Завантажити

гетьманових маєтків, а разом із тим прийшло йому на гадку; що того чоловіка не слід тепер із своїх рук випускати. Такої птиці з клітки не випускають.
“Ви втомлені,— звернувся нараз до гостя,— хочете спати”.
“Так, хочеться спати”,— повторив, не задумуючись, Войнаровський.
“Ось бачите, а я вас вночі розмовою забавляю”.
“Розмова з вашою милістю від сну мені дорожча”,— відповів, похопившися, Войнаровський. Він усіма способами намагався впевнити князя, що в кареті виспався знамените і загалом ніякої втоми не чує, він же людина молода, в самому розквіті сил, що ж мають казати старші від нього, що стільки трудів мусять серед теперішньої війни зносити.
“А все ж таки кілька днів побудете між нами, спічнете собі, не пущу вас”,— говорив, стискаючи його руку, князь Меншиков.
“От і попав!” — погадав собі Войнаровський, і в очах йому почорніло. Почув себе закладником, в'язнем, жертвою за велику справу. Життєвий інстинкт велів рятувати себе.
“Радо б я побув коло такого знаменитого вождя, як світлість ваша, бо знаю, що навчився б багато, але, бачить Бог, годі старого дядька самотнім лишати. Як що він ще живе — так треба доглянути, як помер — похоронити”.
Світлійший пильно вдивлявся в заклопотане обличчя гостя, ніби любуючись його тривогою. “Побачимо, побачимо, як воно буде. На всякий спосіб треба мені відвідати недужого Івана Степановича. Який день маємо нині? Четвер. Значиться — в неділю коло полудня буду у нього в Борзні. Добре?”
“Як ваша ласка, князю”.
“Поїду, а тепер вам треба на спочинок. Простіть, що не дістанете гідного ложа, але це війна,— війна, ласкавий добродію, що робити? Спокійної вам ночі”.
Відпровадив Войнаровського до воріт і доручив німецькому офіцерові відвести його на квартиру.
“Будь ласка, йдіть серединою дороги. Це ще найбезпечніше. Спокійної ночі!”
“Добраніч, світлійший князю, не турбуйтеся”.
“А вважайте на місток, він небезпечний!” — гукав світлійший від воріт.
“Спасибі, не турбуйтеся, на добраніч!” — відповів Войнаровський, бредучи по заболоченій вулиці Богом і людьми забутого містечка Городка.
Падав осінній дощ, у повітрі чути було гар і тінь. Пізня осінь. По ровах повно води, до ровів стікає гноївка, гниє на купах листя.
Сумно.
ПІДСЛУХАВ
Прийшовши на квартиру, Войнаровський скинув заболочені чоботи, роздягнувся і, не погасивши лойової свічки в циновому ліхтарі, ліг на постіль. Голову обхопив руками. В вухах шуміли йому співи і крики московських офіцерів, поперед очі снувалася гарна Явдошка, від сопуху і диму млоїло під грудьми.
“Як вона гуляє! Пропадай, лицарська душе! Один бюст чого варт! Явдошка, серденько, сволоч якась!”
Бував у всіляких походах, і скрізь воно однакове. Мине битва, і без вина й жінок не обійдеться. Тільки в одному краї жінки кращі, в іншому — поганіші, але для вояка вночі кожна корова чорна. Скрізь війна роззвірює людей, здирає з них личину наложену культурою, показує їх такими, як вони є. Серед мира отсі одноокі полковники й товстопузі генерали — це, певно, зразки подружньої вірності й батьківських чеснот, а в поході, бач, які хоробрі. Молодці! Що молодці — десятьох молодців зажене тобі такий підстаркуватий донжуан геть у козячий ріг, бо має досвід.
Думав про те, щоб не думати про себе.
Світлійший виїмкова людина. Як він уміє взяти себе в руки. Ні на мент не забуває про свої уряди й титули. Пий, та службу знай! Як він тими хитрими зіницями свердлував його, аж до споду душі! Чи доглянув що?..
Войнаровського пройняла дрож. Хотілося гукнути на прислугу, щоб допомогла розбиратися, погасити свічку, накритися з головою і спати до полудня, забувши про все. Не робив того. Навіть свічки не гасив. Боявся, що покличе прислугу, а надійде варта і виявиться, що він уже не гетьманський небіж, а прямо закладник у Меншикова або ще гірше — царський в'язень.
На згадку про те окинув очима кімнату. Невеличка, низька, з одними дверима і двома малими вікнами на вулицю. Обкопчена, брудна, ніби справжня в'язниця.
“А це що? — і він відгорнув занавіску над постелею. Побачив ще третє вікно, цілком мале, так що товстяк не пересунувся б туди. Виходило в садок, за котрим стелилися поля.— Тим вікном можна б утікати,— погадав собі,— коли і біля нього не поставлять сторожі... Втікати? Ще заскоро. Може, він непотрібно турбується, може, це прямо його хворобливі вигадки після трудів дороги і під впливом переживань за останні тривожні часи? Треба підождати і впевнитися, що Меншиков дійсно хоче його насильно затримати при собі”.
Заспокоївшися, роздягнувся і погасив свічку. Осіння ніч. Зі стріхи скапує дощівка, шумлять в саду безлисті гілляки. Десь далеко, на старій дерев'яній дзвіниці чи в дуплавій вербі, пугутькає сова, смерть ворожить комусь... Може, йому?
Хоче заснути — не може... “Явдошка, старайся!”
“А бодай би вас перша куля не минула — чорти!”
Яке ж далеке те безтямне,

читати