Завантажити

лицарiв i що по надгробках святе письмо повибиване... Вони б'ють надгробки й хрести на камiння i мурують з них будинки. Туди ж i всi каплички з великого сiчового кладовища пiшли!..
Слухаючи оповiдання товариша, старий Балан переводив очi то на будинки князя, то на цвинтар, де ще валялося кiлька викопаних з землi хрестiв, то на захожих, московських людей, немовби дивуючись, як ще сi люди живi i як їх досi не скарав Той, що на небi.

- Забув про нас. Боже! Забув! Одцурався од дiтей своїх... - тихо промовив сивий запорожець, схиливши своє засмучене чоло.
- А куренi ж де? - спитав Рогоза.
- Куренi поламанi. Деякi начальство поперевозило в Микитино, там складають з них гамазеї, а деякi тут попродали. От i я з побратимом Гирлигою купив Васюринський курiнь, та й будуємо з нього двi хати. Он зараз на шамбашi...
Дудар показав у той бiк, де за часiв Сiчi були крамницi й базар, а тепер будувалося кiлька хат.
- Тут i будуємося... Важко покинути рiдне мiсце... Тут, бiля Сiчi, й померти хочеться...
- Ну, а пушкарня ж i скарбниця де? Од куренiв хоч слiд лишився, а од них i слiду не стало...
- Позакидали землею... Генерал тут один був московський, Норою звався, так вiн тут неначе крiт усю Сiч порив... Все, бач, скарбiв шукав, а пiсля того знову все землею позакидав. Поховали, брати мої, сiчову пушкарню в домовину так само, як поховали й запорозьку славу i козацьку волю!
Всi деякий час мовчали. Слова не складалися в устах козакiв, бо всi вони змагалися з тяжкими думками, що налягли їм на серця.
- Що ж, пани-брати... - пiсля довгої мовчанки, обiзвався Дудар,- сонечко на спочинок лагодиться. Ходiмте до моєї землянки. У землянцi я поки що живу... Повечеряємо, та й переночуєте в мене.
- Пробач, товаришу,- одповiв Дмитро Балан,- не сила менi! Скорiше, дiти, звiдсiля! - звернувся вiн до Демка й Iвана.- Тут смерть i неволя зазирає менi в очi. Ми ночуватимем у вiльнiй плавнi пiд вiльним небом!
Старший запорожець попрощався з товаришем i хутко пiшов з Сiчi до човна.

V

- Ary!.. Агу, Миколко!.. Агу, синашу мiй... Сонечко моє ясненьке! - щебетала Галя, сповиваючи свого малого сина.- А ходiмо, ще раз подивимось, чи не їде батько? Де се вiн забарився? Га?.. Що?.. Приїде, говориш? Приїде, приїде... А ми його поцiлуємо та пожуримо за те, що довго гаявся!
Миколцi було тiльки три мiсяцi, а проте Галi здавалося, наче вiн не тiльки що все розумiє, а навiть одповiдає на її запитання.
Немовлятко випручало рученятка й не давалося сповиватись. Пухкi щiчки хлопчика почервонiли з напруги, а оченята дивилися весело, немовби посмiхаючись з матерi, що їй не пощастило сповити йому рученята.
Ставши матiр'ю, Галя трохи погладшала, мовби налилася як спiла ягода, i стала ще гарнiша. Завжди весела, рухлива й чепурна, вона звеселяла навкруг себе все, як сонце звеселяє все живе, на що падає його промiнь.
Вже вдруге виходила сьогоднi Галя пiд верби, до лиману, виглядаючи батька й чоловiка i на сей раз таки наглядiла в далечинi, на блакитному просторi лиману, чорненьку комашку.
- Ага!.. Дивись, синашу! - радiючи зверталася Галя до Миколки.- Он-он чорнiє човник... То нашi їдуть. Там I батько наш любий!
Смутний, з пригнiченим серцем вийшов Демко з човна на берег, а проте, як тiльки глянув на свою дружину та зазирнув у її веселi, повнi кохання очi, то одразу той сум мов вiтром з нього змело i розвiяло понад лиманом.
- Ох, ти ж, горличко моя люба! - скрикнув вiн, обнявши свою дружину.- Та яка ж ти красуня стала!
Вiн взяв вiд неї сина i, бавлячись, пiдкидав його догори.
- От де моє щастя,- мiркував вiн,- люба дружина й син... I нiхто не владей одiбрати од мене се щастя, опрiч Бога.
- Ач, якого ти менi бравого сина годуєш! - говорив вiн тим часом Галi, любуючи на пухкi щiчки й веселi оченята дитини.
- Мов той бузiвок!
- Годi тобi вигадувати! - злякано одповiла Галя.- Не кажи так, бо щоб з того слова ще чого лихого дитинi не сталося. Який там бузiвок, коли зовсiм худенький!
Щаслива пара покинула батька й брата бiля човна i пiшла до хати. Демко нiс сина, бавлячи його барвiнком, Галя ж йшла поруч, обнявши чоловiка за стан.
Через який час, пополуднувавши, вся сiм'я сидiла пiд хатою на призьбi. Галя держала на колiнах Миколку, Демко сидiв поруч, обнявши її, старий батько, сидячи трохи осторонь, стежив очима за бджолами, що повз хату пролiтали з степу до пасiки, Iван же розглядав хрущiв, що з гудiнням часто билися об стiни хати й падали на призьбу. Лiто саме набуло своєї краси й виповняло вечiрнє повiтря пахощами степу i квiток.
- А дивiться, дiтки... - обiзвався Дмитро, показуючи чубуком люльки на обрiй, де з-за гори виникали якiсь темнi обриси, схожi на вози.- Неначе вози їдуть.
Всi пильно почали придивлятися туди, куди показував Балан.
- Справдi, неначе чумаки їдуть! - згодом сказав Рогоза.
- Чого ж тут чумакам iти,- одповiв старий запорожець уже стурбовано,- коли ми не на шляху. Адже бачите: вони прямують сюди!
Тим часом чорнi обриси простяглися по горi довгою

читати