А поміж тим – це один із  перших співців української революції 1917–1920 років і місце його – поряд з Олександром Олесем, Миколою Вороним, Павлом Тичиною, Володимиром Кобилянським та іншими, кого надихало пробудження народного духу.

Біографічні дані про Василя Івановича Алешка(Олешка) досить-таки скупі. Народився він, як стверджує Українська Літературна Енциклопедія, 12 лютого 1889 року в Сумах, у родині кравця1. Першими життєвими “університетами” майбутнього поета були сільська початкова школа в Тростянці,кравецька майстерня в Сумах, згодом – нижча сільськогосподарська школа, де Василь здобув агрономічну освіту. Певний час служив секретарем у земстві на Катеринославщині. Професія агронома міцно пов’язала юнака з селом, надовго визначивши напрям його подальшої літературної та журналістської роботи – у 20-ті роки В. Алешко завідував відділом селянського життя в сумській газеті “Плуг і молот”, був членом Всеукраїнської Спілки селянських письменників“Плуг”.

Писати майбутній поет почав іще в початковій школі російською мовоюта “суржиком”, вміщуючи свої твори в писаних шкільних виданнях, однакпід впливом читання українських журналів (як-от “Літературно-науковий вісник” чи редагований Оленою Пчілкою “Рідний край”) перейшов на українську мову2. В друці дебютував 1907 року віршем “По весні я чув пісні…”, опублікувавши його в згаданому вже “Рідному країй”. Поодинокі дослідники нерівноцінного доробку В. Алешка (О.Білецький3, М. Родько4) серед його літературних навчителів, як правило, називали Олександра Олеся, Грицька Чупринку, російських поетів Олексія Кольцова, Аполлона Майкова, почасти навіть Ігоря Севєряніна. Дивно, але чомусь ніхто з них не згадавЛесю Українку, тоді як сліди її впливу простежуються в низці творів молодого В. Алешка – насамперед у  вірші “Думка” (“В гаю дрімали сині квіти…” або –в найранішому варіанті, – “Цвіли в гаю розкішні квіти…”). Поезія ця багатов чому перегукується не лише з Олесевими “Айстрами” (як це відзначав Микола Родько), а й з Лесиною “Конвалією” (1884), причому схожість тутне лише в настрої чи змісті, а й у засобах вираження авторського резюме. Так, скажімо, сумну пригоду, що трапилася з квіткою, Леся Українка у фіналі проектує на долю винуватиці описаного – байдужої панночки:

Може й тобі, моя панно,

     Колись доведеться

Згадать тую конвалію

    Як щастя минеться…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

…Може, колись оцей милий,

    Що так любить дуже,

Тебе, квіточку зів’ялу,

    Залишить байдуже!..  

Подібну проекцію історії знівечених квітів (тільки вже на власний талан), знаходимо і в “Думці”:

Ростуть квітки… Їм сонце гріє.

І вмить… підкошені впадуть.

– Невже й мої пісні-надії

Людської кари не минуть?.. 

Різною мірою вплив Поетеси позначився й на інших ранніх віршах В. Алешка – зокрема таких, як “Сліпець прозрів” та й на дебютному – згаданому вже“По весні я чув пісні…”, де відчутний як “олесівський” смуток за втраченими щасливими днями, коли звучали “пісні, молоді і ясні”, аж поки не настало гаряче літо й пекуче сонце не “попалило квітки і весняні думки”, так і доволі зримі асоціації з Лесею Українкою:

Весни такої не було й не буде,

Як та була, що за вікном цвіла.

Більше того, сліди творчого навчання у великої Поетеси можна помітитий на деяких пізніших творах письменника. Вчитаймося хоча б у початкові рядки поеми “Псьол” (1926):

Вода – в рожевих гребінцях –

Ось-ось, здається, запалає…

Хіба ж не відлунює тут Лесине:

На хвилях зелених тремтять

Червонії іскри блискучі

І ясним огнем миготять,

Мов блискавка з темної тучі…

Довго сумувати ліричний герой В. Алешка не вмів: уже в той ранній час намітилося тяжіння автора до мажорних, оптимістичних інтонацій, мотивів пробудження, звільнення, прозріння, які згодом стали визначальними для нього,як для співця національної революції:

Сліпець прозрів… І диво сталось,

Мов вдруге хто його родив.

У мир кохання він, здавалось,

Ногою сміливо ступив.

І – годі! Згадки не зосталось, 

Що поводир його водив!

Сліпець прозрів… І стало видко 

Йому проміння золоте, –

І вгледів він, що жить не гидко,

Що в світі зерно є святе,

І знов життя пожовкла квітка

І зеленіє, і цвіте…

Образ сліпця у творі неоднозначний: ідеться не лише про одужання від фізичноїнедуги, а й про духовне прозріння людини, котра ясно усвідомила мету і смисл свого життя. Це, зрештою і стан творця, що, поступово звільняючись від впливу “літповодирів” (хай навіть серед них будуть такі Генії, як Леся Українка), шукає самостійного шляху в поезії.

