Мілан був улюбленцем товариства, де з’являвся, там чулися жарти і сміх. Пам’ятаю якось за сніданком він розповідав, що чеський вислів «черстве печиво» означає «свіжа випічка»... Спливло не так уже й багато часу – і я читаю на вивісці над яткою із запахущим, щойно з печі хлібом: “Čerstvý chléb”, задивляюсь на небо і площі Брно, з якого ближче до Відня, ніж до Праги; з якого курсують електрички до Братислави та Будапешта... 

Але про все по порядку, спочатку Мілан Грабал та знаний чеський україніст Петр Каліна переклали мої вірші чеською. Далі за ними театр «Агадір» створив виставу «На крилах надії». Тоді ще й з’явилася нагода завітати з лекцією до Масарикового університету.

Брно асоціюється з іменем Томаша Масарика у багатьох. Саме тут майбутній перший президент Чехо-Словацької Республіки, видатний науковець і політик вступив до німецької гімназії, боронив свої погляди перед її учителями, наполегливо займався самоосвітою. Гімназійний курс він завершив у Відні, там же став студентом університету. У 32 роки Масарик володів англійською, французькою, російською, польською, італійською, арабською і, зрозуміло, чеською та німецькою мовами. До безперечних його заслуг належить ініціатива створити Чеську Академію наук, окрім Празького, заснувати й інші національні університети. Наукова сумлінність спонукала реформатора приєднатися до тих учених, які вважали Краледворський рукопис містифікацією. 

Томаш Масарик був неординарним політиком, як колись, так і сьогодні, він має і гарячих прихильників, і палких опонентів. Нам цікава, насамперед, його діяльність, пов’язана з українськими питаннями. Адже, як відомо, після розпаду Австро-Угорщини Підкарпатська Русь два десятиліття (1919-1939) перебувала у складі Чехословаччини. У дорозі до Брно пражанин Петер Главачек переконував мене, що у період Масарикового керівництва Чехо-Словацькою Республікою, країна стала однією з найдемократичніших у світі. За «Масарикової доби» в Закарпатті відбулося чимало позитивних змін в економічній, соціальній, культурній, освітній сферах. Громадський діяч справедливо користувався пошаною серед різних національностей і суспільних верств. 

Дійсно, екскурсоводи в Ужгороді та інших куточках Закарпаття розповідають про споруджені у цей період будівлі та прокладені комунікації. Навіть сакуру, котра щовесни буяє на вулицях Ужгорода, вважають завезеною за чеської влади. Водночас Масарику дорікають тим, що не дотримався обіцянки надати краю автономію, а також демаркацією між Закарпаттям та Словаччиною, внаслідок якої землі, заселені українським етносом, відійшли до сусідів. Цікаво, що перший пам’ятник президенту Чехословаччини в Ужгороді встановили ще за його життя – 1928 року, зараз у місті є бронзовий бюст політику.

Масариківська Прага міжвоєнного періоду прихистила українську політичну й творчу еліту після поразки у визвольних змаганнях 1918-1923 років. У столиці Чехословаччини і на її околицях з’явилася велика кількість українських культурних і наукових установ та інституцій, творчих спілок, періодичних видань. Зокрема, постали Український Вільний Університет, Український педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, Українська господарська академія в Подєбрадах. Сформувалися празькі поетична, мистецька й археологічна школи. На еміграції жили і працювали першорядні українські вчені: Дмитро Чижевський, Дмитро Антонович, Михайло Грушевський, Іван Пулюй, Олександр Колесса, Дмитро Дорошенко, меценат, видавець і публіцист Євген Чикаленко. Український портрет Праги творили такі славетні поети, як Святослав Гординський, Євген Маланюк, Олександр Олесь, Олена Теліга, Леонід Мосендз, Юрій Липа, Оксана Лятуринська...

Ім’ям свого чільного політика чехи назвали другий за величиною вищий навчальний заклад країни, у якому є і українське відділення. Життя любить сплітати хитромудрі сюжети. У різний час у Масариковому університеті читали лекції мій викладач у студентські роки, нині академік Олександр Пономарів; знаний вчений, з яким маю спільне коло наукових інтересів, Євген Нахлік. А сучасних авторів, котрі приїздили сюди з літературними акціями, взагалі, не перелічити. Українську гуманітаристику в Масариковому університеті вивчали Люція Ржехоржикова – директорка Чеського центру в Києві, Ріта Кіндлерова – перекладачка новітнього українського письменства, зосібна романів Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу», «Музей покинутих секретів», Юрія Винничука «Легенди Львова». 

Сьогоднішні студенти-україністи, чехи з походження, вільно володіють українською мовою, аналізують творчість українських майстрів слова – Ліни Костенко, Марії Матіос, їх молодших колег по перу, долучаються до дискусій, є цікавими співрозмовниками...

Утім, Брно пов’язане не лише з долею Томаша Масарика. У цьому місті народився і виріс один із найвідоміших письменників XXстоліття Мілан Кундера, здійснював свої відкриття засновник теорії про спадковість, батько генетики, біолог, ботанік, абат Грегор Мендель. У Старобренському монастирі нині знаходиться музей вченого. Хоча для пересічних громадян Старобренський монастир асоціюється з іншими винаходами – у його броварні колись варили пиво, яке дало назву відомій чеській марці. З-поміж сортів напою, окрім традиційних, існують і спеціальні, вони готуються кілька разів на рік, – скажімо, особливе темне вариться на Різдво, зелене – у Зелений (Клечальний) четвер.

