Завантажити

запорожцiв, прикажчик i не тiкав, а тiльки поспiшався вибитись з очеретiв; дiйшовши ж до левади, вiн спинився. З ним було двадцять крiпакiв i вiн, маючи надiю захопити Галиного чоловiка, якщо той справдi наважиться йти на її поклик, розстановив крiпакiв зараз там, де кiнчався очерет.
Справдi, як тiльки Демко, Iван та Гнат вибiгли з очерету, князiвськi крiпаки оточили їх цiлим натовпом, та тiльки побачивши у запорожцiв шаблi, кинулися тiкати до прикажчика.
- Пусти мою жiнкуi - скрикнув Демко, добiгши до прикажчика i схопивши його за груди.
- Не пущу, вона завтра буде моєю жiнкою, ти ж, харциз, втiкач, пiдеш на шибеницю! Хватайте його, хлопцi, ззаду! - гукнув прикажчик до крiпакiв.- Валiть його на землю!
- Не хочу тебе рубати не узброєного...- говорив прикажчиковi Демко, одмахуючись шаблею од тих, що намагалися схопити його ззаду.- А не пустиш по добрiй волi, так буду рубати!
- Хiба так розмовляють запорожцi? - почувся з-за Демка голос Петра i важкий, мов довбня, та твердий, мов залiзо, кулак старшого Рогози впав на голову прикажчика.
Захрустiли в Галиного ворога кiстки; кров порснула з нього носом, ротом i вухами i, мов важкий снiп, впав вiн на землю, потягши за собою й Галю, бо руки його прикипiли до її стану.
Демко пiдхопив свою, залиту кров'ю напасника, дружину, але вона була непритомна, руками ж все тулила Миколку до свого серця.
- Галю! Галочко! Серце моє!.. Кохана моя зiронько!.. Обiзвися... Розплющи очi!..- гукав Демко, бiдкаючись коло дружини, та вона все не озивалася i була блiда, як крейда.
Петро дав волю братовi клопотатись бiля своєї жiнки, сам же зараз почав порядкувати справою:
- Хто ще хоче покуштувати запорозького кулака? - звернувся вiн до розтеряного натовпу крiпакiв.
Охочих дивитись на кулак Петра пiсля пригоди з прикажчиком не знайшлося, i всi крiпаки з ляком поточилися од запорожця-велетня.
- Ведiть мене до хати прикажчика та глядiть: хто наважиться тiкати, того зараз же застрелю з пiстоля! - сказав Петро до крiпакiв i, вийнявши з-за пояса свого великого пiстоля, примiривсь, як буде стрiляти.
Лишивши бiля дуба старого Гарабурду, а бiля Галi - брата Демка, Петро з рештою товаришiв, не поспiшаючись, погнав весь натовп крiпакiв поперед себе до хати прикажчика. Там вiн спитав, хто в прикажчика був пiдручним, звелiв йому одiмкнути комори й стайню, назбирав налигачiв i шнурiв i разом з товаришами поперев'язували всiх крiпакiв, не тiльки тих, що були з прикажчиком, а навiть i тих, що спали по хатах.
Управившись з тим i довiдавшись, що в прикажчика грошей було обмаль, а всi грошi були в управителя в економiї, Петро лишив наглядати за пов'язаними Iвана Балана, як тутешнього, сам же, взявши з стайнi восьмеро коней, поїхав ними з сiмома товаришами та пiдручними прикажчика до економiї.
Iван, лишившись у слободi, зразу ж пiшов до зимовника Луб'яного. Старий козак i його дочка Ївга спали, нiчого не вiдаючи про наскок запорожцiв. Коли Iван постукав до них у вiкно, у хатi прокинулися, засвiтили свiтло i впустили його у дверi.
Чи розкаже ж хто, скiльки там було дивовання й радощiв! Старий запорожець плакав сльозами, Ївга ж кидалася на шию то Йвановi, то батьковi i вже згодом, опам'ятавшись, почала розпитувати, чи прибув Галин Демко.
- Прибув, прибув! - одповiв Iван.- Вiн бере її з собою на Буджак, а я заберу тебе, Ївго, якщо твоя на те згода!
Дiвчина з радощiв i забула, що Iван їй стороння людина, i почала цiлувати його i в уста, i в чоло, i у невеликi чорненькi вусики.
Нiякого вагання не було. Луб'яний зразу почав складати своє невелике збiжжя, а Iвга почала бiгати по хатi, дбаючи про харчi, i через кiлька хвилин, всi троє, з клунками на плечах пiшли шукати Галю i Демка.
Тi були вже в своїй хатi. Галя давно прочуняла, виплакалася радiсними сльозами на грудях у чоловiка i тепер заспокоєна збирала решту свого пограбованого добра.
Галя та Ївга кинулися одна до одної. Разом вони страждали, разом тужили, разом тепер i дiждали великої радостi.
- Iване!.. - звернулася Галя до брата,- чому б тобi не взяти Ївгу за себе, як вона ще трохи пiдросте?
- Та вона сьогоднi цiлувала мене,- одповiв весело Iван,- так тепер уже повинна моєю нареченою зватись!
- Куди ж менi ще рости, Галочко? - весело говорила тим часом Ївга.- Глянь: я вже така заввишки,
Як i ти!
Всi радiснi й щасливi пiшли з клунками до дуба, та вже на дорозi згадали про Галиного дiда Лантуха i пiшли спитати його, чи не хоче й вiн з своєю старою покинути зруйноване рiдне гнiздо та поїхати на вiльнi землi.
Хоч старих через їхню немiч i не ганяли на панщину, а проте й вони не схотiли лишитись помiж чужими людьми i теж прилучилися до своїх родичiв.
Гарабурда давно перетяг дуба до верб левади, де колись Демко вперше побачив Галю i почув її пiснi, i там старий козак сидiв у дубi до свiту. Iван з Демком позносили вже на дуб цiлi лантухи хлiба й iнших харчiв, щоб вистачило на далеку дорогу, а Галя помолилась вже над могилою свого батька i знову повернулася до дуба.
Жiнки

читати