– Ваша друга книга називається “Друга Земля”? Чому саме так? У цю назву ви вклали якесь своє відкриття?

– Друга земля – це оновлена, трохи інша Земля, тобто це та земля, яку ми вже маємо, але краща, чистіша, гармонійніша. У символічному сенсі – це територія мрій, країна обітована, ідеальна еко-Гайя. А якщо асоціювати сенс назви з мотивом пошуку позаземних цивілізацій і близнюкової пари Землі – то це також буде правда. Існують планети, де можливе життя, – екзопланети, їх відкривають щораз більше. А коли вже вони знайдені, то залишається їх заселяти, принаймні у своїй уяві. У першій збірці під назвою “Міграції” є вірш “Друга Земля” – опис процесу освоєння нової планети і спроба уявити її мешканців: “Чи сповідають серце пі́сні, чи знають про закон і лад?”, “Живуть у мирі чи ще теж ні, про що їм липи шелестять, і чи уздовж доріг тамтешніх космей метелики летять?” Космеї – це різноколірні, леткі на вигляд квіти з мереживним переплетенням стебел. А строфи насамперед про нас. Насправді не так важливо, продовжать люди жити в земних умовах чи розпочнуть експансію в далекі світи. Суттєвим є те, чи ми наповнимо світ позитивом, чи будемо самовіддано руйнувати свої суспільства й довкілля, як робимо це зараз на цій планеті.

–  То “далекі світи” – не порятунок?

– Будь-який погляд у далечінь – це насамперед дзеркало нас самих, дуже земних. Звичайно, окрім романтичних і етичних сенсів, “іншопланетна” тема має практичні виміри. Позаземні об’єкти – це, з погляду майбутнього, запасні аеродроми. А їхнє освоєння – новий простір конкуренції для технічно потужних держав. Походження інтересу до “далеких світів” у мене, як і у багатьох, ще з підліткового читання. Потім, у дорослості, цей архетип підживила зустріч із унікальною людиною науки Девон Бур в університеті Арізони в час мого стажування там. Девон вивчала сліди колишньої присутності води на Марсі, що гіпотетично означає і можливість життя. Вона – геофізикиня, марсологиня – була однією з перших дослідниць цієї теми. Перед конференціями Девон проводила репетиції в домі, де ми мешкали разом з іншими аспірантами й молодими викладачами з різних країн, – саме там я мала нагоду прослухати короткий курс планетарних наук.

– Про що ваша книга?

– Коли йдеться про вірші, то не завжди можна пояснити, “про що” вони, вирізняючи об’єкти й теми… Вірші для мене – це насамперед емоції, картинки настроїв. Прилітає метелик – про що він? Він – частина життя. Проливається дощ – так само як автор віршем висловлює сконденсований настрій. Але звісно ж, тематична частина теж є у віршах, і ця тематика стосується всіх сторін життя. Загалом про зміст збірки можна сказати, напевно, так – відкриття себе і світу. Деякі відкриття себе були доволі неочікуваними. Наприклад серед віршів є такі, що висловлюють мій власний подив із приводу того, що я взагалі почала писати лірику, бо ж не планувала. А у 2014-му наче сама собою увімкнулась сигналізація. Думаю, природно, що в час війни з усіма її стресами й больовими імпульсами з’являються вірші, присвячені воєнним подіям. Присвяченість не означає, що задумав – і пишеш, наче тему реферату обрав. Спочатку з’являється емоція співпереживання, резонанс із ситуацією. Потім образ... Часто якась фраза спершу дає про себе знати крізь уяву, починає пульсувати, а символ зосереджує на собі асоціації, підсилює бачення повсякденних деталей…

– І цей образ розповідає якусь історію?

– Так, дуже часто. Навіть якщо вірш настроєвий, а не сюжетний, він може мати в основі невигадану історію. В такому разі образ стає ключем до реальності. У напрузі подій останніх років траплялося, що символіка означувала або передозначувала трагічні речі, ставала містком від передчуття до усвідомлювання. Пригадую, як в один із січневих днів 2017-го року прокинулася із яскравим відбитком передранішнього сну – немов на екрані висвітлилася горобина з рясними, червоногарячими китицями, яка стояла за огорожею в снігу, в атмосфері напруженій і тривожній. Того ж дня прочитала про бій біля Авдіївки, в якому загинув Андрій Кизило. Так був написаний вірш “Чому така заграва палахка…”, ще називаю його “Авдіївські капітани”. Така ось творчість in memoriam – на пошанівок чудових, гідних українських людей. Не просто ритуал у дні прощань, навпаки, це про щось протилежне до прощання – про те, як ми залишаємося назавжди з ними через думку й слово. Всі ми, хто належить до спільноти українців, пов’язані духовно, інформаційно, отож вірші – ще й про цей зв’язок у колективній свідомості, нашу співпричетність і спільний шлях.  

– Як впливає ваша родина на ваше становлення як письменниці?

