Завантажити

тилах.
Орлик читає далі. Цар сповіщає гетьмана, що Шеремет'єв і Меншиков “сь русскимь войскомь находятся близь Стародуба, готовьіе встречать идущаго вь Малороссію непріятеля”.
“Хай Бог допомагає їм на добре діло. Жалію, що участі приймати не можу і, мабуть, побіди на свої очі вже не побачу. Бог не благословив... Коли б я тепер особою моєю гетьманською оставив Україну, то вельми, опасаюсь ,дабьі на сіє время внутреннее между здешнимь непостояннымь народомь не про-изошло возмущеніе'... Так і напиши його величеству, Пилипе... Що ж там далі? Читай!”
Орлик пробігає дальші рядки, робить великі очі й підносить брови вгору. “Чому ж ти не читаєш? Спішись. Бачиш, я хворий. Насилу слухаю. Болить”.
Орлик читає “радісную вість про велику побіду царського війська біля Лісного в кровопроливній нічній битві при участі самого царя. Лєвенгавпт, найкращий шведський генерал, розгромлений, до 8 тисяч шведів полягло, до трьох тисяч Карлового війська попало в полон з пушками і хоругвами. Обоз у руках побідників. Лєвенгавпт з недобитками втікає, без усяких припасів, без амуніції, його переслідують побідоносні війська царські”...
Орлик складає лист і зі страхом дивиться на Мазепу. Той лежить недвижно, як труп. Хустка насунулася на очі, уста сціплені, не дихає. Царський посланець встає, витягає шию в напрямі ліжка, ніби питається: “що тепер?”
Орлик навшпиньках виходить зі світлиці і кличе посланця за собою. “Хірурга! Скоро до гетьмана хірурга, хай негайно іде з п'явками і банками, з блюментростовою мастю!” — дає накази в сінях, а до посланця говорить: “Не дадуть чоловікові спокійно вмерти. Де йому до коня, до команди? Куди, куди! Це ж живий труп”.
“Його величество не знав, що з Іваном Степановичем так погано. Доповідали, що це проходячії болі, що він так цілі роки хворіє”.
“Проходячії болі!.. Вмерти чоловікові не дають. От що”.
“Жаль такого доброго й розумного гетьмана. Доложу його величеству цареві”.
 
НОВИЙ НАКАЗ
Сильно стривожила гетьмана Мазепу вість про царську побіду під Лісним. Вісім тисяч шведів полягло на полі бою, а майже три попалося в полон. Ось що значить хоробрий вояк. Гине, а не здається.
Тим і потішився гетьман. Не міг зрозуміти Карла. Чому він на Лєвенгавпта не заждав. Були недалеко від себе, тоді, як Лєвенгавпт стояв біля Шклова. Сполучитися і вдарити на москалів. Чому він того не зробив, а несподівано, не дожидаючи свого знаменитого генерала, повернув на Україну? Поверх десять тисяч втрати, а як до того додати мало що не 15 тисяч козаків, котрих гетьман приневолений був послати останніми часами цареві, так вийде втрата тисяч 25! Це вже не жарт, це дуже змінює рахунок — перехилює важку на бік Петра.
Розуміють це гетьманові старшини. Похнюпили носи, не налягають на нього, щоб спішився до Карла. Але зате цар кидає його туди.
Цар безнастанно настає на гетьмана Мазепу, щоб він з останками свого війська приставав до нього.
Дивно й підозріло. Сил у гетьмана мало. І в краю його треба, бо анархія росте. Цар повинен це розуміти. А все ж таки кличе. Посол за послом іде — від нього, від Меншикова, від Шеремет'єва, від київського губернатора. Спокою йому не дають. Чому? Чи не хочуть дістати його в свої руки? Мабуть, що так. Особливо тепер, після того, як Улашин з листом від Понятовського до Мазепи попав у царські руки. Це також безголов'я. Понятовський, резидент короля Станіслава при боці Карла XII, пише до гетьмана лист і посилає його так необачно, що посланець з листом попадає в руки царя. Божевільні. Вони ж можуть згубити Мазепу. Улашина припікали огнем. Лихий зна, що він вибалакав на муках. Щоб не сказав, самого листа досить. Писаний документ не те, що доноси Кочубея. Діло куди гірше.
Гетьман стривожився дуже. Такої скрути не тямить. З усіх боків обскочили його.
Переказують, нібито цар дуже ласкавий до нього, ніби він ніяким доносам і доказам не вірить і дійсно хоче бачити гетьмана біля себе, як старого досвідченого вождя й одинокого свого союзника. Але покладайся на те! Це можуть бути звичайні московські хитрощі, щоб тільки гетьмана заманити до себе.
Не піде. Ніяк не піде. Перед ним одинокий шлях—до Карла. Кличе Орлика й Войнаровського до себе.
Орлик мовчазливий і сумний. Його морочить погане прочуття. Не опускає гетьмана, бо не може. Прикував його. Бореться поміж власними міркуваннями і поміж впливом, який має на нього гетьман.
Войнаровський сліпо дядькові вірить. Знає його ум, піде заради нього в огонь і в воду.
“Новий наказ,— і гетьман показав їм царський лист.— Кличуть мене в головну царську квартиру”.
“Не їдь!” — аж крикнув Войнаровський.
“Як поїдеш, загубиш себе й Україну!” — доповів Орлик.
Гетьман глянув на них: “І я так собі гадаю,— сказав.— Але як мені відпекатися від них? — Думав. А по хвилині: — Пилипе, пиши!”
Орлик приладив папір і затесав перо. Гетьман диктував:
“Історія з Улашином, котрий

читати