Завантажити

обличчя в сiнi, бо йому соромно було глянути на Божий свiт... Соромно було почувати себе живим пiсля такої образи... Дiди Луб'яний та Лантух голосно просили собi у Бога смертi; серце ж молодого Iвана палахнуло почуттям помсти i вiн дав собi клятву, що прикажчик заплатить своїм життям за їхню ганьбу.
Коли старого Дмитра привезли додому, знявши з воза, понесли до хати, вiн, зiбравши останнi сили, проказав:
- У курiнь... на пасiку...
Ридаючи, мов дитина, Галя вже оббанювала в куренi скривавлене тiло свого чоловiка i, коли туди ж унесли батька, хотiла доступитись до нього, але вiн спинив її:
- Не руш... Не руш, моя дитино... моя надiя i втiхо... Прийшов мiй час... Тодi, доню, оббаниш моє тiло, як вiдiйде душа моя...
- Тату... таточку!.. - припала до батька Галя.- Не кажiть так... Не покидайте нас сиротами на поталу катам! Ви ще одужаєте i ми кудись пiдемо звiдсiля!
- Нi, доню,.. я просив Господа, щоб Вiн не дав менi жити пiсля смертi неньки нашої Сiчi Запорозької i вiн, милосердний, кличе вже мене до себе. Не вбивайся за мною, в домовинi я не знатиму того знущання, що тут... Про вас тiльки, дiти, болить моя душа. Як ви нещаснi свiй вiк проживете...
Через годину старий запорожець горiв уже, мов на вогнi, i став непритомним, а свiтом Галя, ридаючи, вже споряджала тiло свого замордованого батька на той свiт.

VII

Поховавши батька пiд вербами над лиманом, Демко, Iван i Галя, прибитi горем, сидiли бiля його могили всяк з своїми думками, не наважуючись навiть слова сказати одно одному, бо нi про що, опрiч як про недолю, нiхто не знаходив мови. Несподiвано Iван, що вiд часу знущання над ним. став зовсiм iншою людиною, ходив замислений, з лютим непривiтним поглядом в очах i нi до кого не звертався, раптом встав, наблизивсь до Галi i низько їй вклонився, кажучи:
- Прости мене, моя сестро. Не нарiкай на мене за те, що я тебе покину, бо не сила менi коритися неправдi.
- Що ти... що ти Iвасику? Чого прощаєшся?.. - скрикнула Галя i, схопившись на ноги, припала братовi до плеча.
Демко й собi пiдiйшов до нього.
- Заспокойся, Iване! Ти намислив щось непевне!
- Не подарую я прикажчиковi,- говорив Iван, хвилюючись,- того знущання над нами, а найбiльше над старим батько нашим. Я довiку не мав би спокою, коли б не помстився за батька!
- Схаменися! - скрикнула Галя.- Що ти намислив? Ти ж себе занапастиш!
.- Тихше гомонiть,- сказав Iван пошепки.- Сьогоднi я вб'ю прикажчика i малим каюком втечу у плавню, а ти, Галю, збери менi харчiв i поклади у той порожнiй вулик, що батько наготовили для нового рою. Коли я тiкатиму, так тi харчi заберу!
- Та ти ж загинеш у плавнi! - з плачем говорила Галя.- Як же ти там житимеш?
- Не бiйся, я не дитина. Запевне у плавнi чимало ще нашого товариства блукає... Знайду побратимiв, помандрую на Дунай. Ти, Галочко, щотижня винось менi харчiв у вулик, а я приїздитиму у темнi ночi й забиратиму їх, аж поки не помандрую звiдсiля.
- Братiку мiй рiднесенький! - заголосила Галя.Зросли ми з тобою вкупi, як голуб'ята, тепер же доводиться з тобою навiки розлучатися.
- Помандрував би й я з тобою, Iване... - сказав Рогоза, з заздрiстю поглядаючи на шуряка, та ба, крила приборканi!
Галi сi слова чоловiка запекли у серцi.
- Ти шкодуєш, Демку, що побрався зо мною? Се я з Миколкою приборкала тобi крила? Демко схаменувся:
- Боронь Боже, щоб я нарiкав на тебе, Галю! Нагадав менi Iван, що на Дунаї товариство вiльно гуляє, а ми тут загибаємо, от i вихопилося в мене таке слово.
Вiн заспокоїв Галю i не вiдмовляв Iвана од його замiрiв. Порадившись, всi зважили за потрiбне, щоб Демко з Галею ночували сю нiч на очах у людей, в хатi, щоб на них не було пiдозрiння за смерть прикажчика.
Як порадилися, так все й сталося, i коли ранком другого дня Демко й Галя вийшли з хати, на дворi люди вже галасували, що у коморi Лантухової хати, де спав прикажчик, його знайдено мертвим з великою раною пiд серцем.
Через кiлька годин пiсля того до зимовника прибув управитель i, довiдавшись, що старий Балан пiсля катування помер, а син його в останню нiч зник невiдомо куди, зрозумiв, що то Iван заколов прикажчика, помщаючись за батька.
Того ж дня вiн призначив iншого прикажчика, молодого ще парубка з крiпакiв, наказавши йому як найскорiше будувати переселенцям хати.
Пiсля того справа з хатами справдi почала посуватися хутко: лiсу, людей i худоби було багато i за мiсяць од запорозьких зимiвникiв потяглися двi вулицi: одна в степ, а друга понад лиманом до Базавлука. У початку другого мiсяця, хоч хати й не були ще докiнченi, по них уже почали жити, i одну половину Баланової хати, нарештi, спорожнили, так що Галя з чоловiком знову у нiй оселилися. Тiльки як оселилися? Де тепер було Галине добро? Її скриня була майже зовсiм порожня... Переселенцi розтягли все, не лишивши їй нi празникової одежi, нi грошей, що батько за своє життя придбав своїй укоханiй дитинi, нi збiжжя покiйної матерi.
Рогоза давно вже покинув змагатися за своє добро i бажав тiльки, щоб йому

читати