лиш не бути разом... Пора!
Гетьман нетерпеливо дожидав Бистрицького. Сподівався, що він принесе нові вістки про становище шведської армії і про воєнні плани короля Карла в цей рішаючий мент.
Бистрицький поїхав до Карла з одним шведським офіцером-полоненим, що мав йому бути за провідника й товмача, як увійдуть у шведські лінії. Цілий план цієї небезпечної мандрівки був дуже хитро, хоч скоро, придуманий самим гетьманом, і гетьман не сумнівався, що він вдасться, тим більше, що і Бистрицький, і цей офіцер-полонений — люди меткі й проворні.
Сподівання не завели гетьмана. Шведський офіцер остався у Карла, а Бистрицький в п'ятницю, дня 22 жовтня, прибув щасливо до Борзни.
Його зараз покликали до гетьманського ліжка.
“Вернувся? Лепський молодець! — привітав його гетьман.— Як же там? Кажи!”
Бистрицький хотів розказувати все з кінця — і як їхав, і яких пригод зазнавав по дорозі, і як його прийняв на послуханню сам король, славний Карло XII. Але гетьман перебив його зараз на перших словах: “Це лиши на пізніше. Послухаємо колись. Тепер кажи, що Карло?”
“Його милість короля Карла стрінув я у Панорівцях, що на річці Ровці, 26 верстов від Стародуба, на шляху від Стародуба до Десни”.
“Ого! Значиться, недалеко шведи! І що переказав мені король?”
“Король Карло

читати