Завантажити

пошкрябав по склу i того непомiтного шкрябання було вже досить, щоб Галя його почула.
Вже не одну нiч Галя спала, мов та пташка на гiлочцi, що все чує... Не один раз вона навiть виходила у пасiку подивитись, чи не спорожнився вулик? Чи не приїздив її милий?.. I от тепер, почувши шкрябання по склу, вона зразу вгадала своїм серцем, хто прибув. Зiскочивши з лiжка, вона схвильована, не зразу навiть знайшла дверi, щоб вiдчинити, але врештi таки знайшла... Ще мить i два наболiлi серця стукотiли одно коло одного... От Галине лiжко, а от бiля нього й колиска сина... Батько не може бачити свого сина, зате вiн чує його легкi подихи, доторкається до його тепленького тiла i обережно цiлує його. Не бачить Демко i любих очей своєї дружини, але замiсть того вiн почуває її всiєю своєю iстотою i мiцно стискує її в своїх обiймах...
Коротка лiтня нiч i небагато часу дала вона для втiхи... Незчулися закоханi, як проспiвали вже другi пiвнi i прийшов час, щоб Демковi вiд'їздити.
- Демко, любий, лишися тут!.. - прошепотiла Галя, не рознiмаючи своїх рук, що обновилися круг шиї чоловiка,- Скорися!
- Як скоритись? Себто стати крiпаком? То се, Галю, ти ножа встромила менi в серце.
Руки молодої жiнки безсило рознялися, а з грудей вибилося тяжке зiтхання. Вона не мала сили сказати чоловiковi, що прикажчик все дужче чiпляється до неї, а за те, що вона не хоче з ним любитися, мордує її найтяжчою роботою. Вона не наважилася сказати й того, що боїться, аби вiн силою не примусив її стеряти свою честь.
- Ну, так iди... - сказала вона.- Не гайся!.. Демко перехрестив колиску сина, хапаючись, ще раз поцiлував дружину i зник за дверима, ховаючись у темрявi ночi.

IX

Вже тричi Рогоза одвiдував Галю; сьогоднi вiн їхав учетверте. Нiч сим разом була темна й вiтряна. Лиман шумiв пiною вiд великих хвиль. Тi хвилi пiдкидали й били човен, як трiсочку, немов силкуючись залити його й поховати в безоднi; проте Демко не звертав на них найменшої уваги, а нап'явши паруса, розбивав сивi верхи хвиль своїм човном надвоє. Сьогоднi вiн вiз Галi радiсну звiстку i та звiстка виповняла його душу щастям i рiшучiстю.
До Микитиного Рогу прийшла з Дунаю звiстка про те, що за Бугом, понад лиманами й бiля Дунаю, приймають козакiв разом з жiнками й дiтьми i надiляють всiх землею. Через тиждень Люлька мав продати у Микитиному останню рибу i на зiбранi за лiто грошi купити дуба, щоб тим дубом плисти на Дунай всiм товаришам, взявши й Галю з Миколкою. З сiєю то радiсною звiсткою й поспiшався сьогоднi Демко до Галi.
Приставши до берега i, перебiгши садок, вiн, як i вперше, пiдлiз до Галиного вiконця, пошкрябав по склу i вона йому одчинила. Зараз пiсля перших радощiв побачення Демко розказав Галi про те, що за другим разом вiн забере її i повезе на Дунай, де буде їм вiльне й спокiйне життя.
Галя радiсно почала його цiлувати, далi ж, схопившись з лiжка почала виймати з скринi всяке збiжжя.
- Що ти, що ти? - почав Демко її спиняти.- Не зараз їхати, а другим разом!
- Нi, не другим разом, Демку! - говорила Галя пошепки.- Сьогоднi нас бери... зараз!
- Та ще ж немає у нас дуба. Нi на чому їхати.
- Байдуже! - говорила Галя, ледве зводячи дух з хвилювання.- Поки добудете дуба, я якось перебуду з вами у плавнi!
Далi вона враз покинула свою роботу, знервовано припала до чоловiка i, тремтячи всiм тiлом, почала хутко говорити:
- Бери, бери мене, Демку, зараз, бо несила менi далi змагатися... Я досi тобi не говорила, щоб ще дужче не рвати тобi душу, тепер же слухай... З тiєї доби, як ти втiк, до мене почав залицятись прикажчик. Вiн перестав було виганяти мене на панщину, а замiсть того часто навiдувався до нашої хати, заводячи речi про те, що коли ти мене покинув, так я вiльна любитися з iншим, хоч би й з ним...
- А гаспид!.. - прохарчав Демко.
- Цить! - затулила Галя йому рота рукою.- Слухай далi. Коли я на його залицяння просила становити краще мене на панщину i вiн побачив, що всi його заходи даремнi, то почав мене страхати, нiби як ти невiдомо куди подiвся, так управитель владен звiнчати мене з панським крiпаком. Далi вiн почав мене мордувати самою найважчою й брудною роботою та до того ще такою, щоб менi не можна було брати з собою Миколку. Сердешний хлопець, лишаючись у хатi по пiвдня без догляду, заходився тут криком i коли б не ненька, то певно, що нашого Миколки вже не було б на свiтi... Що я натерпiлася за сi два мiсяцi, що я намучилася душею, то не знаю я вже, як ще та душа й держиться у моєму тiлi i як ще б'ється у грудях серце!
Слухаючи дружину, Рогоза i лютував, i разом плакав, переживаючи душею те, що переживала без нього Галя.
- Коли так,- сказав вiн нарештi,- то їдемо зараз! Подружжя похапцем склалося. Демко взяв до рук сонного Миколку, а Галя взяла клунок з шматтям, i вони вiдчинили дверi, щоб iти садком до човна...Та не вспiв козак ступити однiєю ногою за порiг, як дужi руки вхопили його у поперек тiла.
Незадоволена унада до Галi не давала прикажчиковi спати, i вiн вже не одну нiч тинявся попiд вiкнами

читати