Віднайти цей шлях, однак, було непросто. Працюючи агрономом, Василь Алешко не міг не бачити соціальних суперечностей і драм, які відбувалися на селі, проте, звертаючись до сільських тем у віршах, він, вочевидь, схилявся до думки, що поезія повинна оспівувати лише абстрактну “красу життя” безвідноснодо суспільних процесів, а тому не йшов далі поверхового замилування квітучим степом і майже винятково радісною працею селян (“В степу”, “Цвіт степів”, “Орач” тощо). Мрії про гармонію природи та людини, працю як потребу видавалися автором за дійсність, яка насправді не залишала місця для ілюзійта утопій (згадаймо “Intermezzo” Михайла Коцюбинського). Розбіжність між баченимта зображуваним не могла минути безслідно для В. Алешка: образність, ритміка його віршів ставали дедалі примітивнішими, мажор їхній подекуди вже дратував своєю нав’язливістю, а та наївність і безпосередність, яка так зворушувалау 1907–1908 роках, загрожувала перерости в інфантильність, таке собі “метеликове пурхання”. Все це свідчило про початок творчої кризи…

1917 рік приніс із собою руйнацію збудованих поетом “повітряних замків”, поставивши його перед дилемою: єднання з народом, боління його болями чи повне відсторонення від життєвих проблем, приреченість на самоплагіат і передчасне творче згасання. На щастя, Василь Алешко обрав перше. У віршах періоду Лютневої революції, яку поет сприйняв як вершину тодішніх людських сподівань – владно звучать мотиви передчуття нелегкого буремного шляху до остаточної перемоги “сяйва правди” й готовності йти цим шляхом, які б випробування не судилися:

Днів чудових довго ждати

Довелось нам, друже мій…

Хто ж посміє сумувати

В день барвистий і ясний!

 

Нині – сонце! Простір. Мрії

Серце щастям опекли.

Давні думи і надії

Новим духом ожили…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

В путь. Рушаймо. Ще тернами

Буде йти наш, друже, шлях.

Та нічого. Сонце з нами, –

В наших думах і очах!

Щодо ставлення В. Алешка до Жовтневого перевороту серед дослідників склалися взаємовиключні думки – від запевнення, що поет “без вагань прийняв Жовтень” (М. Родько [27, 188]) до цілком протилежного твердження, ніби “нове, радянське життя було незрозуміле йому і чуже” (Ю. Смолич [31, 398]), причому обидві публікації (стаття Миколи Родька “Доробок громодара” у“Вітчизні” й книга спогадів Юрія Смолича “Розповідь про неспокій триває”) з’явилися одного й того ж 1969 року. До цього моменту ми ще повернемось, а зараз мова про творчість В. Алешка в перші роки революції. 

Судячи з досить докладної бібліографії, поданої в блискучому дослідженні світлої пам’яті Юрія П’ядика “Українська поезія кінця ХIX – середини ХХ ст.”, у ті роки митець активно включився в літературне життя, широко друкувався в газетах, журналах, навіть більшовицьких агітаційних листках (за псевдонімом “В. Гречаний” або просто “Гречаний”). Проте конкретних образних атрибутів, притаманних поезії перших пожовтневих років (окрім хіба що поеми “Димарі в квітниках” і низки агіток на кшталт “Гречкосія та куркуля” –цей вірш згодом буде трансформований у “Думу про незаможника Гречкосіята куркуля Дерія”) у тогочасній поезії Василя Алешка небагато – здебільшого це символістські натяки на “міць непобориму”, “перемогу ясних днів”, “нове життя” тощо. Більшість віршів 1917 – 1919 років схиляє до думки, що для поета ще довго тривав… Лютий, а подекуди він знову пробував абстраґуватисявід драматичних реалій тогочасного життя, ніби вирушаючи на уявні “курорти”з “цвіт-дівчатами” для лікування стривоженої буремними подіями душі. Можливо, саме це й стало причиною дошкульних пародій Валера Пронози(В. Еллана-Блакитного):

Гей, чи всі напоготові?

Кличуть сурми і мечі.

Гей, рушайте в бій здорові!

Я ж… полежу на печі5.

Перша збірка “Поезії” (1920), за винятком кількох віршів преріоду Лютневої революції, які завершували книжку, була в основному позначена відсутністю виразних ознак часу, надміром мовних красивостей, одноманітністю ритмікий виглядала на тлі тодішніх книг Павла Тичини, Василя Чумака, Василя Еллана-Блакитного, Євгена Григорука, Володимира Кобилянського, Валер’яна Поліщука, Михайля Семенка та ін. “учорашнім днем літератури”. 

Набагато зрілішою була наступна збірка “Громодар”, яка вийшла у Харкові того ж таки 1920 року, коли видавничі можливості у зв’язку з громадянською війною, розрухою, нестачею палива, паперу, електрики, коштів для книгодрукуваннябули явно обмежені. “Тогочасне громадське життя в Харкові, – напише згодом поет у своїх споминах про Валера Пронозу (В. Еллана-Блакитного), – лише починало вибруньковуватися. Про будь-які утворення літорганізації не могло, звичайно, бути й мови вже через те, що нікого було організовувати. БувВ. Коряк (за термінологією того часу – голова Всеукрліткому) та невеличка групка письменників – поетів, газетярів, трохи більше як десяток: Блакитний, Коряк, Семенко, Пилипенко, Кулик, Доленго, Христовий, Мамонтов, Яловий, Коцюба, Алешко, Таран, Колос, Калюжний… (пізніше прийшов Панів). Щене було на Харківському літературному обрії В. Сосюри, що загартовувавсяна фронтах громадянської війни (прийшов трохи пізніше), М. Хвильового, що несміло випробовував свої сили в газеті “Селянська біднота” байками за псевдонімом“Дядько Микола”, М. Йогансена, що лише починав писати перші вірші, В. Поліщука, що сидів у Катеринославі і складав альманах «Гроно»”6.

