Завантажити

побачив Петра, що разом з середнiм братом Гнатом конопатив дуба. Петро був у самих штанях без сорочки, щоб не попсувати її дьогтем, свої ж широкi" як четвериковi лантухи, штани вiн пiдкачав угору i прив'язав мотузком до очкура. Все його могутнє, волохате вiд волосся, тiло було в усiй своїй красi. В однiй руцi вiн держав на довгому держаку квач, а в другiй кудель, i коли Василь гукнув братам, що iде Демко, Гнат, що був молодший за Демка, вибiг йому назустрiч, Петро ж так i зустрiв брата, не випускаючи з руки квача.
- Ото замiсть того, щоб одружитись, так пiшов у ченцi? Що ж, се дiло добре: лiпше спасти душу у монастирi, анiж запровадити її у пекло через жiночу спокусу!
Демко зразу розказав, що вiн не тiльки не чернець, а справдi оженився й оселився на Базавлуку. Не потаїв вiн i того, яке лихо випало на його голову.
Оповiдання Демка не викликало у Петра нiякого до брата спiвчуття, навпаки, слухаючи його, вiн навiть неначе радiв з того, що брат зазнав лиха за те, що не послухав старшого брата, коли вiн, Петро, не радив йому лишатись на Запорожжi i предрiкав все те лихо, що сталося.
- Чого хотiв, того й добув,- сказав вiн врештi, коли Демко скiнчив.- Нема на кого нарiкати... Не будь зрадником та не покидай товариства!
- Брате! - скрикнув Демко,- не один же я лишився на Українi!.. Половина товариства лишилася там!
- Вiд того ж i лихо наше, що забули ми честь лицарську та тулимося до бабського боку! Тобi дiвка милiша й дорожча була за матiр-Сiч - ну так i живи, як знаєш!
- Бiйся Бога, Петре! Чи не однiєї ж ми матерi дiти? Я до тебе за порадою прийшов: дружина ж не люлька, жива душа... до того ж син у мене лишився на Базавлуку... Допоможи вирятувати їх обох з неволi.
- А який бiс намовив тебе придбати собi ту пеню?
- Та годi бо про се, Петре, вже того не вернеш. Коли у тебе є хоч шматок людського серця, так ти пожалiй мене. Глянь, що тi кати менi поробили!..
З останнiм словом Демко зняв з голови свiй пiдкапок i вiдкинувши рукав, показав тавровану руку.
Побачивши на головi брата замiсть оселедця лише кiлька випадково не одрiзаних волоскiв, Петро Рогоза вип'яв на нього повнi жаху очi.
- Де оселедець? - грiзно гукнув вiн через хвилину.
- Се так з нас, запорожцiв, знущаються: таврують нас, як волiв, i на глум, привселюдно, одрiзують нам оселедцi.
- Хто саме одрiзав? Говори! - ще голоснiше гукнув Петро так, що, зачувши його вигуки, запорожцi почали оточувати братiв колом.
- Князiвський управитель!
- Яку ж смерть ти йому заподiяв? - з погрозою спитав старший брат.
Демко соромивсь одмовити на се питання i винуватим голосом почав розказувати, як вiн лагодився зарiзати управителя, i як Галя не допустила його до того.
- Нiкчемний бабiй! - несамовито скрикнув Петро i так вдарив квачем по дубовi, що квач розтрощився на дрiбнi трiски,
Дуже боляче було Демковi почути вiд брата таку образу замiсть спiвчуття, так що вiн навiть поступився од нього назад.
- Так от яка у тебе, Петре, для брата порада! Ну, так братайся ж ти тут з болотяним дiдьком, а я пошукаю мiж товариством таких, що дадуть менi пораду й помiч i без тебе!
З тим Демко хотiв йти до Сiчi, але Петро, що, розтрощивши квач, стояв до нього спиною, тепер враз обернувся до брата:
- Пiдожди! Коли ти подарував своє безчестя, так я не подарую такого знущання над козацькою честю!
Той, хто одрiзав тобi оселедця, умиється своєю кров'ю! Я поїду з тобою на Базавлук, щоб помститись за нашу честь.
Меншi брати, Гнат та Василь, поважали й боялися Петра, мов рiдного батька, i дуже зрадiли, коли вiн згодився їхати з Демком. Вони почали розважати обох братiв, щоб вгамувати збентеженi їхнi душi, i врештi Петро таки пом'якшав i навiть пожалiв Демка. Покинувши роботу, вiн повiв його до куреня, звелiв скинути рясу i дав йому своє зайве запорозьке убрання й зброю, а коли Демко передягся, повiв його показувати Сiч.
Надвечiр, коли все товариство позбиралося до куренiв вечеряти, Демковi припала ще одна велика радiсть:
мiж козаками вiн побачив свого шуряка Ивана та Якова Люльку, що не дочекавшись його у плавнi, прибули на Дунай дубом за два тижнi до сього.
Того ж вечора троє старших братiв Рогозяних i Балан з Люлькою вже радилися, як iти на Україну, щоб помститись на знущання над запорожцями i щоб узброєною рукою забрати Галю й Миколку.
Всяк з козакiв висловлював свої думки: той радив їхати морем та Днiпром, iнший кiньми, тим шляхом, що ним iшов Демко; тiльки Петро не казав, якої вiн думки, а коли його про те спитали, вiн сказав:
- Коли хочете, щоб я йшов з вами, то робiть те, що я казатиму, а я сам, як знаю.
Знаючи завзяття Петра, всi охоче згодилися обрати його за отамана i покластись на його досвiд та метку вдачу.

XII

На другий день по Сiчi пiшла чутка, що з росiйської сторони прибув посланець од князя Потьомкiна з тим, щоб умовити запорожцiв повернутись на Україну.
Козаки захвилювалися. За два роки до Сiчi на Дунай прибуло чимало простих селян, що тiкали з України пiд нелюдськими утисками

читати