Завантажити

важкий дух, що його принесли з собою росiйськi люди. Рогоза з Галею й Миколкою пiшли на пасiку; старий же Балан знову доступився до прикажчика:
- Слухайте, чоловiче добрий! Розкажiть же менi товком та по правдi, як же воно буде, коли ви тут побудуєтесь?
- Не як iнакше,- одповiв прикажчик,- як стане тодi на сьому мiсцi село. Мужики оратимуть землю та сiятимуть хлiб.
- Так се ж наша земля! Се займище трьох козакiв: моє, Луб'яного та Лантуха. Що ж ми будемо робити, як ви одберете нашу землю?
- А те будете робити, що й iншi крiпаки: будете сiяти панський хлiб, косити його, молотити та звозити зерно до панської економiї.
У старого цiле пекло заклекотiло в серцi:
- Ну, сього вже не дiждете! - скрикнув вiн.
- А ти ж гадав як? Князю подарованi всi сi землi од царицi, а як ви сидите на сiй землi, то зрозумiло, що й ви князiвськi разом з землею.
Стуманiв свiт в очах старого козака i, хитаючись з обурення, мов прибитий, ледве доволiкся вiн до своєї пасiки i впав пiд куренем на солому.
Болючi думки, мов убитi у мозок цвяхи, пекли голову старого.
- Так ось до чого воно йшло скасування Запорожжя... Щоб нашi землi та степи, кривавицею дiдiв та прадiдiв политi, пороздавати вельможам... Невже ж воно справдi так i буде? Невже Господь святий попустить, щоб нас, вiльних людей, повернули в неволю? Нащо ж, Господи, ти привiв менi старому дiждати такої недолi? Чому не прибрав мене ранiше?
Всю нiч гнiтили такi думки козака i всю нiч не заплющував вiн очей, благаючи Бога, щоб вiн або одвернув геть сю чорну хмару тяжкої недолi, що нагнiтила їх, або прийняв його до себе.
Не спали сю нiч i дiти старого. Вони до свiту просидiли бiля батька пiд куренем, щоб не тiльки не бачити того, що робилося в хатi, а навiть не чути нелюбої їм мови тих нещасних та замордованих чужих людей, що мимо своєї волi принесли їм недолю i стали їм ворогами.

VI

Другого дня зранку прикажчик поїхав у економiю до найстаршого управителя, а у обiдню пору повернувся до Базавлуку i загадав всiм крiпакам, щоб другого дня ранком їхати у плавню рубати лiс. Далi вiн прикликав до себе обох Баланiв i Рогозу.
- Ти, старий,- сказав вiн Дмитровi,- своїми волами тягатимеш з берега сюди колоди, а твої сини нехай переженуть всiх ваших коней у плавню. Там мої люди рубатимуть лiс, так треба кiньми тягати колоди до рiчки.
Старий козак з жахом у очах дивився на прикажчика:
- Ви хочете моєю худобою робити? У мене своє хазяйство й своя робота худобi єсть.
- А я вам прямо кажу,- скрикнув Рогоза,- що у плавню я не пiду i батькових коней до роботи вам не дам! От що!
Прикажчик, як хитра людина, не хотiв вiдразу доводити козакiв до розпуки i сказав неначе спокiйно:
- Ну гаразд... Якщо ви робити не хочете, то на сей раз обiйдемося й без вас; а вже щодо худоби вашої, так вона менi дуже потрiбна, i я заберу її до роботи, хоч би ви й не давали. Я не подивлюся на ваше змагання. Я ще й вчора вам говорив, що все те, що було вашим: i земля, i худоба, й хати, i навiть ви самi, тепер князiвськi!
- Не буде того! - рiшуче скрикнули козаки.
- Запорожцi од вiку не будуть крiпаками!
- Побачимо! - глузливо проказав прикажчик i пiшов до свого дiла.
Сю нiч всi знову ночували у куренi. Молодi козаки, знемiгшись за попередню нiч, спали тепер добре i прокинулися тiльки ранком, почувши голос батька, що з обуренням гукав:
- Жене!.. Жене, проклятий! Жене моїх коней i волiв! Круторогi ж мої... укоханi мої дiти! Чи на те ж я ростив вас, щоб на князiв ви працювали!
Демко та Iван схопились на ноги i, вгледiвши, що прикажчик верхи на конi жене з степу весь косяк, а позаду крiпаки женуть i волiв, кинулися до хати, вхопили недоуздки i побiгли навперейми коням.
Перелякана Галя гукала на чоловiка, благаючи, щоб вiн вернувся, але Демко її не слухав i побiг у степ. Зблизившись там з кiньми, вiн накинув на одного з них обротьку, скочив на нього i почав навертати косяк знову у степ. Iван слiдом за Демком теж був уже на конi i допомагав шуряку.
Батько та Галя од ворiт побачили, що прикажчик наскочив на Демка i вдарив його батогом, але тiльки вспiли вони скрикнути од обурення, аж дивляться: розiгнав Демко свого коня та, наскочивши на прикажчика, так вдарив його кулаком у груди, що той, мов снiп, впав на землю, сам же Демко, завернувши коней, погнав їх знову у степ.
Галю обхопив страх, що вчинок Демка не минеться йому дурно, i вона жахливо скрикнула:
- Господи милосердний, що ж тепер буде? У старого Балана пiд час сутички, навпаки, не жах був у очах, а радiсть. Йому любо було бачити, що зять вчинив, як годилося запорожцевi: що не подарував прикажчиковi образи, а з козацьким хистом збив його з коня. Очi старого заграли юнацьким вогнем i вiн голосно гукнув:
- Молодець, Демко! Нехай знає вражий зайда запорозького кулака!
Вилежавшись деякий час на землi, прикажчик пiдвiвся i, шкандибаючи, пiшов до двору, кленучи Демка уголос i погрожуючи йому кулаком.
- Почекай, гайдамако, я тобi сього так не подарую!
Через кiлька хвилин галас

читати