Над митцями витав дух пошуку: хотілося віднайти такі барви, образи, форми, які б точно відповідали настрою революційної ейфорії. 

Не був винятком і Василь Алешко. Попри символістські впливи, які ще вряди-годи давали про себе знати в “Громодарі”, лейтмотив поетової творчості – уславлення Краси, – вже не зводився до легковажного замилування: навпаки, творився вистражданий гімн новому дню, новій Україні:

Слава грізному сіянню,

Слава зливі запашній,

Слава світлому буянню

В бурях викресаних мрій

 

Слава серцю весняному, –

Серцю – райдузі буття.

Слава ранку молодому

Красоспівного життя.  

 

Слава вам зелені злоги,

Цвіту й золотим житам, –

Слава силам перемоги,

Слава сонцю і орлам!

У воєнні 1918–1920 роки В. Алешко захопився футуризмом (навіть входив до організованої М. Семенком “Ударної групи поетів-футуристів”). Зазнавши певного впливу Володимира Маяковського, Григорія Петникова (з цим поетом Василь Іванович приятелював, навіть перекладав його вірші українською мовою) і, зрозуміло, Михайля Семенка, він пише поему “Димарі в квітниках” (1919, опубл. 1920). В цьому, творі, написанному, по суті, на соціальне замовлення – як відгук на рішення більшовицької влади Харкова переселити робітників із їхніх злиденних кварталів у нагірну, “буржуазну” частину міста (про це, власне, йдеться в мотто до поеми), – В. Алешко, схоже, вирішивна практиці довести, що справді, як мовив він того ж року в “Красославці”:

Нові дзвони, нова рима

Йде на молоді слова.

У поемі бачимо спробу нового творчого підходу до осмислення сучасностіна противагуустановкам “мистецтва для мистецтва”, під впливом яких Алешко перебував у передреволюційні роки. На зміну одноманітним хореїчним ритмам, часто повторюваним квітчастим образам, прийшла певна деструкція форміз відмовою від чіткого розміру – поему написано своєрідним верлібром, у який раз у раз вплітаються рими, одначе назвати цю форму стовідсотковим акцентником теж не випадає, оскільки римуватися іноді “пропонується” надто вже віддаленим парам слів (“круг – крок”, “хмаринок” – “сніжинки”, “жилетці – потилиці” тощо). Революційні зміни торкнулися й тропів – як центральні образи у поемі виведено димарі – себто робітників, які поселяються у квітниках (чи, як би тепер сказали, в “елітних кварталах”):

Навколо кольористих квітників

Стовпилися димарі-примари,

Примари-димарі

З засмаглих легень сажею

Бризнули, дихнули на зблідлий килим квіток,

На синє чоло ночі.

Перші їх рухи. Перше омріяне слово.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

…По-малу, по-малу

Димарі стали присідати –

В землю коріння пустили…

– Гаразд!

– Краще не треба!

– Розташувались.

– Яке гарне повітря!

– Я зовсім сп’янів, я повалюсь від пахощів-чар!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

…І повстали, стали, забуяли

– Димарі в квітниках.

Однак за всієї сюрреальності ці картини не є самоціллю для поета. Нігілістичних крайнощів на кшталт Елланового: 

Хай зникне Минуле в ім’я Будучини.

Церкви старовинні – в повітря!

Вишневі садки – під сокиру!   –

чи епатажу М. Семенка в його заяві “Я палю свій «Кобзар»” і називанні “Кобзарем” власної збірки, В. Алешкові все ж вдалося уникнути. Не замовчуючируйнівних моментів революції, він прагне опоетизувати начало творче – дарма що при цьому нерідко видає бажане за дійсне:

– А дим перетворимо в кольористі тканини.

 А сажа вибухне на пелюстках радісними барвами.

Бо сажа – кров із жил димарів.

Бо дим і огні – цвіт димарів…

Якщо вчитатися у “Димарі в квітниках” уважно, не можна не помітити, що поет, вводячи у свою образну мову нові символи, не відмовляється, проте, й від характерних для його творчості “орлів”, “голубів”, “маків”, “громів”, “стріл”, “сонця”, “огнів” і т. д. Та дозволю собі не погодитися з думкою Григорія Костюка, котрий 1928 року в ювілейній статті про В. Алешка зауважив, що поему написано хоч і “модною для свого часу формою”, але “старим лексиконом модерної “Укр. Хати”)7. Гадаю, йдеться тут не про інертність поетичного мислення, а про небажання поета сліпо слідувати футуристичним настановам, – а натомість дати звичним образам нове життя, змусивши їх “слугувати” актуальним мистецьким завданням, “діяти” в нових умовах. І тут Василь Алешко, схоже, є не так епігоном чи послідовником Михайля Семенка, як певною мірою попередником його молодшого колеги Олекси Влизька, котрий на час написання “Димарів у квітниках”, ще не вражений тяжкою недугою, мабуть, і не думав про поетичну творчість, але який потім, у збірці “Живу, працюю” (1930), мовить:

Набухають квітки.

