Завантажити

його серця. Вона, ридаючи тiльки, голубила його, щоб хоч як-небудь полегшити змучену душу ображеного, та намагалася якось гоїти його скривавлене, як шматок свiжого м'яса, тiло. Сердешна молодиця сама приймала муки не менше за чоловiка i за останнiй день так змарнiла, що коли б батько встав з домовини, то вже не пiзнав би своєї укоханої дитини.
Три днi Рогоза лежав, заплющивши очi, не озиваючись навiть до дружини, а в головi його стояла все одна дума:
- Смерть або управителю, або менi! Неможливо жити, не обмивши такого знущання кров'ю!

VIII

Однiєї ночi, коли Демковi вже полегшало, Галя прокинулася вiд незвичайних згукiв. Не знайшовши бiля себе чоловiка, вона пiдвелася i почала придивлятися туди, звiдкiля вчувалися тi згуки, що морозом поняли її серце... Нарештi вона пiзнала тi згуки - то її чоловiк гострив на бруску ножа, а на кого гострив, про те вже не треба було питати.
Нечутно, мов кiшка, пiдкралася Галя до чоловiка I вхопила його за руку:
- Демку, схаменися!.. Що ти намислив? З несподiванки нiж випав з руки козака i сам вiн затрусився, мов застуканий злодiй.
- Я мушу його вбити!..
- Кого? Господь з тобою!.. Схаменися, молю тебе!..
- Управителя! Се вiн одрiзав менi оселедця!
- Боронь тебе Боже, рiднесенький мiй! Ти ж моє щастя!.. Коханнячко моє пекуче! Занапастиш же ти й себе, та й мене з сином погубиш... Оджени од себе лукавого... перехрестися, то ж вiн, нечистий, тебе спокушає...Помолися разом зо мною милосердному, щоб вiн захистив твою душу...
- Що ж маю я дiяти, Галю? Не можу я повернутися у тварюку, як отсi крiпаки, коритися катам. Не сила менi й перетерпiти i подарувати управителевi ту образу, що вiн менi заподiяв. Нехай i мене пiсля скарають смертю, та я таки йому вiку збавлю!
- А про нас же, Демку, ти й забув? На кого ж ти нас покинеш?
- Не рви мого серця, дружинонько моя вiрная! Коли б тiльки ти зазирнула у мою душу, то знала б, яке там пекло... А все ж таки несила менi жити, не помстившись за ганьбу й знущання. Се залiзо або йому, або менi у серце!
Галя вчепилася чоловiковi за ту руку, у котру вiн знову взяв нiж, намагаючись його одiбрати.
- Благаю тебе, Демку, коли вже тобi несила перетерпiти, то нащо ж тобi себе погубити... Iвась досi десь у плавнi живе, бо харчi бере. Утечи до нього! Узратуєшся вiд сього життя, а там удвох, може, надумаєте, як i мене зрятувати.
Галя говорила так тiльки з метою одвернути чоловiка од грiха, їй легше було розлучитися з ним навiки, нiж допустити його до загибелi; у душi ж вона почувала, що тепер, коли вони не мають уже нi худоби, нi грошей, нема куди Демковi взяти її, як немає чим i прогодуватись їм.
Весь останнiй час сiєї ночi подружжя радилось, як i коли утекти Демковi. Врештi намислили вони, що найлiпше йому пiдстерегти Iвана i поїхати у плавню разом з ним.
- Як будуть темнi ночi,- говорила Галя, заспокоївши свого чоловiка,- ти, серце, приїзди до мене. Подряпаєш з садочку у вiконце, то я й почую i хоч на хвилину ми з тобою будемо знову щасливi.
- Ох, горлице ж моя, що ж буде тут з тобою без мене?
- Що ж маємо робити? Я коритимусь у всьому... Може, якось житиму.
Другої ж ночi Рогоза попереносив до пасiки всю батькову зброю, наробив до рушницi набоїв, набрав хлiба, сала i дещо з одежi i почав пiдстерiгати Iвана. Щоночi вiн прощався з Галею, хрестив у колисцi сина i покидав захисний куток, у якому зазнав найбiльшого щастя,- однiєї ночi таки й не вернувся вже до хати.
Покинута чоловiком Галя стала крiпачкою. Вона в усьому корилася i робила все, що б їй не наказували. Прикажчик довго допитував її про чоловiка, Галя ж все одмовлялася, нiби не знає, де вiн, нарештi ж надумала сказати, що Демко помандрував за Дунай. У сiй вигадцi не було нiчого неправдивого i прикажчик залишив свої допитування; та тiльки се вийшло на гiрше, бо пiсля того вiн почав поглядати на Галю хижими очима i почав знову зачiпати її, маючи надiю, що тепер, без чоловiка, вона буде лагiднiшою й покiрливiшою до нього.
Здибавшись уночi з Iваном, Демко похапцем розповiв йому про свою пригоду i замiри. Козаки рiшили взяти бiльшого човна, бо їздити через увесь лиман маленьким каюком було небезпечно через хвилю, i позносивши в човен зброю, деякi рибальськi знаряддя й харчi, рушили в лиман.
Поки їхали лиманом, Iван розказав, що знайшов у плавнi собi товариша Якова Люльку.
- Чудесний вiн козарлюга,- розказував Iван,- бурлакою жив собi бiля Ненаситця на Днiпрi. Але кiлька мiсяцiв до сього й там знайшовся власник на нашу, запорозьку, землю: якийсь граф. Вiн загарбав у козакiв усю худобу й майно, а самих повернув у крiпакiв. Люльцi, як от i тобi, хотiли за непокiрливiсть одрiзати оселедця, та тiльки у нього в халявi був нiж, так тим ножем вiн прикажчика вбив на смерть, а трьох з челядi покалiчив та, добiгши до Днiпра, вскочив у човна i подавсь до Великого Лугу. Ми з ним збудували собi у плавнi добрий курiнь. Рибачимо собi, а рибу в Микитино возимо продавати. Хоч би й довiку так жити, то байдуже.
Поки почало благословлятися на

читати