Завантажити

дiвчино, звати? - спитав Гнат, коли вони стали у парi.
- Настею!
- А чия ти?
- Батькова та материна! - жартуючи одповiла дiвчина i весело глянула йому в вiчi... I що вже то був за погляд! З того погляду козак навiть забув, про що хотiв далi питати.
- Чому ж ви не бiжите? - гукали їм з усiх бокiв. Вони побiгли. Парубок, що тепер горiв, хотiв вхопити Настю i навiть доторкнувся до неї, та Гнат перечепив його ногою i той впав, Гнат же знову вхопив дiвчину.
Той парубок був завзятий i, скочивши на ноги, наскочив на Гната.
- Ти якого бiса перечiпаєшся? Пусти дiвчину, я її вловив.
- У моїх вона руках, так я й вловив,- одповiв Гнат.Не вiддам, хоч ти тут розсядься!
- Пусти, бiсiв паливода. Вона моя дiвчина... Бо як не пустиш, так я не подивлюся, що у тебе шабля при боцi.
Парубок був закоханий у Настю i не хотiв дозволити Гнатовi женихатися з нею; проте й Гнат не хотiв одступатися од дiвчини, що так йому уподобалась. Зчинився бешкет. Парубок однiмав Настю i м'яв Гнатовi руки, та не помагало. Дiвчина почала плакати, iншi парубки заступилися за свого товариша, гвалтуючи, що запорожець не по правдi перечепив парубка. Вони обступили вже Гната та Iвана цiлим натовпом, погрожуючи кулаками.
- Хто доторкнеться, зарубаю!.. - гукав Гнат, зовсiм не розумiючи, що робить.- Моя дiвчина!.. Не оддам нiкому!
Невiдомо чим би скiнчився той бешкет, коли б з-за тину не вийшов Петро.
Побачивши, що Гнат держить дiвчину так цупко, мов кiт мишеня, вiн так i палахнув з пересердя.
- Ти що тут коїш, лобуряко? Бешкет зчинив, неначе й справдi запорожець. Ще на губах молоко не обсохло, а вже у гречку стрибаєш! Чи не київ тобi схотiлося?
Суворий погляд брата зразу вибив чад з голови Гната. Руки його рознялися, дiвчина вирвалася i побiгла до своєї хати, а парубки одiйшли далi вiд велетенської й суворої постатi завзятого сiчовика.
- Ходи, бiсiв сину, зо мною до дуба, я тебе повчу, як з дiвками женихатися!
З тим Петро повернувся йти у берег, до Днiпра, а слiдом за ним мовчки пiшли i Гнат з Iваном.
Ранком другого дня запорожцi, забравши на дуба жiнку й дiтей Гробаря, рушили дубом униз по Днiпру.
Гнат сидiв невеселий, замислений.
"Невже ж то,- думав вiн,- увесь вiк менi прожити бурлакою, як брат Петро? Навiщо ж тая воля, що у Сiчi, коли вона гiрша за неволю? Тутешнi парубки хоч не у кармазинах ходять i без шабель, так за те вони кохаються з дiвчатами, живуть серцем... щастя кохання знають. Нащо ж i жити на свiтi, як не знати того щастя?"
Вiн виявив свої думки Iвановi i той згодився з ним.
- Бог з ним, з сiчовим життям... - говорив Iван.
- Яка там утiха?.. Тiльки що пити... На Буджаку можна й так прожити вiльно бiля землi. Вiзьму я отеє разом з Галею ще Ївгу... Чогось менi без неї сумно та жкурно. Одружуся з нею та й будемо жити на Буджаку поруч з Демком.
В ту хвилину дуб пропливав повз високу скелю бiля Романкова. Дивиться Гнат, аж на скелi Настя з вiдрами стоїть та бiлою хусточкою слiзоньки втирає, а далi як углядiла його на дубi, та й ну хусточкою у повiтрi махати.
- Прощай, прощай бравий козаче! - вимовляла та хусточка.- Не довго судилося нам з тобою у парi бути!
Скочив Гнат на чердак дуба, зняв шапку та й ну махати нею.
- Прощай, прощай, дiвчинонько! Як живий буду, то по тебе прибуду!
Далеко вже дуб од Романкова. На рожевiй вiд промiння ранкового сонця пеленi Днiпра вiн здається дрiбною комашкою, а дiвчина все ще стоїть на скелi i дивиться услiд тому, хто так несподiвано збаламутив її молоде дiвоче серце.

XIV

Недовго пливли козаки. Тiльки, сидячи у дубi, поснiдали та пообiдали, аж тут уже й Новi Кайдаки, де жила дружина Гайдабури.
За часiв Нової Сiчi у Нових Кайдаках була збудована добра запорозька фортеця, пiсля ж скасування Сiчi Новi Кайдаки зразу були повернутi на повiтове мiсто нової Новоросiйської губернiї, а городничим мiста було призначено полковника Шостака.
Коли запорожцi прибули до Кайдакiв, там будувалося чимало нових казенних будинкiв, стiни ж фортецi руйнувалися,
Наказавши Гайдабурi, щоб до ночi був з своєю родиною у дубi, Петро з товаришами пiшов обдивлятись по мiсту та купити якнайбiльше харчiв, щоб уже вистачило їх на всю далеку дорогу.
Тiльки вспiли запорожцi пiднятись на гору до церкви, де був базар та крамницi, як їх оточили з усiх бокiв Кайдачани i сунулися за ними слiдом, дивуючись, звiдкiля взялися козаки, коли вже два роки було заборонено запорожцям не тiльки носити зброю, а навiть одежу, i звати себе запорожцями.
Чимало й тут знайшлося товаришiв i навiть приятелiв наших дунайцiв. Розпитуванням про життя на Дунаї i тут, як у Романковi, не було кiнця краю i козакам зовсiм не давали ходу.
Тiльки простяглися було нашi козаки до однiєї перекупки, з рундука котрої на них приємно дивилися оселедцi, тараня й чухонь, як їм перепинив шлях полiцай у бiлих вузьких, як дудки, штанях, синьому каптанi з шаблею при боцi. Знать було, що то непростий полiцай, бо позад нього йшло ще двоє городовикiв.
- А стiйте лишень,- сказав вiн,

читати