Гаразд!

Вашу руку,

товаришу ряст! –

Я признаю

без жодних вагань

навіть курського солов’я,

коли він 

сантиментам пань

потурати не буде в гаях!..  –

тим давши зрозуміти, що технократичні настанови “Нової ґенерації”, не  є догмою і не означають повної відмови від випробуваних часом поетичних традицій.

Ще один цікавий момент. Схоже, що в час написання “Димарів у квітниках” та й дещо пізніше на В. Алешка справили вплив не лише В. Маяковський, Г. Петников і М. Семенко, а й… Павло Тичина, причому саме періоду “Сонячних кларнетів”, і перегук маємо не лише формальний, а й образний, причому цей перегук можна помітити ще у “Громодарі”. Порівняймо у П. Тичини:

Уночі,

Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле,

Вийди на Дніпро!

(“Золотий гомін”)

У В. Алешка:

…Днями дали дихать.

Нарешті. –

З неба Чумацький Шлях

Задивився…

(“Димарі в квітниках”)

У П. Тичини:

І вже тремтять, вже спокій сіють,

Сріблясті голуби у небесах.

(“Іще пташки…”)

З глибин Вічності падають зерна 

В душу.

І там, храмі душі,

Над яким у недосяжній високості в’ються голуби-

                                                                                 молитви,

Там,

У повнозгучному храмі акордами розцвітають,

Натхненними, як очі предків!

(“Золотий гомін”)

: виростем! – сказали тополі.

: бризнем піснями! – сказали квіти.

: розіллємось! – сказав Дніпро.

Тополі, квіти і Дніпро.

(Там само)

У В. Алешка:

Слава тим,  хто слав дороги

В сяйвотворчий дивний храм!

(“Слава”)

…Орли над квітниками пролинули.

…Лелеки над верхами прокричали.

…Білі голуби прозорі далі вславили.

Шуми розривали, носили:

“Пролинули”, “прокричали”, “вславили”…

(“Димарі в квітниках”)

…Пролетіли над толокою голуби –

Вітали сонце, землю, молодість.

(“Бузівок”)

У П. Тичини:

Гори каміння, що на груди мої навалили,

Я так легесенько скинув –

Мов пух…

(“Золотий гомін”)

У В. Алешка:

Але ж серце до краю навантажене

Чорним каміннєм, без єдиної сніжинки.

(“Димарі в квітниках”)

Отже, і в “Димарях…”, і в “Бузівку” маємо не “істинний” футуризм, а зі значноюдомішкою символізму, причому в найдобротнішому, “кларнетистському”його вияві!

Захоплення деструкцією не стало для В. Алешка визначальним. Окрім “Димарів…” елементи футуристичного підходу можна помітити хіба щов декількох віршах (згаданий уже “Бузівок”, “Всі – виходьте…”, “Пек”, “Та – серп” тощо). Одначе цей період мав і свої позитиви: митець став розкутішим,його мистецька палітра значно урізноманітнилася. Щоправда, у 20-ті роки, повернувшись із Харкова до Сум і захопившись журналістикою, Василь Іванович став усе рідше й рідше звертатися до поезії.

Реакція критики й колег по перу на творчість В. Алешка не була однозначною. Якщо Олександр Білецький, Михайло Доленго та й той же Григорій Костюк, вказуючи на окремі вади, в цілому підтримували поета, то у ставленні, скажімо, Майка Йогансена відчувався явний скепсис. Не сприймали творчості В. Алешка й неокласики.  Як один із прикладів – фрагмент листа Максима Рильськогодо Миколи Зерова від 4 квітня 1923 року (його навів син Поета Богдан Максимович теж у листі – до ще опального на той час літературознавцяй перекладача Григорія Кочура від 16 лютого 1982 року):

“Безграмотного фігляра нинішніх пророків не визнаю, і в щирість їх не вірю. Це так як Алешко і писав, писав: «очі – ночі…» Нараз ударив себе по лобі і дай-но буду футуристом (взагалі істом) – і написав «Бузівка» і т. п. Це теж все дешеве, що мене нудить – не як од Сараджевського коньяку, а як од найпоганшого самогону”8.

Такої ж думки дотримувався й Зеров. У першому томі своїх “Зустрічейі прощань” Григорій Костюк згадував:

“Ми поволі йшли Короленківською вулицею в напрямі до фундуклеївської. Микола Костьович радо говорив про різні смішні й цікаві літературні новинки й не відпускав мене від себе. Раптом зупинившись, він з усмішкою й цілкомдля мене несподівано сказав:

– А вашу статейку про В. Алешка читав. Добре, але чи варто вам тратити часна таких поетів?

Я зніяковів докраю9. Не знав як себе боронити. І почав щось недоладне:

– Але ж важлива ювілейна дата. Підмогильний просив. Двадцятиріччя поетичної праці хай і невеликого, але все ж таки поета…

– Алешки – це вияв нашої малоросійської немічности. Таких можна поволі забувати”10[21, 124, 125].

