Три роки тому у видавництві «Навчальна книга - Богдан» вийшла твоя дебютна поетична збірка «Та, що перевертає пінгвінів». Чи пам´ятаєш свої відчуття з приводу цієї події?

Давно це було, тому спогади майже стерлися, вивітрилися... Думаю, це було щось середнє між здивуванням і захватом. Подібне до того, як тобі у пологовому вперше приносять дитину. І ти знову та знову перелічуєш їй пальчики, і посміхаєшся втомлено-блаженно, та вже якось відсторонено... Бо твоє немовля - уже не твоє, це людина, хоч і маленька, яка прийшла у Великий світ, і яка тобі не належить.

Цього року з´явилася ще одна твоя збірка віршів - «Знаки приватної пунктуації». І назва, і твої світлини, розміщені у виданні, викликають передчуття особливої відвертості з читачем. Чи справді піднімаєш завісу свого внутрішнього «я» у цій книзі?

Та ніякої завіси насправді і не було ніколи. Взагалі, поезія - хороша поезія - це завжди відвертість, навіть коли автор пише від імені ліричного героя. Бо усі ролі він програє від свого власного імені, вживається у них, приміряє маски на власне обличчя. І навіть коли та маска награно посміхається, треба дивитися глибше - у вирізи для очей, углиб тексту, углиб душі...

«Бо ж як напишеш - так воно і станеться врешті», - стверджуєш у творі «Обітниця», з якого й розпочинається книга. Чи віриш сама у містичну здатність слова матеріалізовуватися?

Безумовно. Мені здається, що першооснова Поезії - це магія. Ота прадавня магія, яка і керує світом. Святе Письмо стверджує, що на початку світу було Слово. Не дія, а Слово, як рушій, як вихідна точка...
Недаремно саме Слову приділена така значна увага у народній творчості; у приказках неодноразово згадується, що «словом можна убити чи воскресити», що «слово, сказане у запалі, має потужну силу».
А пригадайте бодай замовляння і прокльони, якими можна було вилікувати чи убити... Тому, пишучи текст, треба бути свідомим того, ЩО і ЯК ти пишеш, уважним до кожної букви і титли... Бо ж як напишеш - так воно і станеться врешті

У твоїх творах помітна цікава гра з розділовими знаками та правописом слів. Пояснюєш це бажанням заволодіти увагою читача, чи не тільки?

Вже у самій назві книги - «Знаки приватної пунктуації» - є натяк на важливість (принаймні, для мене), пунктуації - не лише у тексті, а й у житті. А якщо спроектувати життя на текст (і навпаки), то помітимо цікаву картину - такі мізерні, примарно-неважливі закарлючки, як ото крапка, кома, тире тощо насправді є диханням тексту. І в тексті, як і в житті, дуже важливо поставити САМЕ ТОЙ розділовий знак...

«Довга риска тире - як напружена пауза у привокзальному тирі», це натягнута над прірвою линва, якою іде-балансує лірична героїня, намагаючись дістатися до тамтого берега, до самої себе врешті. А якщо подивитися узагальнено, чи ж не нагадає вам тире «фінальну смужечку кардіографа, невблаганну рисочку між двома датам»? «Бо ти - ре - це завжди глибоко вдихнути - і ступити крок»...

Багатокрапка - це теж пауза, але інша. Це притишене мовчання з тамтого боку, це брак слів, це принишклість, це зазирання у чорний чорторий змісту (сенсу) життя. ... «І ти мережиш сторінку - крапка, трикрапка, багатокрапка - багато багатокрапок - як примарних світляків у священну купальську ніч, як несказаних слів на потрісканих пучках пальців».

А крапка - це завжди крапка. Кінець якогось етапу, час знімання масок, переоцінки цінностей і змін. Добрих чи поганих змін - це дасться чути пізніше, коли пазл таки складеться. Тоді перед читачем (і перед Автором теж) з´явиться цілісна картина та відповіді на всі «чому?-навіщо?-пощо?».

Зовсім нещодавно у видавництві «Навчальна книга - Богдан» з´явилося нове дуже цікаве видання - «Лаванда & Розмарин. Кулінарний арт-бук», - створене тобою та Олександрою Шевченко (Ондо Лінде). Про що ця книга?

«Лавандрин» оригінальний передусім тому, що це спільне видання двох абсолютно не схожих між собою жінок, які живуть у різних містах, які пишуть різними мовами та яким сняться різні сни. Це «книга-перевертачка», книга про Жінку, яка попри всі свої численні життєві ролі завжди залишається загадкою, таким собі ледь вловимим присмаком приправи, запахом - лаванди чи розмарину, мрією_про Щось, стравою_для_Когось.

«Лаванда&Розмарин» - це кулінарний арт-бук, бо попри вишукану поезію, читачі знайдуть тут і справжні кулінарні рецепти наїдків французької кухні із використанням лаванди та розмарину. Цікавим є і оформлення книги - це такі собі інсталяції на тему Кухні-Жінки-Часу-Любові. І звісно, родзинкою видання є те, що всі книги ароматизовані ефірними оліями розмарину й лаванди. Таким чином книга діє не лише на свідомість читача, а й на безліч важливих рецепторів - її можна розглядати, куштувати і нюхати)

Чим є для тебе справжня поезія? Якою вона у жодному випадку бути не може?

