Завантажити

коли вже смеркло, козаки пiшли у берег i, дiждавши Гайдабуру з його жiнкою, пiсля третiх пiвнiв вiдпихнули дуба на воду i попливли вниз за водою.
На сходi небо почало бiлiти. Зiрки зблiдли, стеряли свої яскравi промiння i одна по однiй зникли з очей козакiв. Темний, як нiч, Днiпро почав на сходi вкриватись спершу срiбним, а далi срiбно-рожевим килимом. Кайдаки мiцно спали, як i та воля, що її приспали тут пани городничi.
Демко Рогоза, що був пiд час всiєї подорожi дуже сумний i небалакучий, нарiкав щодня на те, що брат Петро не поспiшає, тепер повеселiшав, радiючи як з того, що так щасливо вони уникнули у Кайдаках пригоди, так i з того, що до Базавлуку тепер було вже недалеко, i вiн скоро побачить свою Галю, пригорне її до серця, приголубить, заспокоїть пiсля нелюдського життя, тяжких образ та мук i повезе разом з любим сином на вiльне життя, до лиманiв, пiд захист нової Задунайської Запорозької Сiчi.
- Добре викрутилися,- обiзвався пiд той час Петро,та тiльки що будемо робити без харчу? За тими полiцаями не довелося навiть хлiб купити.
Всi сидiли стомленi й невеселi.
Саме тут на бiлуватому обрiї неба виник з темної пелени Днiпра Монастирський острiв, а проти нього, над скелями Днiпра, визначилася бiленька хатина старого Глоби. Глянувши на той зимовник, Демко пригадав, що у старого запорожця чимало в млинi робiтникiв, а де багато людей, там повинно бути й багато харчiв.
- Не журися, Петре,- обiзвався вiн.- Пiдверни дуба до Глобиного млина, так будуть у нас i харчi.

XV

Коли трохи розвинiлося, дуб пробiгав уже повз Половицю. Не бiльше як два роки минуло з того часу, коли Демко був тут з покiйним своїм тестем, а вже якi помiтнi сталися тут одмiни. Запорозьких зимовникiв понад Половицею вже не було, а натомiсть по долинi будувалися великi будинки. У праву ж руку од хати Глоби, помiж скелями та по камiннях будувалася цiла слобода.
Дуб наближався вже до протоки мiж Монастирським островом та млином Глоби. Чарiвне було се мiсце за часiв Запорожжя, не те, що тепер, коли всю голову острова побили на камiнь та продали на брук Катеринославських вулиць та на будiвлю мосту через Днiпро. Та голова була дуже висока i скидалася на велике замчище. З правого боку протоки, вище млина Глоби, теж випиналися над водою такi високi скелi, що од води до верху їх iз рушницi б не досягнути. I от тi височеннi скелястi гори, уквiтчанi кучерявими дубами, мов вартовi, стояли по обидва боки протоки, зазираючи у її прозiрнi води.
Всi подорожнi, захопленi красою берегiв, з напруженням дивилися, як їхнiй дуб сунувся у протоку, мов у темну пащу звiра.
- Ану, ти, вчений! - зненацька гукнув Петро до Демка.- Прочитай лишень, що то на тих дошках написано!
Демко тiльки тепер, коли брат звернув його увагу, помiтив, що й на островi i на березi стояли стовпи, а на стовпах були поприбиванi дошки. Придивившись убiк острову, Демко голосно прочитав:
- Острiв князя Прозоровського!
Перевiвши ж очi на берег, додав:
- Власнiсть свiтлiйшого князя Потьомкiна!
- Бодай би тобi зацiпило з твоєю наукою! - знервовано гукнув Петро i плюнув набiк спересердя.
- Та се ж Глобин сад i млин, i хата! - загукали всi.Ми ж всi знаємо, що тут всяку рослину Глоба садив власними руками!
- Ще й досi не розумiєте? - сердито буркнув Петро.--Ще й пан Шостак не навчив вас розуму! - Було все Глобине, а тепер виходить, що й все, що придбав Глоба, i сам вiн стали власнiстю свiтлiйшого!
Смутнi стали козаки i одвели очi од скель, неначе тi скелi вже нелюбi їм стали... А велика бистря Днiпрової протоки, неначе навмисне, щоб не завдавати козацькому серцю жалю, так пiдхопила дуба, що козаки й незчулися, як промайнули повз млин, що своїм великим колесом розкидав пiд скелями по повiтрю цiлi пасма блискучих бризок.
Вже далеченько вiд млина пристав Петро дубом до берега i разом з Демком та кiлькома товаришами пiшов до Глоби.
Хоч було ще дуже рано, а проте козаки здибали старого вже у млинi. Вiн саме давав розпорядок, чиє зерно ранiше засипати i кому з робiтникiв що робити.
Побачивши перед собою узброєних запорожцiв, Глоба здивовано й радiсно гукнув:
- Пугу, пугу! Звiдкiля вас Господь принiс. Чи по волi, чи по неволi?
- Добрi молодцi все по волi ходять! - одповiв за всiх Петро, чемно вклонившись старому.- Зарадьте, дiду, нашому лиховi: дайте нам на тиждень харчiв.
Петро розповiв про те, звiдкiля й куди мандрували запорожцi i через що опинилися без харчiв, Демко ж розказав про свою лиху годину й про смерть тестя.
- Покарав, покарав нас Господь,- кiлька разiв говорив Глоба, слухаючи оповiдання братiв. Коли ж вони скiнчили, вiн, похиливши зажурену голову, додав: - Його свята воля... От i моїх сусiдiв, що понад Половицею жили, покривдили: всi зимовники їхнi поруйнували, землю поодбирали, а їм звелiли на камiннях хати будувати.
- А ви ж, дiду, як? - спитав Петро.- Отже ми на скелi бачили дошку з написом про те, що ся земля вже не ваша, а князiвська...
- Дошка справдi там маячить,- одповiв Глоба,-та тiльки мене ще

читати