Мине не так багато часу, й загроза забуття після арештів та загибелі надовго нависне і над самим Зеровим, і над іншими неокласиками (за винятком звісно, Максима Рильського, котрий ціною компромісу з владою зумів лишитися “на плаву” й згодом – на зламі 50-х – 60-х, – доклав значних зусиль для повернення творчої спадщини своїх репресованих колег). Можна, звісно, трактувати їхню трагедію в містичному ключі (як Божу кару за гординю), але можна й зрозуміти принциповість, із якою ці Поети-естети обстоювали “ясну, дзвінку закінченість сонета” (М. Зеров), їхню апологію витонченої, філігранної класичної форми вірша, і похідне звідси неприйняття футуризму, верлібру, й навіть погордливе ставлення до “старосвітської” естетики й масовізму “Плугу”. Але все ж, смію думати, не були вони цілковито справедливими щодо можливостей В. Алешка (теж на той час плужанина). Візьмімо хоча б верлібр “Заспівали на Гончарівці” зі збірки “Степи цвітуть” (1928) – скільки свіжих, запашних образів знаходить поет:

Заспівали на Гончарівці…

Крізь серце-решето 

Посипалися- посіялися скарби…

Запашна вишнева метелиця

Приголубила дні весняні.

Стосилий крик  

Переорав перелоги,

голосними нитками-жилами

Пролився на тепле глинище.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Проросло

Через все село

                    Слово.

Як рослина, слово через все село проросло.

Білотканна свитка за свиткою

Злітає з молодих садів. –

Запашна вишнева метелиця

Приголубила дні весняні.

Сьогодні день сватання.

День кохання.

        Ківш весілля земля випиває.

        …Співають на Гончарівці…

А діалог “Переклик зерна”, де зернини, очікуючи часу, коли вони будуть засіяні в ґрунт, щоб зійти новим врожаєм, перемовляються між собою в коморі! Чи “Псьол” (1926), де актуальна на той час тема будівництва Дніпрельстану (тоді він був навіть іще в проекті), подається без аґіткових вигуків і закликів – на тлі чудової української природи й розмаїття цікавих тропів, де ліс “напинає шатро”, щоб “огненне кружало” (сонце) “не позичало воду крадькома на млин небесний”, очерети встають “непохитною стіною” й вартують “спокій синіх вод” (екскурс у минуле Псла). Сама ж ріка (улюблений Алешків прийом) “олюднюється”, набуває рис “моторного парубка” (виразна асоціація з Енеєміз безсмертної поеми Івана Котляревського) й біжить, кличучи інші ріки України “вперед, на славне діло”:

Щоб забуяла творча сила. 

Закрасувалася, зросла.

Щоб чорноземний степ збудила

Й життям по вінця налила!

Не можна не згадати також, що Василь Алешко – поряд з Павлом Тичиною, Михайлем Семенком, Гео Шкурупієм, Майком Йогансеном, Валер’яном Поліщуком, – був одним із найпродуктивніших українських словотворців. “Чари-казки”, “зелено-ніжний” (згодом, уже 60-ті, подібний образ – “Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної”, – створить Василь Симоненко), “кріпнути-буяти”, “поклик-дзвін”, “дарунки-дива”, “думи-казки”,  “цебра міцнокуті”, “Громодар”, “Красославець”, “огнедарові сади”, “сяйвотворчий храм”, “красоспівне життя”, “сяйволиций сіяч”, “димарі-примари”, “пахощі-чари”, “барвобавні латки”, “листогуд”, “цвітоточучі плеса”, “літняк лепетливий”, “чоло-черінь”, “рожевожилий Пек”, “біг-льот”, “гаряче-глиняний налигач”, “велетень-млин”, “серце-решето”, “зелено-хмурі хвилі” – й це лише з віршів, включених до збірки, яка нині пропонується читачеві! Навіть у наскрізь кон’юнктурній “Думі про незаможника Гречкосія та куркуля Дерія” (1922) бачимо неабияке мовне багатство – за аналогією до фольклорних  прикладкових сполук “панове-молодці”, “шлях-подоба”, “вовки-сіроманці”, “бравославці-небувальці”, “залізо-кайдани”, “орли-чорнокрильці”, “шапка-бирка”, смислових тавтологій “хвилешна-хвиля”, “піший-пішениця”, “чужий-чужениця”, “квилить-проквиляє” створюються “алешкізми” на зразок “радість-визволення”, “праця-сік”, “настав-народився”, “знущателі-гнобителі” тощо. Вже з цього переліку можна зрозуміти, наскільки плідним був поет у продукуванні нових, чи, як він сам казав, “молодих” слів, а також і збагнути, що джерелом та еталоном для творення оказіоналізмів для нього слугувала українська усна народна творчість.

Після 1922 року звертання Василя Алешка до поезії, як уже частково мовилося, мало в основному епізодичний характер (на першому плані була журналістика), проте вірші, які вряди-годи з’являлися в періодичних виданнях, антологіях, декламаторах (“Ціп”, “Переклик зерна”, “Та серп…”, “Псьол” та ін.”) були досить популярними (невеличка поема “Ціп” входила навіть до шкільних читанок). Водночас виходили й прозові збірки, як правило, гумористичного плану – “Божественні реп’яхи”, “Терниця” (1925), “Кислиці” (1927), однак через переважно атеїстичний зміст нині вони мають певну цінність лише як документ часу. Юрій Самброс, котрий доволі часто спілкувався з письменником у Сумах, де той жив після від’їзду з Харкова, згадує в своїй книзі мемуарів “Щаблі: мій шлях до комунізму”, що Алешко боляче переживав своє поетичне “завмирання”: 

“Коли підійшов 20-літній ювілей його літературно-газетярської роботи, й він побачив, що ніхто вже й не згадує про нього, то вирішив хоч самому організувати громадську згадку про себе. Очевидно, зв’язки з товаришами-літераторами у нього вже були остільки розгублені, що не знайшлося людини з-поміж них, до кого можна було б звернутися з товариським проханням написати про нього ювілейну статтю для преси, й він з цим звернувся до мене.

