Re: цензії

Розважальних, гумористичних програм на українському телебаченні ніби й немало, але, як на мене, дивитися (так, щоб отримати задоволення) практично нічого. Навіть не тому, що майже всі вони - російськомовні й схожі одна на одну, мов дві краплі води. Просто не люблю брутальності, несмаку і тупих жартів. Тому й телевізор вмикаю все рідше...

Краще вже піти, наприклад, в „Інтермеццо" - на зустріч зі справді цікавими молодими українськими поетами.

* * *

П´яний місяць білочолий,

П´яні сосни і берези,

П´яне все, що є довкола,

Тільки я один - тверезий.

Ну, хіба не дотепно? Це - Дмитро Мамчур. До речі, він - родом із Чернігова. Закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (у місті Лева подружився з легендарним письменником Романом Скибою й став лауреатом мистецького фестивалю „Лір"), а зараз мешкає в Києві. На хліб заробляє журналістикою, а для душі створює чудові поетичні мініатюри:

* * *

Ось і доріжка бігова.

На ній спортсменка - мов жива.

Вже й на збірку віршів назбиралося. Книжка називається „Маргіналії", а видав її невгамовний організатор усіляких імпрез та поет за сумісництвом Сергій Пантюк. Рекомендую:

* * *

Світає вже. Трава в росі.

Самотній я іду.

Ось і роз´їхались усі.

Мов ноги на льоду.

Цього разу Дмитро не лише сам завітав до культурно-мистецького центру „Інтермеццо", а й привіз на запрошення чернігівця Олександра Ясенчука своїх друзів - Олега Коцарева та Сергія Прилуцького.

Дмитро Мамчур

Сергій Прилуцький та Олег Коцарев

Коцарев - харків´янин. За фахом - журналіст. Автор книжок поезії „Коротке і довге", „ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком та Коробчуком), „Мій перший ніж", „Збіг обставин під Яготином" (ця збірка вийшла в Москві - українською і російською мовами) та збірки оповідань „Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого". Лауреат видавництва „Смолоскип", яке вже понад 20 років (відтоді, як переїхало з Америки в Україну), підтримує молодих талановитих літераторів. Переможець конкурсу імені Валер´яна Підмогильного. Вірші Олега перекладалися англійською, білоруською, івритом, литовською, німецькою, польською, португальською, російською та чеською мовами. Пише він, в основному, верлібри. Звісно, не всі сприймають таку інтелектуальну та ще й неримовану поезію. Однак Коцарев торує власну стежку, бо його „книга просто гріє".

У цих віршах - немало іронії та філософського осмислення дійсності:

Є такий екзистенційний момент,

Коли хліб подорожчав уже на третину,

Олія ушестеро,

Квитки щомісяця на 10%,

Але милостиню бабусі в метро

Подають так само по 10 копійок,

Так, як і три роки тому,

Навіть так, як коли я маленьким був

І жив у Радянськім Союзі.

... От бабуся в метро й чекає тепер

Своєї хвилі інфляції,

Щоб хоча б по 50, а не по 10...

(„Вступ до інфляції")

Створювати вірші Олег Коцарев почав у дитинстві, як усі нормальні люди. Одна з перших поезій, за яку не соромно:

Україно, мати рідна,

Ти на Захід дуже східна...

Тепер побільшало іронії та чорного гумору. Власне, яке життя - такі й вірші:

Дерев´яна церква на пагорбі.

Ані сліду.

Голубі вікна злітали трапеціями,

Голубі дроти,

Голубе небо і голуби.

Темно-сині шматочки річки,

Привид лісу,

Привид мікрорайону за річкою.

І перші дві пари слідів

Поміж ранкових снігових очей

Нарешті зійшли на пагорб,

Одна в чорній хустині, одна в червоній:

„Драстуй, Аню! Ми ж із літа не бачились!

А мій старший таки до Юридичної академії вступив.

Учитиметься на прокурора.

Я, каже, мамо,

Буду людей у тюрму садить".

(„На пагорбі")

Втім, у Коцарева - немало і зворушливої, вишуканої лірики:

я тебе ніколи не торкнуся

тільки ти

ноги

один раз

чобітком.

