Завантажити

немов хотiли задавити. Дуб бiг помiж високими скелями, i тi скелi, вiдбиваючись своєю дикою, похмурою красою у прозiрних хвилях Днiпра, досягали своїми тiнями до самого дуба. Надвечiр вiн уже проскочив Будиловський порiг i козаки здалеку вглядiли великi, дивовижнi острови, що стояли поруч, розбиваючи Днiпро на три протоки.
Один з тих островiв був весь укритий лiсом та червоною таволгою (лозою), звався вiн Таволжанським. Другий, з пiвсотнi сажнiв заввишки та напiвверстви завдовшки, був майже з однiєї величезної скелi i звався Перуном. Висока голова сього острова, його довгий, горбатий верх та вiдкинутi уперед двi довгi, плескуватi скелi скидалися на голову й тiло якоїсь почвари, що, лiгши упродовж Днiпра, ще й простягла поперед себе двi довгi дебелi лапи.
Петро направив дуба прямо мiж лапи тiєї почвари i козаки опинилися у захисному, вкритому пiском та таволгою куточку острова.
- Тут будемо ночувати,- сказав отаман.- Розкладайте багаття, а баби зварять нам кулешу.
Над головами козакiв, заступивши їм свiт вечiрнього сонця, пiднiмалися височеннi скелi шиї i голови острова-почвари.
- Ой сумно ж тут як! - говорили жiнки.- Ще, боронь Боже, зваляться сi скелi на нас. Ми ж тут пiд скелями мов комашки маленькi.
- Та чудно якось сей острiв зветься... - звернувся Iван Балан до Гарабурди.- Що воно означає, дядьку,
"Перун"?
- Я й сам, сину,- одповiв старий запорожець,- ще з молодих лiт цiкавився дiзнатись, через що сей дивовижний острiв так чудно зветься, так менi один старий рибалка розказав те, що я зараз тобi розкажу.
До Гарабурди пiдсунулися й козаки, й жiнки.
- У Києвi, ще тодi як царювали там князi, а люди ще не хрещенi були, стояв над Днiпром, вироблений з деревини, великий iдол, тобто їхнiй божок, i звався той божок Перуном. Тiльки як прийшов час, щоб нашим людям охреститись, так того iдола вони звалили у кручу, та й кинули у Днiпро. От i понесло його водою все вниз та вниз i, мабуть, винесло б аж у Чорне море, коли б вiн отут не зачепився за скелi... А як зачепився, так сам скелею став та й почав рости. До наших часiв з невеликого iдола вiн вирiс у цiлу скелясту гору, все ще росте, та Днiпро в обидва боки розпирає. Так от значить, як звали iдола Перуном, то так i острiв сей почали звати.
- Ох лихої - обiзвалася Гайдабурина дружина.- Так отеє ми пiд головою нечистого сидимо? Та се я всю нiч i очей не заплющу!
- Дурницi то,- заспокоював дiд.- Який там нечистий?.. Скелi як скелi. Коли б се був справдi нечистий, так од хреста розсипався б, а сього Перуна скiльки не хрести, а вiн все стоїть.
Старий запорожець розбалакався i звернувся знову до Iвана.
- От тут, сину, за татарських часiв, найбiльше їхня орда переправлялася через Днiпро, як набiгала на Україну. Тут дiди нашi й пiдстерегали їх та одбивали хрещений народ.
Дiд довго ще розказував молодим козакам про минулi подiї та стародавнє життя i всi так захопилися його оповiданнями, що й не помiтили, як насунулася нiч i сповила острiв-почвару i їх самих густою темрявою. Багаття пiд казанком освiтлювало тiльки скелi двох лап почвари та запорожцiв, що сiли вже навкруг казанка вечеряти; до високої ж голови почвари те багаття своїм свiтом не досягало, i та голова сумною плямою закривала собою бiльшу половину небозводу.
Ранком другого дня запорожцi рушили вiд Перуна далi. Вони щасливо минули пороги Лишнiй та Вiльний, птицею пролетiли помiж скелями Вовчого Горла, обминули скелi Розбiйникiв, а в обiдню пору вже вибiгли iз-пiд височенних скель Кичкасу i побачили поперед себе острiв Хортицю.
Втомлений боротьбою зi скелями Днiпро розправляв та гладив тут свої збитi у водокрутнi води i розстилав їх широкою, рiвною, блакитною пеленою. Голова Хортицi та скелi Сагайдачного були останнiми спогадами про пороги, далi ж Днiпро розливався широко, розбивався на протоки i рився у пiски понад Великим Запорозьким Лугом.
Не спиняючись для обiду, запорожцi попливли повз Сагайдачне далi, бо хоч i хутко плив їхнiй дуб, а все-таки до Базавлуку треба було плисти ще два днi.
Нарештi минули й тi довгi та тяжкi Демковi два днi. Козаки доїхали до Чортомлику, пiдвернули до руїн Старої Сiчi i поклонилися там могилi славного кошового Iвана Сiрка; далi ж звернули у Пiдпiльню до Нової Сiчi - потужили там на руїнах запорозької слави i пiзно увечерi прибули до Базавлуцьких Великих Вод.

XVI

На Базавлуцьких хуторах з того часу, як управитель князя запровадив Демка у пiкiнери, вже не було кому згадувати про права запорожцiв та баламутити князiвських крiпакiв. Iвжин батько та Луб'яний були для того вже занадто старi i, ледве видужавши пiсля катування, залишили вже всякi змагання, вiдцуралися свого, нажитого довголiтньою працею, добра i в усьому корилися прикажчиковi.
Галя й Ївга одбували панщину, як i всi останнi жiнки й дiвчата. Не всякий день вони бачилися; коли ж траплялося, що Ївга знаходила хвилину та прибiгала до Галi, так вони, було, обнiмуться, пригорнуться одна до одної та так гiрко плачуть, що навiть чужостороннiм людям сумно було

читати