Я написав дві невеличкі статті. Одну з них вміщено в сумській газеті «Плугі молот»”, де працював ювіляр («Письменник газетяр», «Плуг і молот»,29 листопада 1927), а другу я, за протекцією Бориса Антоненка-Давидовича надрукував у київському ілюстрованому тижневику «Глобус» («Поет ріллій села», «Глобус», ч. 24, 1927)”11.

На щастя, В. Алешко помилявся, думаючи, що про нього всі забули. 1927 року вітальні статті опублікували часописи “Плужанин”, “Зоря”, “Літературна газета”, наступного – “Життя й революція” та й той же “Плужанин”, що змінив уже назву на “Плуг”. Нарешті 1928 року Державне видавництво України випустило в світ книжку вибраних поезій В. Алешка “Степи цвітуть”, куди увійшло краще з написаного поетом упродовж 1907 – 1927 років. У передмові, автором якої був сам професор (згодом академік) Олександр Білецький, чи не вперше було зроблено спробу дати грунтовний аналіз творчості В. Алешкай водночас висловлено щире занепокоєння у зв’язку з поступовим відходом митця-красославця від поетичної діяльності. “Він має цілковиту слушність у своїм переконанні, – писав учений, – що робота газетяра не менш потрібнаі корисна, як і робота письменника. Але… що ми, читачі, маємо діяти, коли ми знаємо не тільки В. Алешка – газетного робітника, але й В. Алешка-поета, що його пісні не забули і не скоро забудемо ми. (…) Сподіваємося, що збірник “Степи цвітуть” буде підсумком двадцятилітньої праці Алешка, але не підсумкомусієї його поетичної роботи. Хай їхній автор згадає свого ж задумливого поетаз вірша “Заспівали на Гончарівці”, і хай його слова – “Мені ще довго з вами бути” – пролунають для  нас як обіцянка, що її він мусить здійснити”12.

На жаль, обіцянка ця лишилася не здійсненою. Що було цьому причиною – перевантаженість журналістською роботою чи болісна внутрішня реакціяна події суспільного життя? – сказати важко, але після виходу вибраного Василь Алешко залишає-таки поезію (щоправда, до 1933 року ще траплялися виступи у “Червоному шляху”, “Комуністі”, “Новій громаді”, “Червоному перці”, але їх можна швидше віднести до віршованої публіцистики, аніж до лірики), хоч як прозаїк і публіцист іще продовжує працювати в літературі: впродовж першої половини 30-х років вийшли збірки оповідань “Хліб” (1930), “Моторний” (1931), книжка нарисів “У боях за бавовник” (1934). Цікавила його й драматургія, однак повністю виявити себе в цьому жанрі письменник не встиг. Опублікованій 1935 року п’єсі “Пожар” судилося на жаль стати вимушеною крапкою в довоєнній творчій біографії В. Алешка: невдовзі, як писав М. Родько,“творчий шлях поета обірвався”13, а його ім’я зникло з літературних обріїв. 

Інформація про подальшу долю митця доволі суперечлива. Згаданий уже Юрій Смолич писав свого часу: “Як голові харківської організації, мені довелось-таки поморочитися з ним, добираючи способу втягти його в громадське життята повернути до літературної роботи. Алешко назустріч таким заходам не йшов, а згодом і зовсім усамітнився десь на хуторі і жив дрібним обивателем. Так – обивателем – не рушив він і з насидженого затишку, коли обставини війни поставили питання про від’їзд перед навалою ворога. Можливо, ми й саміне потурбувалися як слід про його виїзд – не до колишнього поета Алешка десь на хуторі було тоді. Допускаю, що залишився він автоматично, так автоматично жив і далі – самі обставини за умов окупації розпорядились його долею. Німці його вигнали, коли перед наступом Радянської Армії вигонили все мужське населення. Десь серед копачів німецьких протитанкових споруд, хтосьіз письменників-фронтовиків (у “Мозаїці” Юрій Корнійович уточнив: це був Микола Бажан і сталося це вже на території Західної України. –  І. О.)14зустрів його, коли німці втекли, а бранців-копачів покинули напризволяще. Бачили його разом із Омельком Коржем”15. 

Колега Алешка по “Плугу” Анатоль Гак в опублікованих на Заході мемуарах “Від Гуляй-Поля до Нью-Йорка” (1973), згадуючи про життя в окупованому Харкові, пише, що поет “прибився з Ізюму”16, де працював перед війноюв редакції газети17. Про те, що поет “дивом пробився” до Харкова з Ізюма,згадував і Василь Боровий. Це якось не в’яжеться зі Смоличевим образом “дрібного обивателя на хуторі”. Навіть, якщо Алешко працював там не творчо (принаймні в бібліографії Ю. П’ядика не згадується про публікаці другої половини 30-х), а, скажімо, коректором чи навіть сторожем, все одно Ізюм – це далеко не хутір. Звідки ж отримував інформацію Ю. Смолич? Хтосьіз “доброзичливців” нашептав? Чи Василь Іванович сам вирішив покінчитиз відлюдництвом на горезвісному хуторі, й перебрався до Ізюма, а голову письменницької організації не попередив?  