Життя як гра

Брно – місто театрів. Приміром, «Редута» має понад трьохсотлітню історію й уславився тим, що колись у його стінах виступав 11-річний Амадей Моцарт із сестрою Наннерл. На згадку про цю подію перед старовинною спорудою встановлено вишуканий пам’ятник генію. На високому п’єдесталі юний композитор, з одним крилом за плечима, балансує на клавікорді.

Прем’єра спектаклю «На крилах надії» театру «Агадір» (директор Ондржей Фуціман, головний режисер Мілена Фуціманова) відбулася в центральній міській бібліотеці імені Їржі Магена, що теж символічно. Адже Їржі Маген був не лише бібліофілом, першим бібліотекарем міста Брно, організатором його культурного життя між двома війнами, журналістом, а й драматургом і театральним діячем. Ім’я Магена носить також широко відомий брненський театр.

До початку вистави вдалося трохи подивитися книгозбірню. Значне місце у її діяльності відведене інноваціям. Бібліотека пропонує тематичні кейси, електронні книги, уславилася акцією «Трамвай читачів». Містяни досі пам’ятають той старенький трамвай-вітрину, що курсував вулицями, прикрашений цитатами з художніх творів та рекламою культурного осередку; щасливі поїздки із книгою, акції для дітей. Важливий напрямок роботи бібліотеки презентація та популяризація нових видань – у розмаїтій формі. 

Поетична вистава, коли можна почути власні твори у чужому, але від того не менш виразному й чуттєвому виконанні, побачити сценічне трактування художніх образів – щось особливе та неповторне. У тло спектаклю «На крилах надії»  органічно вплелася музична композиція. Актори (Кароліна Харватова, Міхаела Каменска, Зденка Поспішилова, Мануель Елвір) грали з натхненням. Взагалі, «Агадір» – самодіяльний колектив. Музики й виконавці ролей заробляють на хліб насущний, працюючи в інших галузях, але без театрального кону не уявляють свого життя. За своєю суттю це новаторський театр, для якого багато важить синтез технічних засобів і манер, імпровізація. У той самий час він впізнаваний, зі своєю особливою стилістикою.

Ми були такими, як ви. Ви станете такими, як ми

Брно оповите легендами. Моравську столицю називають містом неправильного часу, гостям розповідають про її символи, витівки архітекторів. Якщо горішній град ховає стільки таємниць, то що й казати про його підземелля, котрі я оглядала у товаристві українсько-чеської письменниці Олени Лань. 

Довгий підземний лабіринт пролягає під площею Капустяний ринок. З 15-го століття і до тепер на торжищі продавали овочі та фрукти, гончарні вироби, квіти. У підвалах під майданом у давнину зберігали різноманітні продукти, вино та пиво. Постійна температура дозволяла використовувати галерею як своєрідний холодильник. Під час невпинних воєн підпілля слугувало місцем сховку для громадян. Сьогоднішній вигляд екскурсійного маршруту сформувався в епоху бароко. В експозиції музею – приміщення для зберігання харчів, винний підвал, пивниця, історичний шинок, виставка освітлювальних засобів (канделябрів, менор, жирандолей, гасових ламп), лабораторія алхіміка, катівня, якої в дійсності тут не було. Аудіогід п’ятьма мовами доповнює картину давнього побуту міста. Брненський підземний склеп майстра монетного двору повідає про забуте ремесло чеканки монет.

Все це стосується прижиттєвих реалій.

Місто мертвих асоціюється, у першу чергу, із кістницею костелу Святого Якуба. Вже у13-му столітті поряд із храмом виник центральний міський цвинтар. Тоді територію поселення обмежували оборонні мури. Земель некрополя не вистачало, епідемії холери та чуми, збройні конфлікти поповнювали сумний ужинок. Поховання стали кількашаровими та тимчасовими: кожні 10-12 років могили відкривалися, останки переносилися до спеціальних кістниць, – і на цьому ж місці хоронили інших небіжчиків. У так званому нижньому храмі – під кладовищем та костелом – накопичилися рештки понад 50-ти тисяч спочилих. За розмірами ця кістниця друга в Європі і поступається лише паризьким катакомбам, де рахунок людей вимірюється мільйонами. В оссуарії грає приглушена музика віолончелі, встановлені сучасні скульптурні композиції. Звіддаля стіни і стовпи трикамерної крипти, відкритої для відвідувачів, здаються витесаними з ніздрюватого вапняку, зблизька видно, що вони складені з різноманітних людських кісток. Тут знаходяться також дві унікальні дерев’яні труни епохи бароко, на яких розпізнається зображення Христа та гарний декоративний розпис. Кістниця костелу Святого Якуба позиціонується як об’єкт пам’яті. В іншому чеському оссуарії – у Седлеці, поблизу міста Кутна-Гора, є прикраси з людських останків: грандіозна люстра, хрест, герб Шварценбергів, декорації на стінах – елементи арт-індустрії.

Муміфіковані тіла відомих городян, церковних ієрархів та монахів можна побачити у брненському монастирі Капуцинів. В одному з його склепів є філософський надпис: «Ми вже були такими, як ви. І ви також будете такими, як ми».