Завантажити

приснилося, і все буде гаразд. - Вона поглянула на Сагайдачного і заспівала пісеньку, та пішла у траву квітки збирати.
- Панночко, - говорив Сагайдачний, - дайте-но спокій сій роботі по траві, а то ще гадюку замість квітки знайдете, а тоді нема для вас порятунку. Ви степу не знаєте і не прочуваєте, як тут всюди небезпека криється. Настає спека, і гадюка тоді дуже злюча буває. Не можна вам і на траві сідати. Коли утомились, так сідайте на сідло або ось на розстелений овечий кожух, гадюка до овечого кожуха не піде...
Анна поглянула ласкаво на Сагайдачного і каже:
- Спасибі за осторогу, але співати мені можна? Піснею чей же гадюки не прикличу?
Сагайдачний усміхнувся:
- Співайте здорові! Хіба би між степовими гадюками був який зачарований царевич, так як у казці говориться. Отоді він, певно, на вашу любу пісеньку зва-биться, відзискає свою прежню постать, ну і тоді запрошуйте нас всіх на весілля.
- Спасибі за царевича, - каже Анна, кланяючись, - зависокі пороги на мої ноги.
Тепер заспівала Анна своїм срібним голоском українську пісеньку, аж степова птиця у траві замовкла.
Сагайдачний узяв рушницю на плече і каже до Пшилуцького:
- Я ненадовго відходжу. Коли б що поганого трапилось, так дайте мені знати стрілом.
Сагайдачний пішов у степ і за хвилю пропав у траві. Нараз залунав з того боку стріл. Подорожні посхапувалися і не знали, що це значить, а Анна каже:
- Та чого ви налякались? То пан Конашевич, певно, щось сполював...
В обозі лишився ще один кінь. Анна побігла і видряпалась на нього, стала ногами на хребті і стала розглядати околицю. А далі сплеснула руками і вже була на землі.
- Пан Конашевич вертається, - каже схвильована і задихана.
Він вертав, справді таскаючи на плечах убитого оленя.
- Нуте, хлоп'ята, - каже до запорожців, - розведіть огонь, будемо обід варити...
Приніс оленя і кинув на землю. Анна була дуже з цього рада, бігала довкруги і плескала в долоні.
- Не казала ж я, що пан Конашевич не дасть нам загинути?
Козаки стали оленя патрошити, принесли в казанах води з потічка і розвели вогонь.
Незадовго варилася в казані юшка з кашею і пеклись на вогні куски м'яса. Розходилася люба воня печеного м'яса, аж слина в роті збиралася.
За достатньою їдою всі повеселішали. Завелась балачка, і стали собі з цілої пригоди жартувати.
- Пан Іскрицький повинен би вже вернути, вже більше чотири години, як поїхав.
- Так не можна казати, - каже Сагайдачний, - ми не знаємо, як далеко йому прийдеться їхати, тільки я того певний, що він надармо не поїхав.
А тим часом Іскра, знаючи добре степ, їхав за слідом в траві, не зупиняючись. Він поспішав, щоб тим часом, як сонце пригріє, столочена трава не піднялась.
Сонце вийшло високо і дуже гріло. Коні попріли і знемоглись, будилась степова муха і дуже до них присікалась...
Аж побачили, що в одному місці хвилювалася трава. Там пасся табунець коней. Козацькі коні заіржали, а тамті стали відзиватися. За тими стали показуватися кінчасті татарські шапки. Іскра поїхав до них прямо. Йому назустріч вийшло кільканадцять татарських конюхів, обідраних і напівголих. Вони зараз обступили козаків довкола. У них не було жодної зброї, окрім ломак.
- Чи не забігли тут часом наші коні? - питає Іскра по-татарськи.
- А скільки тих коней було?
- Ти не питай, скільки, а одвічай, про що я тебе питаю!
- А коли б забігли, то що?
- То панські коні, а пани дадуть вам викуп, скільки захочете.
- А ті пани де?
- Там, де ви в них коней вкрали, - каже сміючись Іскра. - Ви - гільтаї. Але добре ви зробили, бо пани заплатять золотом. Нам це байдуже. Приказали нам панів з Криму супроводжувати, так ми і робимо, це наше діло.
- А де ж це золото?
- Та годі ж мені було з собою золото везти, як я не знав, чи вас стріну. Скільки вас тут є вкупі?
- Більш шістдесят люда...
- А моїх панів лише п'ятеро, і нас троє. Пішліть з нами яких сорок люда, або хоч і всі ходіть. Приведіть коней з собою, а звідтам вернетеся з грішми. Це ліпше для вас як коні, бо золота вовк не буде їсти.
Татари стали нараджуватися поміж собою і так порадились, що п'ятдесят їх поїде з кіньми за Іскрою.
Вони його ні раз не підозрювали, бо по-татарськи так говорив, начеб між ними довго жив.
Посідали на коней і цілою юрбою поїхали за козаками.
- Чому ж ви і наших коней не забрали?
- Ти мудрий, але і ми не дурні. Перш візьмемо викуп, опісля ви приїдете за кіньми.
- Ті шельми щось недоброго замишляють, - каже Іскра до запорожців. - Держіться осторожно.
Іскра вирядив одного козака, щоб їхав передом та показував дорогу. З другим полишився позаду, підганяючи конюхів до поспіху...
- Знаєш, батьку, що я підслухав? - каже козак до Іскри. - Ті гільтаї, не догадуючись, що я їх розумію, говорили так між собою: "Візьмемо усіх в пута, та в ясир, а що при них знайдемо, то наше"...
- От і добре, - каже Іскра, - будемо мати трохи втіхи. Сагайдачний з запорожцями дасть їм раду. І ляхи без

читати