Взагалі справа могла бути ще ось у чому. Ю. Самброс у своїх спогадах писав, що поет жив у глухому кутку Сум і потрапити в його садибу можна було “лише через якусь канаву по дощатому переході над нею”:

“На вузькому клапті землі був садочок із кількох дерев і невеличкий городець. Між садочком і городом боком притулилася низька хата, врóсла в землю, що своїм зовнішнім виглядом нагадувала ніяк не хату, а швидше дерев’яний ящик, збитий з великих дощок і вкритих плескатим дахом. від надто маленьких вікон хата здавалася сліпою. Всередині стіни були чомусь похилі, кімната Василя Івановича була збита з фанери й обклеєна, замість шпалер, газетами. Стеля обклеєна білим чистим письмовим папером. У кімнаті – стіл, стілець, ліжкой етажерка, більше нічого (…) 

(…) Садочок у садибі Василя Івановича був маленький, з кількох дерев і кущів, але густий, затишний. Кущі бузку, кілька акацій, а посередині – стара розлога груша, під якою був укопаний дощатий столик. Кілька разів за тим столиком ми випивали по чарці, неодмінно вживаючи густих, солодких запіканок, слив’янок та вишнівок виробу лікертресту, що їх так любив Василь Іванович. (…)

(…) Ми любили бувати в садочку Василя Івановича. У нашій товариській мові це звалося: «побувати на хуторі під грушею»…”18

Спрацював, отже,  “зіпсутий телефон” – образний жарт знайомих В. Алешка міг дійти до Юрія Смолича, який розповідь про далекий хутір сприйняв “за чисту монету”, а подробицями не поцікавився, бо ж, бачте, “не до колишнього поета Алешка” було…

Щодо зникнення й передчасної смерті поета – нові загадки. За даними покійного вже дослідника історії української журналістики, кандидата філологічних та історичних наук, доцента Олександра Мукомели – автора статей про Василя Алешка у 2-му випуску матеріалів до енциклопедичного словника “Українська журналістика в іменах” (1995) та в 1-му томі Енциклопедії сучасної України (2001), – письменник вийшов із дому в Сумах, щоб обміняти одяг на харчі й з того часу доля його невідома19. Автори передмови до публікації поеми В. Алешка “Димарі в квітниках” у № 276–277 “Кур’єра Кривбасу” за 2012 рік Олег Коцарєв та Юлія Стахівська припускають, що ця версія може походити “від сумських знайомих чи родичів поета, котрі просто не знали про його долю, відколи він залишив Суми”20.

Львів’янин Юрій Винничук, котрий здійснив титанічну роботу, упорядкувавши двотомну антологію “Розіп’ята муза” (Львів: Піраміда, 2011), присвячену 322-м українським поетам, які загинули насильницькою смертю, у передмовідо добірки віршів В. Алешка в цій антології пише: “З початком Другої світової війни його як “другорядного” письменника не евакуювали (згадаймо Смоличеве: “Не до колишнього поета Алешка десь на хуторі було тоді”. –  І. О.), а змусили рити окопи на Дніпропетровщині, хоча він мав серцеву недугу. Там він остаточно підірвав здоров’я. Коли Суми окупували німці, В. Алешко повернувся до батьківського дому, бідував”21. А далі наводить спогад товариша й колеги письменника по перу Олександра (або Олелька, а зовсімне Омелька, як писав Смолич) Коржа – теж відомого у 20-ті–30-ті роки поетай художника. Цей спогад, по суті, “піднімає завісу” над долею Алешка після “виходу з дому”:

“Рано по весні 1942 року до мене в Огульці із Сумщини (звідки ж узявся Ізюм? –  І. О .) прийшов пішки Алешко. Він був з голоду пухлий і ледве волочив ноги, сподіваючись, що, може, в селі становище краще. Він пройшов сотні кілометрів, але жаданого порятунку від голоду не знайшов. Я так само голодував, як і він. Як щось надзвичайно цінне він витяг з кишені ретельно загорнуту в клапоть газети півпачки махорки і запитав, чи не зміг би він за цю махорку виміняти у когось шматок хліба. Я порадив йому сходити до одного сусіда-курія, який мав відносний “достаток”. І справді, там дали йому пообідати (картоплі й солоного огірка), і Алешко повернувся в доброму настрої. З ним ходили разом на радгоспівське поле (за 10 км), де лишалась невибрана картопля. Викопували її мерзлу, зіпрілу, сушили, терли на муку. І треба було пробиратись потай, яругами, аби нас не помітили патрулі й не спіймали на якісь роботи (порубка лісу, копання окопів тощо). Так уже судилося, що з цим Алешком, з яким я познайомився ще на початку 1920 року, довелося випити окупаційну гіркоту, переховуватись від угону до Німеччини, мандрувативід села до села, від міста до міста, поки нарешті, не опинились у Львові”22.

