Письменник відразу поділився своїми враженнями від Чернігова: «Українці самі себе заганяють у культурницьке гетто – купки розсварених і амбіційних діячів претендують на виключне володіння істиною і тому не мають позитивного результату, культивуючи комплекс гетто у власних серцях і душах.  В Чернігові ж  на прикладі «Інтермеццо», зусиллями творчої інтелігенції  та за підтримки місцевої влади маємо сучасний культурно-мистецький центр, який зорієнтований на українську перспективу».                                                                     

Далі зустріч відбувалася в режимі відповідей на запитання, що надійшли на адресу гостя електронною поштою.

Питання від «slovyanyn» :

У Чернігові прописався такий собі міжнародний фестиваль «Слов’янські театральні зустрічі», звичайний «пострадянський міжсобойчик» на трьох (білоруси за весь час не привезли жодної вистави білоруською). Промоутер перебудови Іван Драч заходився видаватися російською – мовляв у тамбовській глибинці і передгір’ях Паміра тільки й мріють знову проникнутися «чуттям єдиної родини». Якщо помилявся Хвильовий зі своїм «Геть від Москви», то залишається лише приєднатися до сталінських літературознавців і не дурити час від часу людям голову.

Михайло Слабошпицький:    -  Я не знаю нічого про ці «Слов’янські театральні зустрічі» - очевидно це щось локальне. Фонд «Леоніда Кучми» видав літературні переклади Івана Драча, він сказав, що це те, що не було видано у Москві. Я не дивився, який рівень цих перекладів. Був би радий. якби воно все пішло у Москву заради присутності у російському просторі українського автора.  Хоча я не знаю, що на це все сказати. Я не хотів би, щоби ці зустрічі перетворювалися на «міжсобойчик», а хотів би мати грандіозний фестиваль. За 150 кілометрів від Торонто є містечко Ніагара Фоллс, це прямо на самому водоспаді. Там кожного року відбувається всесвітній фестиваль Бернарда Шоу. Туди приїздять трупи з різних країн світу, вже відібрані за відповідним рівнем. Це й справді дивовижно, населення міста - три тисячі осіб, а у червні – липні, під час фестивалю чисельність збільшується до 50-70 тисяч.  Їдуть театри, театральні фанати, їдуть просто туристи. От якби таке відбувалося у Чернігові! Як казав Петро Яцик, краще взагалі не робити, чим робити по-маленькому, по-українськи. Краще розпочинати все з великим розмахом, планами, і навіть, якщо воно не вийшло, то скажуть -  таких амбіцій ще не було!

Питання від «Провінціал»:  

Є політичний і економічний східно-європейські форуми - у Криниці (польській) і у Вишеграді (не плутати з київським Вишгородом). Українські ж інтелектуали й до сьогодні перебувають поза європейським інтелектуальним простором. Чому б не збиратися десь у гірському Хусті, подалі від мирської метушні, і шукати розв’язання спільних проблем?

 Михайло Слабошпицький: - Це питання риторичне. Якщо українські інтелігенти зберуться - вони перегризуться. Чому не збираються? Семиноженко щось засновував, здавалося всі зберуться, почнуть щось вирішувати, але від них не чутно ніякого голосу. Існував Конгрес української інтелігенції – організація майже жива, хотілося щоби чутки про її смерть були перебільшеними. Але… під час роботи всіх цих об’єднань наче твориться якась енергія поразки.

Питання від «Бакалавр»:

Чим ще, окрім видання книг і конкурсу знавців мови, опікується Ліга українських меценатів? Хто, якщо не таємниця, у шановному товаристві представляє Чернігівщину? І взагалі, як реагують люди з чималими капіталами на Ваші пропозиції підтримати освітньо-культурницькі проекти?

Михайло Слабошпицький:  - Члени Ліги українських меценатів окрім конкурсу та видання книг мають і багато своїх проектів. Багатство, як і бідність, це велике випробування. Бідність це страшне деформування психіки людини, її душі. Те ж саме робить багатство -  всі тебе бачать, всі повторюють твої вчинки, які б ти дурниці не зробив. Це теж спотворює тебе. У США діє «Школа меценатів», у якій навчаються представники багатих родів. Їм розповідають, хто такий Ван Гог, розповідають про митців. Їм кажуть -беріть, виховуйте генія, допомагайте йому, і це сприятиме вашому іміджу.  У нас же - запросять Кіркорова, сядуть у перший ряд - і все, на цьому меценатство закінчується. Чернігівщина, на жаль, в Лізі меценатів не представлена.

·Питання від «Щуриха»:

Пане, Михайло, як ви ставитесь до написання книги/прози автобіографічного характеру? Адже на світ виходять реальні факти... Й по суті це самореалізація за рахунок інших.

Михайло Слабошпицький:  -  Питання некоректне. Це книги не автобіографічного характеру, це біографічний роман. Біографічний роман спирається на документи, водночас значна роль у ньому відводиться художньому вимислу. Згадаймо хоча б книгу «Поет із пекла» про Тодося Осьмачку, як він брів із східної України на навчання до Львова. Мені були відомі тільки дати та окремі факти.  У книзі про Петра Яцика «Українець, який відмовився бути бідним», є епізод. У 1975 році він приїздить до матері, а вона вважала, що він уже мертвий, - аж  ось він! Тож Петро мене й питає – звідки ти знаєш про цей епізод, я ж тобі про нього не розповідав? Так, я домислив художні деталі, але зумів передати ті емоції, ті почуття, що вирували під час тієї зустрічі. 

Запитання від «Hawler»:  

Яке Ваше ставлення до творчості Ірени Карпи? Як ви взагалі оцінюєте рівень  сучасної української літератури?

Михайло Слабошпицький: - Є література, а є Ірена Карпа. Я не кажу про те, що після читання її творів хочеться промити горло і вимити руки. На жаль, нині книгу видати може кожен, аби тільки були гроші. У кожного з цих «літераторів» є групи підтримки. Ми всі сьогодні страждаємо від інформаційного насильства, PR-технологій. Представники «сучукрліту» великою мірою пишуть не літературу, вони пишуть тексти. Хоча, наприклад, Сергій Жадан пише геніально. Він на одній співзвучності може написати роман, але навіть і він іноді страждає через невиправдане використання матюків.

Наприкінці зустрічі Михайло Слабошпицький пообіцяв: наступна зустріч буде присвячена новому роману про життя та творчість Михайла Коцюбинського.

По завершенні зустрічі книголюби мали можливість ознайомитися з новинками видавництва «Ярославів Вал»:

-  політичний  роман Романа Іванчука «Країна Ірредента»;

-  документальні спостереження Астольфа де Кустіна «Правдв про Росію»;

-  подорожній щоденник Павла Халепського «Україна – земля козаків»;

-  історична публіцистика Івана Ільєнка «В пазурах у двоглавого. Українство під царським гнітом (1654-1917)»;

-  художньо-документальні нариси Олександра Скрипника «Український слід у розвідці»;

-  сучасні романи Валерія Гужви «Стигма», «Привид Шекспіра»;

Особливу увагу більшості привернув щойно виданий історично – документальний роман «Чорний ворон» Василя Шкляра, в якому відтворено одну з найдраматичних і найбільш замовчуваних сторінок нашої  історії – боротьбу українських повстанців проти окупаційної влади у 1920-х роках. Особливе враження справили на присутніх два унікальних видання з фондів «Інтермеццо», що висвітлюють ці ж події: «Холодний яр» Юрія Горліс- Горського, видані 1961 року у Нью-Йорку та 1967 року – Лондоні.