(„Станція «Холодна гора»")

Взагалі, Олег любить мандрувати. Дякувати Всевишньому, з дружиною поталанило - поетеса, ілюстратор Юлія Стахівська, авторка книжки „Червоні чоловічки", й сама із задоволенням бере участь у літературних поїздках в Україні та за кордоном. Тож Коцарев, як і брати Капранови, за першої-ліпшої нагоди іде в народ. Разом із другом - письменником Сергієм Прилуцьким - вони три місяці мешкали в Кракові, у Польщі, як стипендіати літературної програми „Homines Urbani". Вражень - море! Головне, поляки про вступ їхньої країни до „Євросоюзу" не шкодують, навпаки відчувають себе справжніми європейцями, адже можуть подорожувати континентом, не переймаючись візами.

Сергій Прилуцький (літературний псевдонім - Сірошка Пістончик) - колоритний білоруський поет, прозаїк, перекладач з англійської, польської та української мов. З 2008 року мешкає в Києві (пояснює: „По-перше, тут моя дівчина живе, по-друге, запропонували роботу. Плюс ще любов до зміни місця, до подорожей. Якось так усе склалося..."). Автор книги віршів „Дзевяностые forever" (яка вийшла в Мінську) та „дегенеративної прози", зокрема циклу іронічних історій „Пра сабачку Сірожу". Переможець численних слемів. Знявся напівоголеним для календаря „Канец словау", вихід якого став безпрецедентною подією у Білорусі.

У своїх творах він часто розповідає про проблеми „маленьких людей", які живуть і страждають, потрапляючи в різні трагікомічні ситуації. Це - будівельники, сторожі, сантехніки, двірники, безхатьки... Вони люблять і зраджують, п´ють самогон і розмірковують про життя, б´ються й отримують по мармизі, лаються і ставлять свічки в церкві...

Написано дотепно, з м´яким, незлостивим гумором. Сприймається „на ура". Я - свідок. Присутні сміялися й аплодували від душі! Сірошка Пістончик читав свої чудернацькі вірші гарною білоруською мовою (можу оцінити, адже немало перекладав із білоруської), лагідно погладжуючи симпатичного котиська, що сміливо видерся просто на стіл, перетворившись на повноцінного персонажа цього незвичайного дійства (хтось сказав, що то - кіт Ясенчука, організатора творчих зустрічей в „Інтермеццо").

А цей вірш для Сергія Прилуцького - особливий:

Беларуская мова

гэтую мову па горадзе не разьвесіш,

яе ўжо не ўпрыгожаць ні фаервэркі,

ані нэон

Вальжына Морт

мы добра ведаем гэтую абэцэду

яе вітальні спальні і прыбіральні

мы добрыя вучні - вывучылі дашчэнту

яе патаемныя склепы і катавальні

мы гулялі ў вайнушку на яе палігонах

нас ганіла маці і бацька ганіў таксама

мы ссыпалі ў сэрца яе кірылічны порах

праносячы ў дом за пазухай і за шчакамі

мы клалі яе замест пайку у заплечнік

перадавалі бы вірус сваім каханым

перавяралі штораніцы і штовечар

яе рыштунак, бы кулі у барабане

любілі яе як брудную дзеўку любяць:

прасілі рукі - і білі у твар нагамі

кляліся на вернасьць, патасна сьціснушы зубы,

найапошнейшымі словамі і багамі

але між хваласьпеваў яе крывіцкім вабнотам

славы й асанны яе незямному цуду

яна йшла у бар аддавацца рознаму зброду

і ночыць з бамжамі у іхніх картонных будах

Сяргей Прылуцкі

Сябра з таким рідним для мешканців Придесення прізвищем (хто ж не бував у Прилуках?!) вже називають „білоруським Жаданом". Однак, як на мене, він ближчий до молодого українського поета (а ще - критика і пародиста!) з Бучі Олександра Стусенка. В усякому разі, я мимоволі продекламував Сашкового вірша „Шлюбні ігрища спецслужб" - одного зі своїх улюблених.

Двірничка покохала волоцюжку.

На лавці, обійнявши свій протез,

Скрутившись у якусь фігурну дужку,

Він міцно спав. Нещасний, певно, мерз.

Він пить умів без міри та закуски,

У сміттєбаках порпався щодня.

І ним не гидували тільки кузьки.

Скалічене, бездомне цуценя...

Двірничка цю істоту полюбила

Всім залишком душевного тепла.

Вона була самотня і - як вила:

Чотири зуби в роті зберегла.