Завантажити

уже не держала рука шаблi, так тiльки тодi про одруження згадували. Не втече вiд тебе шлюб, козаче... та й Галя ще не перестарiла.
Од такої вiдповiдi Демко засмутився i похилив голову, Галя ж мовчки пригорнулася батьковi до плеча i поцiлувала його.в руку.
Серце старого запорожця зразу пом'якшало вiд ласки дочки i, погладивши рукою Галине волосся, вiн сказав, сiдаючи на землю:
- Сядемо, дiти, та поговоримо...
Галя сiла поруч батька, пригорнувшись до нього, Демко ж сiв з другого боку.
- Як його, дiти мої, про шлюб та весiлля тепер думати,- почав старий запорожець,- коли поховали ми все те, на чому держалося життя наше?.. Поховали Матiр-Сiч?
Молодий козак не хотiв так легко пiддаватись.
- Та що ж, тату... - сказав вiн.- Хiба сумувати нам без краю? Журбою Сiчi не вернемо. Отже й люди, трапляється, вмирають, а живi посумують деякий час та й знову про живе думають...
Старий журливо похитав головою.
- Не розумiєш, козаче, того, що сталося. Не в тому тiльки лихо наше, що Сiчi вже немає... Не вперше руйновано Сiч Запорозьку: руйнували її й татари, й турки, й москалi, а вона знову вставала, бо жива була душа козацька... Тепер же Сiч вмерла навiки, бо ви зганьбили її... от що! А козацьку славу затоптали ви в болото. Ось у чому мука пекельна! Не болiло б моє серце, коли б я знав, що Сiч зруйновано пiсля того, як залито кров'ю її шанцi... Та смерть була б не довговiчною, бо кров, пролита за рiдний край, дає паростки i веде за собою нове життя; ся ж смерть, що ви заподiяли Сiчi, є смерть ганебна, а може, боронь Боже, й довiчна. Нема чого й говорити: ви самi власними руками задавили свою матiр!
- Добре вам, тату, тепер нас ганити. А що ж ми мали робити, коли вся сiчова старшина й сам кошовий не схотiли стати за свою правду i скорилися лихiй долi?
- Не знали ви, що робити? - в запалi скрикнув Балан.Та коли б за моїх часiв був такий кошовий отаман i така старшина, як отеє у вас, так ми нагодували б їхнiм тiлом у Днiпрi ракiв, а обрали б таких отаманiв, що вмiли б стати за козацьку волю й честь! От що!
- От ви, тату, й у цьому менi дорiкаєте i до мене неприхильнi стали... А ми ж мало не так i вчинили, як ви говорите: ми скинули було всю старшину i обрали iншу, що згодилася вести нас до бою. Ми навiть гармати вже повикочували з пушкарнi на окопи... Так що ж, коли тут вийшов пан отець Володимир з хрестом i сказав, що покладе на всiх прокляття, якщо ми не скоримося? Що тут було чинити? Товариство розiйшлося по куренях, а далi, замiсть того, щоб обороняти Сiч, посiдало на човни, та й помандрувало на Дунай!

- Тяжке горе! Смерть козацькiй волi!
- Та через що ж, тату, смерть? Через що? Буде на Дунаї нова Сiч Запорозька - от i все.
- А тут же?... Тут що буде з нашими безкраїми степами, що ми вiд дiдiв-прадiдiв обороняли i од бусурманiв, i од полякiв?
Молодого козака дивувало, що старий бiдкався про степи.
- А що має статися з степами? - сказав вiн.- Степи несходимi... безкраї... їх нi переорати, нi кiньми випасти. Хоч би й чужi люди понаходили сюди так i то на всiх вистачить землi i людей навiть непомiтно буде. Чого справдi вам так журитися? Ну нехай Запорозька Сiч од вас трохи далi буде - на Дунаї, а проте ви знатимете, що вона єсть. А тут у вас i степ свiй, i хата, й плавня, i добре господарство. От звiнчайте нас скорiше з Галею, так ми довiку з вами будемо жити. Я нiкуди вашої дочки не завезу - будемо обоє вашу старiсть доглядати.
Поки Демко говорив, Галя все мiцнiше тулилася до батька та цiлувала його в руку.
- Ох, дiточки мої... - сказав старий козак, зовсiм уже пом'якшавши i цiлуючи дочку в голову.- Знаю, що молодi ви i вабить вас до шлюбного життя, та тiльки недобре менi серце вiщує... Чи буде ж ваше життя щасливе?
- Та якого ж, таточку, ще треба щастя,- обiзвалася Галя, зазираючи батьковi в очi,- як всiм укупi жити?
- А якщо, тату, ви занудьгуєте за Сiччю,- все смiливiше i веселiше говорив Демко,- так ми з вами й поїдемо на Дунай подивитись на нашу нову неньку. Та що ж справдi: неабияка далечина до Дунаю! Посiдаємо на коней та й гайда через Буджак!.. Аби ваша сила, а шляхи до Дунаю вiдомi!
Старий козак повеселiшав - очi його заграли i навiть зморшки на чолi розiйшлися.
- А що ж, справдi...- сказав вiн.- Невже б же я не доїхав? Ото! Ще й як би доїхав! Я так гадаю, що тижнiв за два й стали б ми на Дунаї... Та й то ще як повагом їхати, а коли б узяти на перемiну по двоє коней, то гляди, коли б не за сiм днiв там були!
- От би й подивилися, як там нашi живуть. У мене до того там аж троє братiв.
- Головна рiч,- сказав старий,- щоб козаки не забували там стародавнiх запорозьких звичаїв. Молодi на Дунай пiшло багато, а старих обмаль - доглянути молодь годилося б та повчити її.
Старий запорожець забув уже про свої лiта i марив думками по Дикому Полю, по Буджаку й понад Дунаєм - по всiх тих степах, рiчках та могилах, де не один раз з шаблею в руцi гарцював з товаришами. Йому стало легко й радiсно на серцi i вiн сказав весело:
- Ну якщо так, дiти, то

читати