Завантажити

походу козаки вже перейшли Буг на Овечому бродi i прибули прямо до московського кордонного ротмистра. Той мав уже наказ од Потьомкiна пропускати всiх запорожцiв на руську сторону, i, прочитавши бiлет, що показав йому Петро, почав говорити приязно:
- Мабуть, жiнки у вас єсть на Українi, що ви вертаєтесь, а коли б не жiнки, то, мабуть, чортового батька вас тут би й побачили.
-Та звiсно, пане ротмистре,- одповiв Петро,- бабське колiно, хоч воно й нiкчемне та плаксиве, а все ж без нього якось моторошно. Таке воно проклятуще, що й до нього вабить i вiд нього вадить. От i вам тут, пане ротмистре, без жiнки, мабуть, не з медом живеться.
- Погано, що й казать... Ну, їдьте собi з Богом далi, от вам ваш бiлет.
Рушили вiд Бугу, запорожцi пiшли на схiд сонця рiдними степами на Iнгул, Iнгулець та Жовтi Води, прямуючи до Днiпра на Романково, щоб забрати там родину Гробаря.
Де-не-де по колишньому Дикому Полi тепер уже будувалися панськi оселi, по степових кряжах мiж травою вже визначалися колiї шляхiв i на тих шляхах козаки кiлька разiв перестрiвали великi валки переселенцiв з дiтьми й всяким збiжжям. То все були крiпаки: пани скуповували їх на Українi й Росiї i, як гурти худоби, переганяли на подарованi їм степи Дикого Поля.
Петро дуже вороже поглядав на панськi будiвлi й на переселенцiв:
- Ач, як засмiтили вражi пани наше Дике Поле! Коли б моя воля, так я з одним полком запорожцiв вичистив би його знову. Всi отi будiвлi зникли б так, мовби їх корова язиком злизала.
Невеселi думки сповивали чола й останнiх запорожцiв: вони наочно бачили, що їхнi одвiчнi землi беруть у цупкi пазурi новi володарi i що не може бути вже надiї на те, щоб сi землi знову їм повернули, як сподiвалися того багато дехто з запорожцiв.
На п'ятий день ходу од Бугу козаки побачили з високої гори широкий блискучий Днiпро i бiля нього пiд горою - Романково.
Село Романково, як i iншi села вище Днiпрових порогiв, як от Тритузне, Карнауховка, Таромське, Кам'янка (лiвобiчна), обидва Кодаки й Чаплi, побудувалися ще за часiв Старої Сiчi i належали до запорозького пiдданства; пiсля ж зруйнування Нової Сiчi, вони дуже побiльшали, бо по них оселилося чимало сiчового товариства. Великому зросту сих сел сприяло ще те, що вони малися на росiйських картах i через те їх не вiддали панам, а записали у казеннi села.
Проте й на сi села скоро набiгло лихо: мало не всiх парубкiв та й з жонатих, хто був молодший, побрали у пiкiнери. Се лихо примусило й Гробаря, коли його взяли у пiкiнери, втекти на Дунай.
Бiля хати Гробаря, до котрої заїхали запорожцi. скоро зiбралося мало не все Романково, дивуючись на козакiв, бо при зброї їх тут не бачили вже два роки.
Дехто з селян пiзнали серед дунайцiв своїх товаришiв i порозбирали їх по своїх хатах на гостювання. До тих хат сходилися люди, i розпитуванням про життя на Дунаї не було кiнця краю.
Тiльки Петро та Демко Рогозянi не гостювали нi у, кого. Демко по дорученню брата продавав всiх коней, що на них прибули козаки, а Петро купував великого дуба, найбiльшого у всьому Романковi, щоб ним плисти Днiпром повз пороги до Базавлуку та, забравши там Галю, вертатись тим дубом на Дунай через Чорне море. Так надумав Петро, хоч i досi нiкому своїх думок не виявляв.
Поки брати клопоталися по справах, молодi козаки Гнат Рогоза та Iван Балан, що пiд час походу вже вспiли побрататись, зачувши на околицi мiста дiвочi спiви, пiшли туди. Вбранi у червонi запорозькi жупани, з шаблями при боцi й шапками набакир, молодi козаки почали залицятися "на вулицi" до дiвчат, закручуючи свої, ще дуже невеликi, вуса на заздрiсть та безголов'я Романкiвським парубкам, що побоювалися за своїх дiвчат.
Дiвчата тулилися одна до одної, немов захищаючись од чарiв запорожцiв, а самi тим часом запускали їм очами таких бiсикiв, що, здається, й мертвого привабили б до себе.
Пiсля спiвiв всi почали грати у горидуба. Пристали до того й молодi запорожцi.
Зразу довелося горiти Гнатовi. Оглядiвся вiн, аж у заднiй парi стоїть чорнява, прехороша дiвчина, заквiтчана червоним маком. Гнат зустрiвся з нею очима.
- Будеш ти зо мною у парi! - сказав вiн собi i як уже та дiвчина не викручувалася, як не ухилялася од нього, а врештi таки опинилася в його обiймах.
До того часу Гнат, зростаючи з малих лiт на Сiчi, тiльки один раз i бачив дiвчину, як iшов з вiйськом з Днiпра на Дунай, та й то тому вже минуло два роки, через те не дивно, що гнучкий та м'який дiвочий стан, затрiпотiвши в його обiймах, мов жаром обпалив всю його молоду iстоту. Тiльки, зважаючи на прохання засоромленої дiвчини, вiн випустив її з обiймiв i, взявши за руку, повiв до гурту.
Йдучи поруч з дiвчиною, вiн тiльки розглядав її. Розглядав шию, що визирала з-помiж разкiв намиста i бiлу, гаптовану шовком сорочку, що ворушилася вiд хвилювання дiвочих грудей, i смагляве, хороше обличчя, що вiд погляду козака палахнуло жаром i скидалося на той мак, що був устромлений у її волосся, i на карi оченята, що вона соромливо ховала за рясними вiями.
- Як тебе;

читати