Восени у київському видавництві «Нора-друк» вийшла книжка Олександра Гавроша «Блукаючий народ».  У романі-подорожі ужгородець розповідає про найстарішу українську діаспору, яка вже понад 250 років проживає у Сербії. Книжка з успіхом була   презентована в Ужгороді, Львові та Пряшеві. І ось нарешті відбулося її представлення у Сербії, там де збирався  матеріал і де живуть  герої книжки.

- Чи думалося  під час твоєї експедиції чотирирічної давності, що колись будеш представляти «Блукаючий народ» у Воєводині?

- Ні, тоді про це не думав. Був захоплений роботою і бачив її величезний обсяг. Переді мною стояло важке завдання, адже Україна, крім вузького кола фахівців, про цю діаспору нічого не знає. Я сам понад 90% знань отримав безпосередньо на місці. Дуже нелегко було викласти в одній книжці і 250-річну історію тутешньої діаспори, і мої безпосередні враження від поїздки 2009 року. Тому я запропонував форму «роману-подорожі у часі і просторі». Ясна річ, доволі умовну.

- Минуло аж чотири роки. Чи не задовго для репортажів?

- Так, час нестримно біжить. Книжка нелегко народжувалася. Рукопис був завершений уже на початку 2010 року. Але довго тривали пошуки видавця. Я не хотів, аби книжки виходила в Ужгороді, щоби знову не замкнути тему руснаків виключно на Закарпатті. Врешті-решт знайшли порозуміння із київським видавництвом «Нора-Друк», що видало «Блукаючий народ» у серії «Мандри», котру складають саме репортажні книжки про різні мандрівки літераторів.

Автограф для владики Юрія (Джуджара) -- глави греко-католиків Сербії

- Як виникла ідея презентувати книжку у Воєводині?

- Про вихід книжки в Сербії чули, але, ясна річ, її не бачили. Тому ми й вирішили організувати презентації безпосередньо в тих місцях, про які я писав. На щастя, я отримав підтримку від Олександра Масляника, відомого львівського журналіста, який народився у Рахові. Пан Олександр, попри довгі роки проведені у Львові, не забуває закарпатське коріння, видає єдиний в Україні гуцульський журнал «Гражда». Прочитавши книжку, він запалився бажанням побачити руснаків – цю невеличку 15-тисячну громаду нащадків переселенців із історичного Закарпаття, які за 250-років свого відособленого буття витворили зовсім іншу спільноту, нову, на нас уже не схожу.

Маючи в своєму розпорядженні авто пана Олександра, ми почувалися значно вільніше.  Тому й виникла ідея взяти із собою телевізійників, аби зняти фільм про цю маловідому діаспору. Таким чином до нас приєдналися молоді, але талановиті хлопці із «Тиси-1» -- журналіст і режисер Максим Мельник та оператор Віктор Рейпаші.

- І як сприйняли книжку  нащадки вихідців із історичного Закарпаття?

- Чудово! Чесно кажучи, я не думав, що буде така схвальна оцінка. Книжку перед тим встигли прочитати чільні тутешні інтелектуали – академік Юліан Тамаш, видавець Микола Шанта, редактор часопису «Шветлосц» Микола Цап, історик Янко Рамач, письменник Михайло Рамач, священики Михайло Малацко та Роман Мизь, перекладач Ярослав Комбіль. Багатьом із них я надсилав текст ще у рукописі, аби врахувати їхні зауваження і виправити помилки.

- Яка презентація запам’яталася найбільше?

- О, їх було аж п’ять! Такого марафону – кожного дня виступ  в іншому населеному пункті -- я ще не мав. Перша презентація відбулася у Коцурі перед місцевими літераторами, яких у цьому кількатисячному селі нараховується зо два десятки!  У нас стільки письменників назбираєте на всю мільйонну область.

Наступного дня ми відвідали Белградський університет, де була чудова презентація на кафедрі україністики. Причому прийшли не тільки студенти й викладачі, що вивчають українську мову, але й словакісти, відомі перекладачі, представник Посольства України у Сербії. Вела зустріч знаний учений, професор Людмила Попович, що започаткувала україністику в цій балканській країні.

Теплою і зворушливою були відвідини товариства «Карпати» у місті Вербас, де мене заскочили декламуванням моєї поезії, причому з перекладами на сербську мову. У Новому Саді, столиці Воєводини, презентація відбулася у міській бібліотеці, де зібралася дуже поважна публіка. Вітальне слово проголосив сам директор книгозбірні, яка є другою за величиною у цьому краї.

І нарешті остання презентація відбулася у Руському Керестурі, єдиному селі в Сербії, де більшість складають руснаки. Тут ми тиждень жили і про нас, схоже,  вже всі знали. Воєводинське телебачення зняло навіть репортаж, а ми щиро поділилися своїми враженнями.

- А критика була?

- Усі оголошення про презентації були опубліковані, тож на них міг прийти кожен бажаючий. Але дискусій не виникало. Єдине зауваження висловив в кулуарах один літній пан у Новому Саді, що назва «Блукаючий народ» не зовсім правильна. (Таку думку дехто підтримував у коментарях і на закарпатських сайтах).  Але цю назву не я вигадав. У монографії про руснацьку прозу, видану у 2008 році, науковець Стеван Константинович один із розділів так і називає: «Блукаючий народ – блукаюча література».  Для мене це передусім метафора, адже попри те, що вихідці із нашого краю приблукали у Воєводину ще два з половиною століття тому, вони й досі у пошуках власної ідентичності. Частина хоче мати матірну державу - Україну, інші вважають що вони – «народ нізвідки», як тут жартують - «упали з неба», а третім – байдуже.

А поміж тим за останні десять років кількість руснаків у Сербії скоротилася на 10%, а в Хорватії – на 25%. Сербських слів у мовленні простих людей стає стільки багато, що стирається межа між двома мовами. Дослідники вголос говорять, що ця невеличка діаспора очевидно вимирає. Мирон Жирош називає свій статистичний огляд за останні роки вельми промовисто: «Засуджені на щезнення». Наскільки довго цей процес триватиме – хтозна. Тому для мене й важливою була фіксація ситуації на початок ХХ століття як у книжці, так і у фільмі.

- Що нового ти для себе відкрив у цій поїздці?

- Я був здивований, наскільки сербська мова близька до української. Вона зрозуміліша нам, ніж чеська. Просто треба кілька днів, аби наше вухо на неї налаштувалося. Наприклад, презентація у Новому Саді проходила переважно сербською, але я практично все розумів. Виявляється, ми значно ближчі одні до одних, ніж думаємо.

Вразили нас і прості люди, дуже доброзичливі, гостинні. У Сербії нас приймали як рідних.

- Ця поїздка також знайде своє відображення в якомусь творі?

- Тепер своє слово мають сказати телевізійники. Вони дуже плідно працювали і відзняли матеріал відразу для двох документальних фільмів – про Руський Керестур і про українську діаспору Сербії. Нас уже запросили презентувати стрічки на День паприки, який у серпні традиційно відбувається у Руському Керестурі. Це будуть перші фільми в Україні про цю діаспору.

- Сербію ти вже трохи вивчив, яка країна на черзі?

- Хотілося би зробити подібні книжки і про нашу діаспору в Румунії, Словаччині, Хорватії, Боснії. Матеріалу цікавого там не менше, ніж у Сербії. Були би тільки можливості і час!