– Загалом родина і ставиться з розумінням, і стримує від надмірної ревності, “розбивання лоба” об круті пороги творчості. Адже будь-яка творчість егоїстична, вона хоче свого вірного цілком. А ти ще ж маєш зобов’язання перед сім’єю, професією. Згармонізувати усе це нелегко, і рідні – велика дяка їм за це – не заперечують свободи, допомагають, та все ж і заземлюють, оберігають від односторонніх енергетичних перевитрат. З дитинства я себе пам’ятаю в оточенні книг і поезії. Отож, коли моїм другом у студентські роки, а потім чоловіком став поет Ігор Павлюк, то це було наче б продовження природного стану речей. Але у родині письменницька праця повернулася також іншим боком – своїм закуліссям, нагадуванням про жертву, якої вона потребує. Поезія – це свято душі, але життя вкрай рідко створює для нього оранжерейні умови, навпаки, різноманітні “полтергейсти” посилено пресують кандидата у творці і стягують податки у вигляді прикрощів. Небезпекою є й те, що це свято може поглинути. Я довго перебувала у полі поетичної енергії, яка оточувала Ігоря, але не особливо взаємодіяла з нею, не іскрило. Точніше, якась частина мене, у згоді з обставинами, блокувала такий процес. Але настав період, коли я відчула поезію дуже матеріально, безпосередньо, наче глину під руками, – коли довелося попрацювати, як редакторці й упорядниці, із чоловіковими поетичними творами. Навесні дві тисячі тринадцятого у Ігоря розпочалася важка смуга випробувань, кризовий період…

– Це були обставини соціальні чи особисті?

– Події, які найбільш “розхитували”, безпосередньо заганяли у стрес, – це наклепи, звинувачення, що почали розростатися до фантасмагоричних і загрозливих розмірів. Я допомагала чоловікові налаштуватися на позитивний лад, але при тому сама ледве гамувала паніку. Щоб зробити щось корисне, почала укладати збірку віршів Ігоря – своїх улюблених. Така от була психотерапія для нас обох. Серед його тепер уже сорока шести книг є збірка “Гра і битва” – це і є та, яку я готувала. Для мене ця робота не минула без наслідків. Власне, найголовніше, що Ігор вибрався з тієї ситуації, набув імунітету. А ось що трапилося тоді зі мною – я таки вхопила поетичний вірус. Раніше треба було би пояснювати, що про вірус я кажу в позитивному сенсі, а тепер є таке слово “вірусність” і воно власне означає спонтанне передавання емоцій, вплив ідей, розсіяних у просторі. Занурившись у матеріал віршів, починаєш навчатися, чи пригадувати забуті навички. Я тоді поринула в особливий стан схвильованості й піднесення. Але цьому настроєві ще потрібен був час, щоб розвинутися, щоб з’явилися усі клінічні прояви поетичної хвороби. Соціальні обставини згодом посприяли тому великою мірою.

– Як ви почали писати вірші?

– Те, що я казала про 2014-ий рік з його больовою напругою, – це і є справжній початок. Але ж були іще перші спроби в школі, “перевірка зв’язку”. Як годиться, з’явилися публікації у районній газеті, в обласній молодіжці. В десятому класі я приїздила у Луцьк на засідання літературної студії “Лесин кадуб”. Це було лише раз, потім ще побувала на святі поезії, але зустрічі у ті два дні приїзду, як зараз розумію, були частиною “ширшого плану” життя. Один із керівників студії письменник Йосип Струцюк потім виявиться дядьком мого чоловіка. А Ігор Ольшевський, театральний критик, музикознавець, журналіст, якому вдячна за розкодовування змісту моїх віршів і рецензії на поетичні збірки – оце і є той хлопець, з яким довго й щиро спілкувалися далекого теплого травневого дня на святі поезії. Через три десятки років – наче й не було тих десятків – наші шляхи перетнулися на ґрунті літературних символогічних інтересів. Така відновлена безперервність – це лише один приклад того тісного світу, в якому невипадковостей набагато більше, ніж випадковостей.

– Які події були найяскравішими, найбільш “невипадковими” потім, у час написання книг?

