Завантажити

князя Долгорукого було бiля 200 000 вiйська, вони, побачивши орди, не мали зваги напасти на них i мерщiй стали вiдходити назад, повз Запорозьку Сiч, на рiчку Орель; у Таванi ж лишили всього 6000 з'єднаного вiйська, росiйського й козацького, та ще 1000 запорожцiв на чолi з отаманом Яковенком.
Розумiючи, що в Таванi обмаль вiйська, татари кинулись облягати острiв так, що Яковенковi, аби утримати фортецю, довелося викликати iз Сiчi все Запорозьке Вiйсько й послати гетьмановi звiстку, щоб давав помiч.
Мазепа й Долгорукий вернули з Опiшнi 20 000 вiйська назад у Тавань, та, доки воно прибуло, татари поробили навкруг нової фортецi шанцi, пiдiйшли рiвчаками до Таванi й, пiдкопавши мури, висадили їх вибухом у трьох мiсцях. Проте, коли вони кинулися на штурм, запорожцi разом iз спiльниками вiдбили їх i дещо поновили стiни. Не добувши Таванi, татари пiдступили до Кизикермена, а коли їх зустрiли вогнем i там, вони, простоявши пiд фортецями, доки почалися холоди, рушили назад у Крим та Бiлгород.
Через зиму, а саме влiтку 1698 року, Мазепа i князь Долгорукий знову вибралися походом на Крим, та тiльки ще дужче набралися сорому. Вони йшли з Орелi через Самару, схiдною стороною Днiпра, i, не дiйшовши далi Таванi, вирядили звiдтiля .пiд Перекоп вiддiл вiйська на 10 000 душ. Але, зазнавши невдачi, тi повернулися назад. Дiждавшись вiйська, князь Долгорукий iз гетьманом по-прошкували на Україну, покинувши Тавань на самих козакiв. Запорожцям довелося тяжко, та вiйсько добре розумiло, яку вагу для життя Запорожжя мали фортецi на Таванi, й пильно обороняло їх од татар.

ЗГОДА СУЛТАНА 3 ЦАРЕМ

Року 1699-го, 14 сiчня, цар пiдписав iз турками замирення на два роки, а далi й мир - на 30 лiт. За тiєю умовою всi фортецi Таванi, а також Кизикермен, росiяни мали зруйнувати й повернути туркам. Запорожцям дозволялося вiльно плавати по рибу й сiль до самого лиману; зате коли хто з козакiв нападав на бусурманiв, того росiйський уряд карав на смерть.
Такi умови були дуже шкiдливi для Вiйська Запорозького. Перш за все вони робили неможливим для запорожцiв брати в татар здобич. По-друге, дозвiл вiльно плавати на лимани лишився тiльки на паперi, бо устя Днiпра перебувало в руках бусурманiв.

ПОРУШЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ

За вiйни, пiсля опанування Таванню й Кизикерменем, Вiйсько Запорозьке стало, було, господарем Нижнього Днiпра та лиману й пiсля п'ятнадцятирiчної перерви тiльки-но почало поновляти свої славнi морськi походи, та тут саме вони й увiрвалися. Передачу туркам острова, за який козаки стiльки рокiв билися й проливали свою кров, вони мали собi за образу.
Незадоволення запорожцiв незабаром виявилося в тому, що коли прислане росiйське й козацьке вiйсько стало руйнувати таванськi мiста, то запорожцi не тiльки не захотiли пособляти росiйським генералам в тiй справi, а навiть чинили всiлякi перешкоди; в листопадi ж: написали до Москви скаргу за недодачу жалування й порушення вольностей Вiйська на рiчцi Самарi, що споконвiку належала Запорожжю.
Незважаючи на скаргу, росiйський уряд надумав збудувати на запорозьких землях ще одну фортецю. Року 1700-го на Запорожжя прийшов вiддiл росiйського вiйська й почав зводити ту фортецю на схiдному боцi Днiпра проти Микитиного Рогу, в урочищi Кам'яний Затон.
Ця подiя, яку Вiйсько Запорозьке розумiло, як найбiльшу собi кривду, призвела до рiшучого незадоволення козакiв росiйською зверхнiстю взагалi. Воно виявилося в тому, що коли цар Петро I року 1700-го розпочав вiйну iз шведами й покликав запорожцiв iти разом з українськими козаками у Лiвонiю, то вони прогаяли багато часу й вiд Риги повернулися на Україну, майже не воювавши. Прибувши ж на Запорожжя року 1701-го, пошарпали на верхiв'ях Iнгулу крамарiв зi Стамбула, що везли у Московщину коштовнi речi, i, незважаючи нi на якi вимоги гетьмана й навiть накази iз Москви, не хотiли вiддати пограбованого.

КОСТЬ ГОРДIЄНКО-ГОЛОВКО

Лiвонська вiйна Росiї iз Швецiєю ще дужче пiдбурила запорожцiв проти росiйської влади, бо козаки, повернувшись iз походу, розповiли на Сiчi, що росiйськi вiйськовi люди знущались над сiчовиками i з презирством на них дивились. Такий настрiй призвiв до того, що на початку 1702 року кошовим отаманом запорожцi обрали ворога росiйської зверхностi, козака Платнирiвського куреня Костя Гордiєнка-Головка. Походив вiн iз Полтавщини, освiту ж дiстав у Київськiй академiї. Це був певний козак-лицар рiшучої та впертої вдачi. Як i славний Iван Сiрко, Гордiєнко хотiв бачити Вiйсько Запорозьке незалежним нi од якої сусiдньої держави й у такому напрямi повiв справи вiйськовi.
Звiдтодi, як Гордiєнко взяв до рук булаву, Вiйсько Запорозьке неначе прочуняло й захвилювалося. 23 жовтня року 1702-го кошовий послав через Мазепу листа до Москви, повiдомляючи уряд, що козаки не хочуть мати московського мiста в Кам'яному Затонi. Там же, мiж iншим, було сказано: "ще начальники московського вiйська не збудували того города, а вже перевiз наш бiля Кодака вiдняли й чинять нам всякi кривди та збитки. Через те

читати