Завантажити

то я сам усе своїми руками і з доброї волі – то ні, ага?! Капєц із вашою логікою, дівчата! Як вам хочеться смикати нас за ниточки чи хоча би вважати, що нас смикає ваша довірена особа!

***
Не гарчи, бо вкушу!

***
Не вкусиш! Руки короткі! Я от бабушкі ушол, я от дєдушкі ушол! :)

***
То тимчасове! Начувайся! :)




17.

Вулиця 30 квітня, Рим, Італія
@

Колись мені здавалося, що писати листи це вкрай важко. Спершу я думала, ця справа якесь спеціальне мистецтво із багатьма правилами (як от правило золотого перетину, якщо ти художник, і не знаєш його – як не прагни зворотного, але з-під пензля з’являтимуться самі потвори). І треба цим правилам вчитися, як, скажімо, в університетах вчать писати наукові статті – лише так, такими словами і з відповідною композицією. Бо як не збагнеш цього – зганьбиш себе перед адресатом. Ніби порушиш якийсь етикет. І мають бути якщо не підручники, то принаймні основні вимоги до того, щоб твій лист вважався «правильним». Зараз, авжеж, смішно згадувати про це. Забобони віку є багатьох, та не всі у них зізнаються. У багатьох є свої забобони віку. Яких тримаєшся до останнього, а потім якогось навіть не віку, а прямо-таки моменту – відволічешся – і ось, той забобон наче кулька, надута гелієм, – варто лише трохи послабити пальці – смикнеться зрадівши свободі і плавно попливе від тебе. Потім я у багатьох подруг вивідувала, які страхи були у них до останнього. Валентина боялась користуватися газовою плиткою. Ще у чотирнадцять років могла зробити собі чаю, заливши його окропом з крану (і зараз так легко переповідає про це – наче анекдота про минуле іншої жінки, знайомої з роботи чи сусідки…). Дарина до шістнадцяти боялась ходити у крамниці з великою купюрою грошей, якщо треба було купити щось дрібне – пляшку кефіру чи пряників. Вона тоді ще не заробляла. Стипендію не отримувала. Гроші в руках тримали лише батьківські. І страх був у тому, а що як їй неправильно дадуть решту? Насиплють дрібних купюр і вона почне їх перераховувати. Через хвилювання їй постійно здаватиметься, що щось пропустила, неправильно порахувала. Починатиме знову. І знову. А черга буде велика і розлючені покупці сичатимуть з-за спини, що вона тут не одна, що всі вони кудись квапляться й не треба їх затримувати. Тож Дарині доведеться квапливо скласти ту зіжмакану грудку папірців до кишені, а вдома виявиться, що, авжеж, їй неправильно дали решту. І вона не знала, що було страшніше: слухати нарікання від матері і бабці про те, що наскільки ж треба бути безталанною, щоб не вміти сходити до крамниці (що в цій справі складного?!). Чи відправитись назад – сваритися з хвацькою продавчинею, де інші покупці, котрі мали б проявити до неї солідарність у своїх споживацьких правах, навпаки живитимуть зухвалість і впевненість тітки у білому фартусі, як Гея свого сина Антея у боротьбі з Гераклом… Хоча який, звісно, з Дарини Геракл! Маленька, худа, її навіть чоловік пестливо називає «опосум». Ця тваринка для нього зразок беззахисності. Але ж воно на вигляд майже як пацюк. Цікаво, звідки ми отримуємо цю жагу називати коханих усілякою звіриною? От ти, скажімо, ніколи мені такого не говорив. Та і я теж. Ким би ти міг бути для мене? «Зайчик», «котик», що там іще буває? Уявляю здивування на твоєму обличчі, якби якось я назвала б тебе так. Ти, мабуть, спершу пропустив би те повз вуха – ніби щось з навколишнього вуличного шуму. Але потім, упіймавши мій голос за останні звуки, уважно б подивився на мене, мовляв, «Це ти справді сказала чи мені лише почулося?». Ні, звісно, в цьому немає нічого ганебного, і кожен має свої інструменти для ніжності. Може то ми із тобою якісь не такі, якщо ставимось до того як до химери… Чи все це лише мої вигадки і, якби я дійсно започаткувала між нами таку традицію лексичних пестощів, то ти радо підхопив би її. І ми раз за разом надолужували цю незбагнену до цього людську радість іменувати себе тваринами. Можна було б навіть підвести під це якусь теорію. Скажімо, про «тотемну природу» ніжності…
Бачиш як мене заносить… Я так легко гублю нитку оповіді. Таки не знайшла правил для написання листів. Хоча, якщо відкинути жарти, цілком собі припускаю, що ці правила насправді існують. Якісь куртуазні традиції, яких дотримуються аристократи. Чи «оксамитові інтелігенти» – оті, що викладали у мене в університеті. Сухенькі дідусі й бабусі. Такі, мабуть, ледь не дослівно можуть навести якісь особливо гарні моменти з листування класиків української літератури.
Та навіть якби ці правила у мене були, ти знаєш – мені було б важко їх дотримуватись. Кожного разу, відкривши пошту я віддаюсь стихії говорити усе, що приходить першим на думку. Це ніби автоматичне письмо, яким послуговувались на початку минулого століття теософи. Відключаєш усе в собі окрім якогось найглибшого голосу, що наче і твій, але чомусь говорить про речі, що здавалось би зовсім не варті листа. Може в цих несуттєвостях і є якийсь над-зміст?

читати