Завантажити

он хоч дочка єсть... благословить Бог, так i онуки будуть... вже ж хтось пом'яне; я ж, як був сiромахою, то так сiромахою мене й поховають i не буде кому про мене згадати! Ну, та що про се говорити... Ходiмо лiпше я покажу тобi мiй садок.
Всi, вставши з-за столу, пiшли з хати i зразу опинилися в саду. Деревами була обсаджена велика обшир Днiпрового берега, що високо пiднiмався над рiчкою. У всякому кутку саду були окремi дерева: цiлi площi були пiд вишнями, яблунями, дулями й сливами; понад стежками ж росли шовковицi, кислицi, каштани, клен, ясен та силенна сила бузку.
Балан, оглядаючи сад, дивувався з того, що всяка рослина в саду була так вихована, як дитина, i не хотiв йняти вiри, щоб все те зробила одна людина власноручно; Глоба ж, любуючись наслiдками своєї працi i радiючи на здивування свого приятеля, весело й гордовито говорив:
- Ось де мої укоханi дiти! Ось де мої нащадки на сьому свiтi! Якщо вони мають душу, то згадають мене пiсля смертi.
Далi Глоба показав Бадановi все своє господарство i повiв у берег Днiпра, де, притулившись до скелi, шумiв колесами млин i стояли, прив'язанi до корiння осокорiв, великi й малi човни.
- Забагатiв я! - сказав Глоба Бадановi, коли всi верталися вже до хати.- Бач: у мене млин, всяка худоба нелiчена, зимовник на двi половини... Ще й другий зимовник i другий сад єсть у долинi бiля рiчки Половицi... А нащо менi все оте? Менi вже час про спасенiє душi подбати. Вiддам, мабуть, все добро на Самарський Миколаївський монастир, та й сам пiду туди вiку доживати.
Увесь вечiр приятелi згадували про своє минуле життя та гадали про майбутню долю Запорожжя i тiльки пiзно пiсля вечерi полягали спати. Ранком другого дня Глоба наклав приятелю на вiз харчiв i, взявши з млина двох наймитiв, облагодив великого дуба, щоб ним перевезти гостей разом з їхнiм возом i волами на той бiк Днiпра.
Ще не встало сонце, як нашi подорожнi були в дубi i, протягши його деякий час понад берегом, щоб легше було обминути переднi скелi Монастирського острова, рушили упоперек широкої рiчки. Демко разом з наймитами громадив веслами, а на стернi, проводжаючи товариша, сидiв сам Глоба.
Прудкi хвилi рiчки враз пiдхопили дуба i понесли вниз, неначе намагаючись кинути його на скелi острова. Та тiльки їм не пощастило: дужа рука крем'язного запорожця мiцно держала стерно, направляючи дуба вище тих скель, на другий бiк великої рiчки.
За пiвгодини дуб був бiля берега. Наймити допомогли Демковi викотити з нього воза; запрягти ж було недовго i через кiлька хвилин подорожнi, попрощавшись з Глобою, поїхали далi, прямуючи помiж пiскуватими кучугурами та шелюгами верболозiв до Самарського шляху.
Тiльки увечерi, коли вже сiдало сонце, нашi подорожнi в'їхали у стародавнє запорозьке мiсто Самар. Тут у Бадана чимало було побратимiв i приятелiв, та тiльки старий запорожець, побачивши, що по всiх дворах та вулицях мiста сновигали драгуни, улани й iншi москалi, не схотiв ставати у Самарi на нiч.
- Цур їм, тим москалям! - говорив вiн.- Од них i поли врiж та тiкай, бо без лиха не минеться!
Найбiльше вiн боявся за Галю,- i справдi, поки вони переїхали мiсто, москалi дуже зачiпали її, вигукуючи всякi соромiцькi прислiв'я та пiснi, так що бiдна дiвчина врештi почала плакати i з очима загорнулася хусткою.
Проминувши серед мiста нову велику церкву на дев'ять високих бань, вiз незабаром спустився до рiчки Самар, до того мiсця, де коштом Вiйська Запорозького содержувався пором, злагоджений з двох дубiв.
Чубатi запорожцi-дубовики вже пошабашили на нiч i сидiли у березi бiля таганка, дожидаючи, поки вкиплять галушки та смакуючи пах олiї, що її кухар чимало всипав у таганок.
Подорожнiм довелося б тут i ночувати, коли б Глоба не поклав на вiз побратимовi баклажку з горiлкою. Добрий могорич i щире слово Балана пiддобрили дубовикiв i вони перевезли подорожнiх на другий бiк рiчки..
За рiчкою вiз потягся лiсом, поринаючи колесами в пiску i пiдкидаючись на корiннях вiковiчних дубiв. Темрява ночi хутко оповила землю, а за рясними вiттями дубiв до землi не доходив навiть промiнь зiрок. Проте старий козак нiколи не забував стежки, по котрiй проїхав хоч один раз за життя i тепер, не вважаючи на темряву, вiн за пiвгодини потрапив до ворiт монастиря.
Тут, бiля хреста Божого дому, Балан почував себе в безпецi вiд москалiв i, не наважуючись турбувати ченцiв уночi, не дозволив Демковi стукати у ворота, а розташувався на нiч пiд парканом монастиря.
Другого дня ранком за браму вийшов молодий чернець i впустив подорожнiх у двiр. Балан зразу ж пiшов до отця iгумена перебалакати про свою справу, але виявилося, що вiнчати в той день не годилося, й iгумен наказав дiждати завтрiшнього.
Весь ранок Рогоза ходив з Галею по монастирському садочку i поза огорожею в лiсi. Нiхто не бентежив тут лiсового птаства i воно щебетало, скрекотiло й виспiвувало по кучерявих дубах так, що здавалося, все повiтря повне тих звукiв; людського ж голосу тут нiде не чуть було, i здавалося, що за паркан монастиря не доходять нiякi

читати