Завантажити

мить, i бiла пiна залила б й козакiв, i жiнок, i дiтей... та не вспiли жiнки й дiти заверещати, як дуб, мов легкопера чайка, вже проскочив ту пiну, впав усiм днищем на першу лаву порогу i розкидавши на обидва боки великi хвилi, полетiв до другої лави. Те саме було вдруге, втрете й учетверте... I не минуло й трьох хвилин, як Кодак з його окопами уже заховався за рогом берега, а дуб повагом бiг по тихiй водi.
- А тягнiть лишень, хлопцi, сюди барильце з горiлкою,- сказав Петро, сiдаючи на чердаку, пiдобгавши по-турецькому пiд себе ноги,- та давайте, що там є поснiдати, бо вже, мабуть, i пан Шостак, кодацький городничий, прокинувся i сподiвається нас на снiданок.
Всi весело засмiялися, згадуючи, як Петро обморочив городничого.
- Митець ти, Петре! - обiзвався Гарабурда.- Коли б не ти, то, їй-богу, не було б мiж сiчовою молоддю жодного певного запорожця.
Поки поснiдали, дуб проминув уже величнi Мосульманськi скелi, перебiг Яцеву забору, перестрибнув двi лави бурського порогу i перед очима козакiв запiнився вже порiг Лоханський з скелястим островом Куликом посерединi порогу.
Якiв Люлька, що тепер стояв на стернi замiсть Петра, направив дуба пiд лiвий берег, де саме йшла найпрудкiша течiя Днiпра, що звалася козачим ходом, i пiд'їхав пiд високi, чорнi, непривiтнi скелi.
- Жiнки, бережiться змiя! - гукнув вiн, коли пiд однiєю скелею несподiвано роззявилася темна й страшна, як паща звiра, печера.
- Ох лихо,- скрикнули жiнки, жахливо дивлячись на ту печеру.
- Який там змiй! - обiзвався Петро.- Нащо б ото я полохав жiнок та дiтей!
- Осе ж та сама печера, що в нiй, кажуть люди, живе змiй! - провадив Люлька.
- Чули, чули ми! - обiзвалися жiнки.- I лiтає вiн, i людей хватає та сюди тягає. Ото ж, мабуть, кiсток тут людських!
Жiнки мiцно тулилися до своїх чоловiкiв i, хрестячись, поглядали на печеру.
- Бабськi брехнi! - пробубонiв Петро i, поколупавши протичкою у люльцi, потяг у себе цiлу копицю диму.
Поки велася ця розмова, печера лишилася вже позаду, а дуб, проскочивши чотири лави Лоханського порогу, набiг скоро й до Стрельчої забори i зрiвнявсь з чарiвною, оточеною з усiх бокiв Днiпром, великою скелею.
Небагато ще минуло часу, а козакiв облив вже своєю пiною Звонецький порiг, а слiдом по ньому й Тягинський. Тiльки обсохли та обтрусилися пiсля Тягинського, а тут уже загудiв i Дiд, або Ненаситець.
Петро Рогоза знову пiшов до стерна i став на чердаку поруч з Люлькою. Вони почали стернувати вдвох, бо знали, що великим дубом на Ненаситцi одному не вправити.
Як i предрiкала Музична скеля, година була дуже сприятлива: вiтру не було, i вода линула до порогу тихо, вiдбиваючи в собi золоте промiння сонця i блакитне небо з невеликими, бiленькими, немов руна чистої вовни, хмарками. Перед очима все вище виникав з води камiнь Рвач, а що було за Рвачем, того не видно було, бо Днiпро зникав там з очей, ховаючись за камiнням, разом з цiлими горами своєї пiни... i тiльки могутнє дудiння й ревiння подавало звiстку, що там нижче, за Рвачем, Днiпро падав на гострi скелi i то стогнав, то ревiв диким звiрем, лютуючи з того, що несила йому вивернути з землi i покотити геть тi скелi й камiння, що рвали на шматки його тiло... Гребцi вже не чули голосу стернарiв i Петро тiльки рукою показував, з якого боку загрiбати, а з якого табанити.
Не допустивши дуба до Рвача, стернарi круто звернули його в лiву руку, i не вспiли жiнки скрикнути, як дуб пiдхопила непереможна сила течiї i, мов трiску, почала перекидати його з одної лави порогу на другу. Не один раз набрав тут дуб води своїм носом, не раз заливала його й бокова хвиля, немов навмисне збиваючи його з ходу на скелi, щоб розбити на трiски, та Петро з Яковом мiцно держали стерно, i вода бринiла позад дуба, як бренить натягнена струна.
За хвилину дуб проскочив усi дванадцять лав порогу i вийшов на тиху воду, лишивши далеко з правого боку скелю Монастирку, що влiзла з правого берега в саме пекло порогу.
- От тепер i пообiдати б непогано,- сказав Петро, сходячи з чердака дуба, i, обернувшись до свого товариша, додав: - Сходь i ти, Якове, тут уже й дитина справить.
- Гей ти, паливодо! - гукнув далi Петро до брата Гната.- У гречку стрибати вже вмiєш, а стерна ще й до рук не вмiєш узяти! Ходи до стерна!
- Нащо ж я маю ставати до стерна, коли ти говориш, що тут i дитина вправить? - одповiв Гнат.- У дубi є дитина, нехай вона й стернує!
- Ну, ну, не базiкай,- сказав Петро суворо,- а йди, коли тобi говорять.
Гнат бiльше не сперечався, i ставши на чердак, почав стернувати.
Козаки пообiдали без варива те, що подарував їм Глоба: сало, тараню, огiрки та кавуни. Нема чого говорити - уконтентовались поки добре, так, що хоч би й вiдпочити, так на горе не було часу: через годину пiдбiгла Крива забора, а далi Воронова. Та те ще б нiчого, а то незабаром зашумiв назустрiч i Онука, або порiг Вовничi, а сей уже не жартує, довелося всiм бути й на стернi, й на гребках.
За Онуком Днiпро вужчав, а скелi берегами вищали i тиснули рiчку з обох бокiв,

читати