Завантажити

хто послухає брехунiв Губу та Бучинського i повернеться на Україну! Не на те закликає нас князь, щоб повернути Вiйську Запорозькому його землi й вольностi, а, мабуть, через те, що має на мислi туркiв воювати, так шаблi нашi йому потрiбнi, а як скiнчиться вiйна, так поголять нам чуби та повернуть у пiкiнери, або потаврують, як худобу, у крiпаки. Тодi, може, знову. схотiли б ви на Дунай, так шкода: чортового батька тодi султан кого-небудь з нас прийме.
Поки Петро скiнчив, засоромленi Бучинський та Губа вже заховалися в натовпi козакiв i пiшли геть.
Такi суперечки йшли по всiх куренях, по всiх купах запорожцiв i що далi йшов час, то все бiльше козацтво поверталося до думки, що лiпше бути вiльним, хоч i у чужiй сторонi, анiж невольником у своїй рiднiй.
На другий день пiсля обiду знову загудiли тулумбаси i козаки зiбралися на майдан, як i вчора. Кошовий уклонився товариству i почав говорити до козакiв про те, що у листi князя немає обiцянки, щоб запорожцям повернути їхнi стародавнi права й. землi, а є тiльки обiцянка подарувати провини; а що нiяких провин Вiйсько Запорозьке не вчинило i навiть свої землi, кров'ю батькiв политi, без змагання вiддало, то нам, коли б повернулися ми на Україну, нема на що сподiватись.
Пiсля кошового говорили дехто з старшини, а далi й простi козаки i стiльки тут довелося посланцю Потьомкiна вислухати докорiв i за покривдження старої сiчової старшини: Кальнишевського, Глоби, Порохнi й iнших, i за поневолення тих з товариства, що лишилися на своїх землях, що вiн вiдразу стеряв надiю на згоду вiйська повернутись на Україну... I справдi, коли кошовий сказав, щоб тi, хто за згоду виходити з Дунаю всiм вiйськом, переходили у праву руку, нiхто не рушився з мiсця.
Коли всi нагомонiлися, кошовий пiдняв булаву i, визвавши до спокою козакiв, звернувся до полковника?
- От тепер ви самi чули, чого хоче Вiйсько Запорозьке, а ми доручимо вам листа до князя i у тому листi напишемо, що коли хоче вiн, щоб ми всiм вiйськом повернулися у рiдну сторону, то нехай ранiш визволить з крiпацтва й з неволi всiх наших покривджених братiв i поверне їм стародавнi права i одвiчнi нашi землi по давнi границi: по Орель, Буг та Берду. Тодi й ми пiднiмемо свої клейноди i радо повернемося до рiдного краю.
На тому й скiнчилася рада. Увечерi по Сiчi вже чути було музики, спiви й регiт: козацтво гуляло, згадуючи сiчове життя на Пiдпiльнiй.
Вже зовсiм було темно, коли у паланку до посланця-полковника прийшло двоє козакiв. То були Петро та Демко Рогозянi.
- А що вам, козаки? - спитав полковник.
- Прийшли по бiлети! - одповiв Петро.
- Хочете на Україну?
- Та вже ж нiкуди. Там у мене жiнка й дiти... - брехав Петро.- Якого дiдька я буду тут бурлакувати. Отеє мiй брат, теж жонатий, та ще й третiй брат є. Всi ми хочемо повернутись до рiдного краю. Та й товаришiв ще з собою пiдмовляємо. Ви, пане, дайте менi бiлет на десятьох, та, глядiть, з печаткою, щоб нiхто до нас не чiплявся. Нехай вони щезнуть отсi болота та нетрi.
Полковник був радий, що як не все вiйсько, так хоч окремi ватаги запорожцiв повернуться на Україну, i вiн покаже князю, на скiльки козакiв видав бiлети.
- Так ви берiть кожний на десятьох козакiв,- сказав вiн, сiдаючи писати бiлети,- та пiдмовляйте йти з собою якнайбiльше товаришiв.
- Як так, то й так! - одповiв Петро.
Через кiлька хвилин Петро, посмiхаючись собi у вуса i ховаючи бiлети у кесет з тютюном, виходив од полковника.

XIII

Через кiлька днiв троє братiв Рогозяних: Петро, Демко й Гнат, а з ними разом Iван Балан та Якiв Люлька прибули до Килiї, щоб купити там коней. Бiля них було ще п'ять сiчових товаришiв, що їх Петро закликав з собою. Двоє з них: Гробар та Гайдабура мали жiнок - один у Романковi, а другий у Нових Кайдаках i хотiли перевезти їх на Буджак так само, як Демко хотiв перевезти Галю; останнi ж троє: пристаркуватий i загартований у бойовищах та походах Гарабурда та двоє братiв Пугачiв пiшли з Петром, щоб пограти кiньми по рiдних степах, а як буде потрiбно, то й у пригодi стати своєму побратимовi Петровi,
Всi товаришi були з грошима: Демко мав тi грошi, що взяв у Вилковi, продавши монастирського коня, Петро мав чималi грошi ще з Днiпра, з часiв турецької вiйни; з останнiх козакiв теж дехто мав грошi вiд тих часiв, iншi ж заробили дещо з свого рибальства, продаючи рибу по Дунайських городах: Тульчi, Килiї, Смаїловi, Браїловi i навiть Силiстрiї.
Прибувши у Килiю, козаки купили собi десять добрих коней i узброєнi, як годилося козакам шаблями, чингалами й пiстолями, виїхали з Килiї тим самим шляхом, що ним їхав Демко до Бугу.
У всiх було вiльно й радiсно на серцi. Пахощi Буджацьких степiв виповнили душi козакiв згадками про свої рiднi, запорозькi степи, i вони жваво вигравали кiньми, Петро ж, занудьгувавши за два роки за герцем, так крутив тепер свого коня i кидав його в усi боки, пригадуючи всi витiвки запорозького герця, що сердешний кiнь його, хоч i був дужчий за коней iнших товаришiв, тiльки хекав та хропiв.
Через тиждень

читати