Поезія - це імпульс, це емоція, це магія. Вона нікому й нічим не зобов´язана, вона просто є - як даність. Глупо вимагати від поезії виконання якихось функцій - чи то виховних, чи просвітницьких. Глупо розчленовувати її на «ідею», «мету» та «завдання». Ще безглуздіше -допитуватися: «А що ж хотів автор сказати цими рядками?». Що хотів - те і сказав, врешті.
Шкільна методика викладання призводить до того, що людина, вийшовши зі шкільних казематів, тихо ненавидить літературу, й передусім - поезію. Не можна навчити любові через насилля - це аксіома. Не можна домогтися правди через брехню. Діти напрочуд швидко «просікають», ЧОГО у них хочуть - і підлаштовуються, і грають життєві ролі, і говорять спершу вчителям, а згодом і не лише їм виключно те, що ті хочуть почути...
Чула нещодавно такий анекдот:
«Розмовляють двоє.
- Петре, є такий вираз «Яких поетів ти читаєш, такою людиною ти і є!» А от кого ти зараз читаєш?
- Ну, Шевченка, Франка, Лесю Українку, Грабовського...
- Брехло ти, Петре, брехло...»

Бо - не читають. Бо Її Величність Школа винищує всі зародки любові до літератури. Бо після закінчення 9 (12 ) класу середньостатистичний українець добровільно книгу віршів до рук не візьме! Спогади, знаєте, погані....

Нереально привити любов до України шароварними віршами, бо вони - ні про що, бо це - лубочна, заримована брехня, у яку не вірить навіть сам автор. А справжню, талановиту громадянську лірику, на зразок «Вишивки» Наталки Білоцерківець, у школах не викладають. І не лише тому, що система укр. освіти «зашорена» й заангажована, а й тому, що посередній вчитель і сам не любить, не розуміє Поезії.

Мені часом здається, що рівень української поезії, яку знає і розуміє широкий загал, не піднявся вище 19 століття. І в результаті - така собі Довічна доба «Просвіти»...
І вкотре виникає вікопомний конфлікт між Особистістю та Натовпом. І знову та знову вигулькує така знайома - і така вкотре актуальна! - теза про «Мистецтво для Мистецтва»... І - уже справжнісіньке дежавю - постає дилема: чи писати так, аби «тебе зрозуміли», виголошуючи римовані «речівки» на майдана та укотре поповнити лави «народників», чи залишитися у стерильному вакуумі елітарності...

Сучлітпроцес на даному етапі явище заангажоване й тусівочне. Фести, де переважно не вміють слухати, та вміють себе подати-розкрутити,і де кожен цікавий виключно лише собі... Флешмоби, куди годі потрапити «з вулиці», розпіарені імена - і жодного нового... Це природно у час, коли книговидання - бізнес,а книга - продукт. Продукт, який потрібно продати. Загалом - це не погано, така правда життя. Гірше інше - що в Україні не розвинена практика літ агентів (1) і що рівень читачів бажає кращого (2)....

«Поезія не змінює нічого», - стверджує Октавіо Пас.
«Що поезія може? На жаль, парашут не пошиєш із віршів, щоб залишитись тут» - вторить йому Василь Махно.
І це - правда.
Користі від віршів геть мало. Принаймні, видимої користі. Але Поезія і не зобов´язана приносити користь чи щось комусь доводити! Як квітка, наприклад...
І ще - на завершення теми - у Давньому Китаї, приміром, людина, яка хотіла стати державним службовцем, чиновником вищого рангу, складала іспити не лише на досконале знання китайської поезії, а й сама повинна була уміти писати вірші...І правило це збереглося до зовсім недавніх часів... Для чого, питаєте? А китайцям видніше!)

Пишеш також і прозу?

Еге, пишу і прозу. Коротку прозу, щоправда. Для ґрунтовніших опусів я надто лінива)))

Як позначилася освіта, здобутий науковий ступінь кандидата філологічних наук на твоїй творчості?

Побутує думка, що медики - цинічні у коханні, адже знають «усю кухню» фізіології та психології. Те ж саме певною мірою стосується і «поетичної кухні» в очах кандидата філологічних наук).

Погодьтеся, це доволі сумно: «препарувати» літературний текст, помічати впливи й тенденції, констатуючи: «а це вже було» та «немає нічого нового під місяцем»...

Але - це ж дозволяє поглянути на літ процес і на власні тексти з позиції Вічності, та смиренно підсумувати слідом за Еклезіастом - «Той, що примножує знання, примножує і сум». А чи ж нам сумувати? Мене змалку жахали тези про те, що «художник мусить бути голодним», «поет - нещасним», і на додачу - регулярно відчувати «муки творчості». Признаюся чесно, якби я відчувала муки творчості, я би ЦИМ не займалася. Я ж не мазохістка, врешті... І ще - віршів на світі багато-багато (хороших чи поганих віршів - це вже питання третє), а щасливих людей у світі - мало. Тому я хочу побажати - і вам, і собі - простого, земного, дотульного, затишного ЩАСТЯ!

А що є щастям особисто для Ганни Осадко?

Це спокій, внутрішня гармонія і любов.