– Там уже соціальна тектоніка запрацювала на повну силу. Влітку 2014-го друзі долучили мене до спілкування з людьми із добробатів і переселенцями. Коли приїздили закордонні колеги, намагалася дати їм змогу послухати свідків і учасників подій на сході. Писала статті для закордонних медіа, хотілося пояснити позицію патріотичної частини нашого суспільства представникам міжнародної спільноти. Досі усе це пояснюємо, з великими труднощами. Та це окрема історія. Окрім практичного погляду й зусиль, була й ірраціональна лінія у сприйманні тих подій, у реакціях на них. Я вже згадувала про таку жанрову форму підсвідомості, як сни. Сни того літа були яскравими й безперервними, наче кожної ночі якісь документальні фільми переглядала. Хроніки цих видив ішли паралельно з реальними подіями. То посеред ночі зафіксуєш в уяві, як викошує якась невмолима сила юнаків серед степу, люди падають у траву, – такими були сни напередодні трагедії Зеленопілля. Або ж прозвучить фраза “сини твої, айдарівці, в котлах,” – досі серце перевертається, коли згадую такі слова з часів іловайського пекла, слова, що були звертанням і до України, і до усіх жінок, і до мене зокрема. Отож емоцій було багато, вони шукали виходу, і перші вірші, які з’явилися восени, – вони про трагедію, масштаб якої ми на той час навіть не усвідомлювали. Багато цього всього, відблисків пожеж і відлуння обстрілів, – у першій книзі “Міграції”. Частина віршів із неї увійшла до другої збірки, як називаю це, за принципом “закваски”. Та й на новому ґрунті тема продовжилася. Але у другій збірці є щось нове. Якщо порівнювати в колористичних символах, то колір перщої – багрянець, а у другій більше фіолету, “квіткового космосу”.

– Що хочете донести до людей своєю творчістю?

– Я лише ділюся своїми спостереженнями, сумнівами. Питання для мене стоїть так, що не ти, автор, щось пишеш, а є інформація, яка хоче бути оприлюдненою, оприявненою, і використовує тебе як знаряддя. Від автора залежить лише погодитися на цю роль – і намагатися виконувати її якнайкраще. Колективна свідомість мені запропонувало функцію емоційного літописання, і я не відмовилася від неї. Комусь від перейнятості соціальноцентричними темами не комільфо, а я би, навпаки, почувалася, що зраджую щось дуже важливе – насамперед у собі, для себе, – якби цього не писала, якби вірші оминали больові кути. Але не маю на увазі, що почуваю себе цілковито керованим об’єктом. Можна сказати так – я покликала свій голос, свідомо обрала саме таку авторську позицію, захотіла, щоб це сталося – щоб з’явилася Злата як творчий різновид мене. Ну і ще про “донесення” через творчість. В інформаційному сенсі, через особливості викладацької професії, мені постійно доводиться мати справу з інтерпретацією ідей, понять. Отож навіть якщо особистих спонук для сенсологічної дидактики бракує, то працює професійна мотивація.  Непомітно вийшла на такий собі гібрид поезії й культурознавчої лексикографії, ліричні визначення різноманітних теоретичних сутностей. Так з’явилися вірші “Метатексти”, “Симулякри”, “Сторітелінг”, “Археконцепти”, вони об’єднані у розділі “Абетка сенсів”. Навіть винайшла назву для цього виду творів – концептуальна поезія. Це дещо самоіронічний жанр, в окремих випадках трохи стеб, стильова гра. Така поезія фіксує траєкторію мого самонавчання. Коли автор прагне щось донести собі, то читач може скористатися його досвідом, якщо захоче.

– Що можете порадити молодим поетам, тим, хто обирає літературу?

– Власне творчого досвіду у мене не більше, ніж у молодих авторів. Лише десь п’ять років відносно інтенсивного писання. І я не є володарем якогось особливого знання. Радше би сама вчилася у молодих людей. Так багато є зараз цікавих творів, бачу за рейтингами й рецензіями, а часу не вистачає, і я шкодую, що не маю змоги, як у шкільні роки, з головою зануритися у читання. Молоді люди дуже різні. У більшості, відчувається, є все, що потрібно, для самореалізації. Є такі, що просто дивують дивовижною зрілістю. Вони знають, навіщо вони прибули на цю землю, і будуть потрохи розпаковувати свій багаж. Ті, хто ще має чимало невивчених уроків, можуть або вчитися на чужих помилках, або віддати перевагу експериментуванню…

– З творчою метою?

– Так, дозволяти життю редагувати себе – це також варіант. Навіть трохи наждачного паперу для шліфування письменницького досвіду не завадить. А якщо вже радити щось, то пораджу не втрачати віри в себе, цілеспрямованості, але при тому вміти чекати, не чавити навколишніх своїм егоїзмом. Для тих, хто пише, завжди актуальна звичка до саморефлексії. Також не зайвим для автора є правильний баланс у зважанні на те, що про нього думають, і здатності зовсім не зважати на це. У тому, як живе і що робить творча людина, є зазвичай елемент аномальності, паранормальності. Щоправда, креативність тепер стає все менш винятковою, все більш масовою. Може, так видається через те, що медіа виносять на поверхню будь-який витік креативу. Ось коли рукописи насправді не горять – в епоху електронних медіа. А може, у мене таке відчуття масовості творчих процесів через те, що в моєму оточенні багато талановитих, яскравих особистостей – з цим пощастило. Загалом вірші й книги – це привід подякувати за все добре, що трапилося зі мною в житті. Кому подякувати? Людям і універсуму. Адресати “в курсі”, знають і відчувають.