Завантажити

польських комісарів. Чого вони хотять?
- Начхать мені на комісарів... Старий Чепіль приїхав.
Сагайдачного начеб у серце кольнуло.
- Рад би я зараз його привітати, та перший обов'язок.
Кошовий, побачивши Сагайдачного, дуже зрадів, аж його обняв.
- Слава Богу, що ти вернувся живий та здоровий. Ми тут дуже нетерпеливо вижидали, та таки, ніде правди діти, побоювалися за тебе. Приїхали з Польщі комісари та привезли таке грізне письмо, що аж волосся дибом на голові стає. Я лише ждав на тебе, щоб скликати велику раду та обміркувати, що відповісти комісарам. Ось воно.
Кошовий подав Сагайдачному велике письмо з печаткою польського канцлера.
Сагайдачний прочитав письмо і каже:
- Цього письма на великій раді козакам читати не можна.
- Чому? Без ради не можна нічого зробити.
- Не можна тому, що роз'ярене козацтво на такі безличні20 вимоги може потопити комісарів у Дніпрі, а тоді наробили би ми собі сорому на увесь світ. А коли б старшина хотіла їх у тому здержати, то козацтво здмухне нас, мов билинку, вибере зараз іншу старшину і піде походом на Польщу, а до того ми ще не доросли. Тоді ляхи нас покопають, і вся наша теперішня тяжка праця змарнується... Це письмо -то вершок безличності і панської гордовитості... Та сих погроз нам нічого боятися, бо самі ті, що їх писали, не вірять в те, щоб ми ці прикази виконали...
- Як же по-твоєму зробити?
- Письма треба прочитати лиш старшині, і відповідь обдумати в хаті, в чотирьох стінах, без ляхів, а тоді дати готову відповідь комісарам, як відповідь від усього Запорозького низового війська... Чей же козацтво про цей лист нічого не знає...
- Ніхто не знає, крім генерального писаря. Я благорозумно ждав на тебе, а комісарів, які вже зачинають свої ріжки показувати, я держу за валами Січі і сюди не пускаю. Ти, певно, бачив, що там побудовано хати і цілі курені.
- Вибач мені, батьку, що спитаю, коли скличеться рада старшин?
- Як ти не дуже охляв, то можна завтра...
Сагайдачний вийшов пошукати за Чепелем. Чепіль засів у Переяславському курені, поки не верне Сагайдачний. Там стрінулись.
Чепіль Сагайдачного з довгою бородою не пізнав зразу.
Сагайдачний завважив теж, що Чепіль дуже перемінився. Він постарівся. Голова і вуса добре посивіли, він похилився, начеб який важкий тягар його придавив. Вони взялись в обійми і обидва сердечно заплакали.
- Зятю мій любий, як це ми стрічаємось?
- Спасибі, батеньку, що мене навідали, а то я не зараз спромігся би на твій хутір приїхати...
- Я не приїхав на Січ тебе навідати, а таки хочу віку тут доживати. В мене вже нікого немає, хіба ти один. Я забрав з собою ще тільки спомини колишнього мого щастя...
- Що ж воно сталося, де ж паніматка, де хутір? Хіба ж татари спалили?
- Моя небога вже під муравою на могилках спочиває біля нашої Марусеньки. Страх, як вона мучилась. Тільки з неї всієї роботи, що скоро рано біжить на могилку та біля Марусі порається. То квітки садить, то воду носить і підливає, то бур'ян поле, а все щось говорить, начеб з покійницею розмовляла, усміхається, начеб її бачила, а часом то і пісеньку стиха заспіває. Більше нічого її не зацікавить, нікого не бачить. Страшно було на неї дивитись, серце рвалось з жалю. Ти пам'ятаєш, яка то була молодиця, яка господиня... І де-то все поділось, від тої хвилі, як вона втеряла розум... І так ниділа, ниділа, аж заснула безболізнено з усмішкою на лиці. Була рада вмирати, раділа, мов мала дитина, що вже йде до Марусі. Перед смертю прийшла до пам'яті, прикликала мене і каже: "Ще сьогодні я бачитиму Марусю. Ти, Іване, за мною не побивайся, бо мені так краще йти на вічний спочинок, і ти прийдеш до нас, а тоді заживемо разом у Господа небесного. Я лиш тебе прохаю, щоб мене біля Марусі поховали..." - Я все те мусив слухати, усе пережити. Моє щастя, начеб який чарівний сон, проминуло. Як я похоронив мою небогу по-християнському закону, то що мені більш на хуторі робити? Хутір я передав Остапові Бондаренкові. Він оженився з подругою покійної Марусі, Горпиною. Ти її знав. Забрав я свої гроші і віддав усі на січову церкву, - спасибі січовикам, що церкву побудували. Хочу тут доживати, тут хочу і кінчити.
- А хто ж той Бондаренко?
- А хіба ти не знаєш? То добра козацька дитина. Виростав сиротою на нашій паланці, та ще і маму-удову вдержував, а Горпина то знову сирота по добрім козаку-товаришу. Ми її держали у себе змалку. Незадовго по смерті Марусі ми їх одружили та прийняли на хутір. Добрі, щирі люде. Як вони, особливо Горпина, біля покійниці небоги заходилась, мов рідна дочка. Я їм подарував хутір з полями, лугами, і зі всім, що моє було, хай їм Бог благословить.
- А старий дід-пасічник, що мене лічив, живий ще?
- Помер, якось незадовго по смерті Марусі. Дуже глибоко узяв собі її смерть. Він її виняньчив, під його оком вона, небога, виросла... Страх, як старий тужив. Навіть його внука більше його не займала. Нидів так, та й минувся. Так воно усім нам від смерті Марусі пішло з Петрового дня.
-

читати