Завантажити

нiхто не зачiпав. Був тут у мене сам свiтлiйший... Сади мої дуже йому сподобалися i наказав вiн усiм, щоб мене до смертi нiхто не смiв чiпати.
Очi Петра засвiтилися недобрим вогнем, а брови мiцно збiглися докупи.
- Се, певно, через те вам така вийшла милiсть, що ви до смертi ще побiльшите вашою працею сади для князя.
На виду старого запорожця зовсiм не помiтно було того запалу, що був у Рогози; навпаки, у очах його був тихий спокiй i покiрливiсть.
- Менi однаково, сину! - сказав вiн.- Не для себе працював я, для людей. Божої рослини князь не з'їсть, а як помре, то з собою не вiзьме... Хоч так, хоч сяк, а мої садочки людям на користь пiдуть...
Погомонiвши ще деякий час, Глоба покликав усiх гостей до своєї хати снiдати, а пiсля того дав козакам цiлий бурдюк сала, два лантухи пшона, кiлька сот таранi, пудiв зо два хлiба, а овочiв та всякої городини стiльки, скiльки козаки спромоглися взяти.
Далi старший запорожець провiв гостей до дуба i почав з усiма прощатись.
- Дай вам Боже, дiти, щасливо на Дунай повернутись i вiльними вiку доживати... Очеретовi старому, мойому побратимовi, уклонiться низенько... Вже ж менi на сiм свiтi з ним не бачитись...
Не вдержав старий запорожець непроханьої сльози, i покотилася вона гаряча на його сиву бороду...
Вдарили козаки веслами у воду - одскочив дуб од берега, i понесли його прудкi хвилi вниз до порогiв, лишивши старого запорожця на березi самого, з його старiстю й сумними думами.
За хвилину Монастирський острiв лишився вже позаду козакiв, i дуб вибiг до зимовника запорожця Мандрики. Навпроти того зимовника простягся великий, вкритий лiсом, острiв Становий, а по ньому знову маячила чорна дошка з написом.
- Не читай... хай йому абищо! - сказав Петро братовi, але той уже поспiв очима прочитати:
- Острiв князя Воронцова...
З Мандрикiвської протоки дуб вибiг у широкий Днiпро i прямував до Лоцманської Кам'янки. На чердаку дуба, поклавши руку на стерно i розправивши свою могутню постать, стояв Петро Рогоза. Сорочка на ньому була розхристана, показуючи засмаленi сонцем груди, руки напруженi вiд кермування стерном, ноги широко розстановленi, щоб хвиля, надавивши на стерно, не звалила стернаря геть з чердака. Скинута з голови шапка лежала долi, а довгий оселедець вiльно маяв по вiтру, запорожець-велетень направляв дуба прямо на скелю, що високою баштою стримiла з води.
- Куди ж ти держиш дуба на скелю? - збентежено скрикнули Гнат та Iван, що сидiли на передньому чердаку.- Дуба розiб'єш!
- Повчiть свого батька, а не мене!.. - одповiв суворо Петро i трохи згодом додав:
- Послухати хочу, яка сьогоднi буде година, чи безпечно йти у пороги.
З усiх козакiв, що зараз їхали, тiльки четверо, а саме: Петро, Люлька, Пугач та старий Гарабурда, знали пороги, останнi ж хоч часом i проїздили порогами, а проте кермувати дубом крiзь пороги не вмiли, бо не знали добре нi каменiв та скель, нi звичаїв всякої течiї й всякої лави порогiв.
- Як то так: послухати, яка буде година? - здивовано питали молодi козаки.
- Буду я говорити блазням... - пробубонiв Петро.Хiба з вас будуть козаки?
- Ба нi, сину! - обiзвався до Петра Гарабурда.- Так не годиться! Що з того буде, про те Господь святий вiдає, а ми повиннi молодь навчати, бо перед Богом за неї одвiт будемо давати, мовби за дiтей своїх.
I, звернувшись до молодих козакiв, старий запорожець сказав:
- Тут, дiти, щоб ви знали, вода так об скелю б'є, що аж грає музикою, а як коли, то гуде або голосить. Через те ся скеля й зветься Музичною. От як грає вона, наче музика, то добра година буде, а як гуде або голосить, так хто б поплив у пороги, то годував би своїм тiлом ракiв, от що.
Саме тут дуб, трохи не черкнувшись об скелю, метеликом пролетiв улiворуч i загойдавсь на хвилях вже нижче скелi.
- Справдi, неначе гуде! - скрикнув Iван.
- Джмелi у тебе гудуть у головi пiсля вчорашнього бенкету! - сердито сказав Петро.
- А менi здалося, наче голосить! - обiзвався Гнат,
- Та вже ж! - буркнув суворий козак.- То, мабуть, та дiвка голосить за тобою, що ти на неї у Романковi й слину розпустив!
- Ось бачите, дядьку,- звернувся вiн далi з докором до Гарабурди,- якi тепер запорожцi: скеля, як є, грає, а їм, бачте, вона гуде та голосить!
Суворий сiчовик плюнув i почав мовчки запалювати люльку.
Зараз за Музичною скелею були на Днiпрi сумнi, скелястi острови, а з правої руки з високого, скелястого берега вже дивився на запорожцiв Старий Кодак з його бiленькими хатками, невеличкою церквою i височенними окопами.
Тiльки глянули козаки на Кодак, аж назустрiч їм уже заревiв порiг Кодацький.
Щоближче дуб наближався до порогу, то все дужчало те ревiння i врештi вже козаки не чули один Одного. Жiнки зблiдли на виду, тулили до себе дiтей та хрестились... Принишкли й молодi козаки, поглядаючи то на Петра, що мов кам'яний велетень стояв на стернi, то вперед, де Днiпро, вдарившись об цiлий рядок скель, що простяглися впоперек нього, розбивався бiлою пiною i неначе в безоднi зникав з очей. Ще

читати