Завантажити

ми те саме письмо добудемо і народові прочитаємо. Тепер з цього, якби козацтво про се провідало, могла би вийти яка халепа...
- Їх би, цих комісарів, зараз у Дніпрі потопити, мов цуценят.
- Ні, ми сього не зробимо, бо цілий світ назвав би нас дикарями. То було б справді не лицарське діло, за яке не минула би нас кара Божа.
- Хай же буде і по-твоєму, але ми зараз відпишемо королеві так, що йому аж у п'ятах похолоне.
- Ні, я гадаю, що ми тим разом нічого писати не будемо, лиш скажемо панам комісарам твердо слово, що цього не зробимо.
Тоді зажартував собі генеральний суддя:
- Ов! Товаришу Петре, то ти таки не хочеш поїхати у Царгород до султана в кайданах?
- Поїду тоді, як мені самому схочеться Царгород побачити, але без кайданів, лише з отсею шаблею...
- Якби султан знав, що то за птиця Сагайдачний, - говорив, жартуючи, Іскра, - то би сам просив короля, щоб його у Царгород не посилати. Він би йому усіх жінок розлюбив... От тепер, як ми вертали з Криму, то визволена ляшка трохи не вдуріла, так у нього влюбилася...
Всі стали сміятися, а Сагайдачний каже:
- Не пора тепер на жарт, панове товариство, тепер краще обдумаймо, що і як комісарам відповісти, щоб надто Польщі не обидити...
- Чорт з ними! Що нам тут ляхи зроблять, хай прийдуть брати превудцов, та й ще в кайданах...
- Певно, що нам нічого не зроблять, та ви подумайте, що вони можуть за нас ще більше помстувати на наших братах, що на Україні під їх кормигою стогнуть.
- А ми підемо на них походом і проженемо за десяту межу.
- Хіба самі не бачите, - каже Сагайдачний, - що поки що ми до того заслабкі, а Польща засильна. Зірватися до нерівного бою, щоб потім соромно пропасти, то такого розумна людина не зробить.
- Як же довго ми на це ждатимемо? - спитав один з молодих курінних отаманів, Петро Скалозуб, - далі то і терпцю не стане, і сам народ до бою зірветься.
- Це станеться тоді, коли Польща нас буде потребувати. Це послідує незадовго. Вона заплутається у яку-небудь війну з сусідами, тоді прийде до нас з поклоном:
"Нуте, панове козаки, збирайтесь, поможіть нам. І ми так зробимо. Тоді на реєстр ніхто не буде зважати. Але вже як зберемось, то засядемо твердо на Україні. Під ярмо на панський лан вертатися не будемо. І коли нам вдасться заволодіти хоч би частиною України, хоч би лише самою Київщиною, то згодом розширимось далі, Запорожжя остане і надалі тим джерелом, з якого козацтво черпатиме свою силу, а з України будуть туди спливати усі річки...
- Ну як же, панове отамання? Підемо за радою Сагайдачного і дамо відповідь комісарам без письма?
- Ми всі согласні.
- Коли ж відправимо комісарів? - питає кошовий.
- Відправимо зараз, хай нам не смердять на Січі...
- Ні, я гадаю, завтра, - говорив Сагайдачний. - Нічого спішитися. Треба краще усе передумати та переспати. Стоїть на тім, що ні. Та воно треба на се "ні" сказати солоденько і політичне.
- І на се ми згодні, а вже ти, Сагайдачний, говори з ними за ціле товариство, бо головно тебе польський король хоче "міти".
За валами Січі у курені, призначеному для чужинців, відбувалась у той час рада між ляхами
Посходилися там усі, які тоді на Січі пробували. Були тут три комісари з своїми підручними канцеляристами, було тут багато визволенців з Варни, з Очакова, й ті, що з Криму вернулися, було їх тут більш сотки самих гербових... Комісари не хотіли зразу говорити землякам, чого вони сюди приїхали, та потім дехто виговорився, і довідались усе. Вони привезли грізне письмо до січовиків, вони мають припильнувати нищення козацького флоту і мають забрати з собою винуватців Варненського походу. За Очаків Турція ще нічого не знала, а може, й знала, та ще не було часу погрозити Польщі. Тоді визволенці не витерпіли, щоб не порушити цього діла на спільній раді. Та визволенці, замість підбадьорити своїх комісарів, насілись на них мокрим рядном та настоювали, щоб навіть не важились домагатися виконання свого приказу. Один з тих, що визволилися з Варни, говорив:
- Мушу припускати, мосці панове, що ціла Польща з глузду збилась. Замість тим лицарям помагати в такім святім ділі, то їм під ноги колоди кидають і за гарне діло карати хочуть... Вони ходять у Турцію з золотом і поклонами, а козаки пішли з огнем і мечем, і золото собі звідтіля забрали. Коли кого з нас, бідних, не стане на окуп, то таки там і пропаде. Чи в Польщі за нас, бідних, хто хоч пальцем рушив? А козаки, непрохані і некликані, прийшли, і нас визволили, і тепер поводяться з нами по-братньому. Якби не козаки, ми би там і поздихали у важких муках. І за цей хліб ми їм маємо платити каменем? Дай їм Боже здоровля і силу! Хай собі плавають по морю, мордують, і граблять бусурменів, і визволяють далі християнський народ, між котрим і наших братів чимало...
- Я мушу цей закид проти Речі Посполитої опрокинути, - каже один з комісарів, - що будто вона про шляхту не дбала і не опікувалась ними. Річ Посполита все за тим у Порти побивається, а пан гетьман польний Жолкевський

читати