Завантажити

лишили хату, садок, леваду та вiльне життя. Галя теж охоче погодилася б на сьому; до того, що бажав Демко, їй потрiбна була тiльки корова, щоб годувати Миколку, бо через горе й неспокiй у неї стало негарне молоко, та й того було обмаль.
Одного дня Галя пiшла до прикажчика попросити, щоб з усiєї худоби, що побрали у її батька, повернули їй хоч одну корову.
Новий прикажчик був русявий, дужий парубок у напiвпанському вбраннi, з виголеною бритвою шиєю i пiдстриженим у круг довгим волоссям. Жив у окремiй, новiй хатi i як був нежонатий, то у нього була за прислужницю одна з крiпачок, лiтня удова.
Чорнява й огрядна, зовсiм не схожа на росiйських жiнок та дiвчат, Галя зразу сподобалася прикажчиковi, i на її прохання про корову вiн почав одповiдати жартами. Сперше смiявся з її української мови, далi ж почав нiби розглядати Галину одежу, а сам доторкався до її рук та стану.
Засоромившись, Галя одхилилася од нього, коли ж прикажчик врештi хотiв її обняти, вона з обуренням випручалася, скрикнувши:
- Бiйтеся Бога! Чи не сором же вам зачiпати чужу жiнку?
Прикажчик розсердився й насупив брови:
- Ач, яка ти недоторка! Не буде ж тобi корови, коли так... Та скажи ще своєму чоловiковi, щоб завтра разом з тобою виходив на панщину, час уже орати та сiяти хлiб.
Галя передчувала, що Демко нiзащо не згодиться одбувати панщину i що змагання за волю приведе його до загибелi. Приголомшена словами прикажчика, вона трохи не на колiнах почала його благати, щоб не примушував її чоловiка до панщини.
- Змилуйтеся, пане!.. - говорила вона.- Мiй чоловiк з роду бiля землi не працював i нiчого не вмiє в степу робити. Вiн з малих лiт все козакував.
- Не вмiє? - скрикнув прикажчик.- То дарма, навчимо рiзками! Не все йому козакувати, час i до дiла братись!
Заплакана, з пригнiченим серцем повернулася Галя До своєї хати i розказала Демковi про те, що прикажчик не дав корови, про те ж, що вiн наказав виходити завтра на панщину, вона не наважилася навiть натякнути.
Ранком другого дня Демко побував на пасiцi, бо її доглядав пiсля тестя, поналивав бджолам води, зняв з Дерева новий рiй i тiльки що повернувся до хати, щоб поснiдати, як у хату вскочив прикажчик i почав гримати.
- Ти, лежень, чому не виходиш? Скiльки разiв тебе просити?
- Куди не виходжу? - здивувався козак.
- На панщину чому не йдеш? Адже я вчора наказав твоїй кралi мальованiй, щоб обоє сьогоднi виходили!
Рогоза зблiд на виду. Вiн зрозумiв, що наближається кiнець пригодам останнiх часiв i що той кiнець може бути тяжким. Проте, перемiгши себе, вiн спокiйно й рiшуче вiдповiв:
- На панщину я нiколи не пiду i дружини не пущу!
- Он як! А через що ж то так?
- А через те, що я не крiпак, а вiльний козак. Буде з вас i того, що хазяйство наше пограбували.
- Чув я про тебе... чув... - сказав прикажчик. Так ти знову за своє! Ну, побачимо, хто кого переможе!
Через пiвгодини марного змагання й боротьби, почалося знущання над волею людини i Рогозу знову зв'язаного везли до економiї. Знову так само, як i той раз, привели його до ганку будинку, змурованого з нагробкiв сiчового кладовища i на той ганок скоро вийшов, досвiдчений уже про непокiрливiсть козака, управитель.
- Ти чому не хочеш робити? - спитав вiн Рогозу неначе спокiйно.
- Я радий би працювати коло свого господарства,одповiв, теж вдаючи з себе спокiйного, Рогоза,- та тiльки у мене пограбовано все, що придбав мiй покiйний тесть для своєї дочки.
- Панщину чому не йдеш одбувати? - вже з запалом гримнув управитель.
- А через те, що я не крiпак!
- А хто ж ти?
- Вiльний я! Я запорожець!
- Ага, ти запорожець!.. - несамовито скрикнув управитель i, почервонiвши, спересердя кинувся у будинок, лишивши всiх здивованими. Через хвилину вiн вибiг назад, держучи у руцi те стригало, що ним стрижуть овець.
- Держiть його... та добре держiть! - гукнув вiн до челядi, пiдходячи до Рогози.- Ось я одрiжу йому чуба, так, може, вiн хоч тодi забуде про те, що був запорожцем! Держiть його ще двоє за голову!
Рогоза кидався в усi боки, бився ногами i навiть кусався зубами, обороняючи ознаку свого козацтва, i нарештi, коли управитель простягся до нього з стригалом, укусив його за руку.
- Валiть собаку на землю! Давiть його... Душiть його на смерть! - мов божевiльний, гукав розлютований управитель, побачивши на своїй руцi кров. Нарештi, коли знесиленого козака звалили i хтось надавив йому голову колiном, прикажчик згрiб його оселедець собi у жменю, одрiзав його бiля самої голови i з глузливим реготом розвiяв одрiзане волосся по вiтру.
- Так буде краще! - сказав вiн, празникуючи свою перемогу.- Тепер нiхто вже не знатиме, що ти був колись запорожцем! Тягнiть тепер його до стайнi та всипте йому скiльки охота! Та глядiть менi: парте так, щоб довiку не забув! А як не те, так самих попарю!
Рогозу поволочили до стайнi i почалося таке саме знущання, як i той раз. Коли ж його ледве живого привезли додому, Галя боялася й розпитувати чоловiка про те, що було, щоб не вражати ще дужче

читати