Та був у житті Василя Алешка і новий “харківський період”, який, імовірно,й коштував поетові волі, а згодом – і життя. До Харкова він прибув, вочевидь,із тим же таки Коржем у пошуках заробітку та харчів. Уже за часів Незалежності Василь Боровий згадував: “Так, завжди разом бачив і я обох поетів улітку 1942 року на тихій Сердюківській вулиці. Зажурений Алешко більше відмовчувався (…) Якось на сходах редакції на Алешка замахнулася прибиральниця “Нової України”: “Ану геть! Тут старцям не подають…”Я кинувся на захист: “Та це ж відомий поет!” А відомий мав такий вигляд, що годі й подумати…”23

І тут ми підходимо до найфатальнішого моменту в житті В. Алешка – факту його вимушеної співпраці з окупаційною пресою Харкова. Щоправда, ця співпраця не була активною – зі згаданої вже бібліографії Юрія П’ядика довідуємося лише про три твори – вірш “І знов весна!..”, опублікований у 105-мучислі “Нової України” за 1942 рік, статтю “Хліб – наше багатство” у 107-му номері тієї ж газети за 1943 рік і у 23-му числі “Вістей для українських селян” за цей же рік та ще, либонь, передрук “плужанської” гуморески “Недокінчена розмова” (календар “За народ”,  1943), підписаний відомим із періоду “Плугу” псевдонімом “Іван Підкова”24. Але що написано пером і, тим паче, надруковано… 

Очевидно, з редакцією “Нової України” поет і евакуювався того ж таки 1943 року з Харкова до Полтави, де знову здибався з О. Коржем, а потім –до Вінниці, де обидва поети, не відчуваючи великої вини перед власним народом і розуміючи, що вони радше жертви, аніж злочинці, вирішилине тікати з рідної землі, а діждатися приходу радянської армії. “Але дочекатися визволителів, – пише відомий український літературознавець Іван Лисенков передмові до збірки Олександра Коржа “Шуміти прошу листя”, – їмне довелося: під тиском німецької комендатури змушені були їхати на захід.У поїзді вони дізнаються, що ешелон везе полонених до німецького концтабору. Лише чудом їм вдалося зійти у Львові з поїзда і врятуватися від загибелі”25.

Уточню: врятуватися від загибелі вдалося лише О. Коржеві (хоч у першій половині 50-х і йому довелося поневірятися в уральських таборах, а потім жити з тавром “зрадника”, либонь, усе своє життя), але не Алешкові, котрий був арештований органами НКВС УРСР і помер від серцевої недуги (а можливо, був просто закатований) під час допитів у Львові, в листопаді 1944-го (подекуди називають 1945-й рік, хоча Корж говорив саме про 1944-й). 

То що, загадок уже немає? Ба ні, є. Наведене вище припущення, за словами              Ю. П’ядика, “управління КДБ по Львівській області” спростувало з огляду на “брак відповідних даних”26. А можливо, ці дані просто були знищенів час розпаду СРСР? І, чиє, власне, управління мав на увазі Юрій Васильович – КДБ чи вже СБУ? На жаль, Юрія П’ядика не стало 2007 року – тож запитати вже ні в кого... Доводиться, отже, приймати або припущення О. Мукомели, або версію О. Коржа – І. Лисенка – Ю. Винничука, або ж спробувати вивести з них “середнє арифметичне”…

Вперше після майже тридцятилітньої перерви вірші Василя Алешка з’явилисяу виданій “Радянським письменником” (нині – “Український письменник”) антології ““Із поезії 20-х років” (серія “Бібліотека поета”, 1959). На рік пізніше (1960) в тій же серії, у книжці “Революційна поезія Жовтня” було вміщено співомовку-аґітку “Гречкосій та куркуль”. Того ж року журнал “Вітчизна” публікує статтю-спогад Павла Тичини “К. Г. Стеценко”, де Василя Алешка згадано в числі учасників конкурсу на створення революційного гімну УСРР. Певні відомості містили надруковані у 1959–1968 роках праці Анатоля Костенка27, Володимира Бойка28, Василя Півторадні29, Арона Тростянецького30. До 80-річчя від дня народження поета в збірнику “Багряний заспів” (К. : Молодь, 1969) було передруковано вірш “Гей, чи всі напоготові?..”31.Того ж року журнал “Вітчизна” оприлюднив статтю відомого літературознавця Миколи Родька “Доробок громодара” (Вітчизна. – 1969. – Ч. 3. – С. 186–189). Хтозна, можей були навіть думки навіть про видання спадщини В. Алешка в ширшому обсязі, аніж у антології (1959) та “Революційній поезії Жовтня” (1960) – скажімо, на рівні вибраного, й саме “Доробок громодара” мав слугуватиза майбутню передмову (тому треба було додати позитиву в трактуванні постаті поета – звідси акцент на “прийнятті Жовтня”)… Проте на заваді, очевидно, стала загадковість останнього періоду життя поета (адже не було відомо, як і де він помер – тим паче, йшлося про воєнний час). Задуму, очевидно, було дано “задній хід”, який озвучив Ю. Смолич у книзі мемуарів, ніби й не звалюючи поета в одну купу зі “зрадниками” (мовляв, “залишився через непорозуміння”), але водночас натякаючи й на те, що він усе-таки “не наш” (“Нове, радянське життя було незрозуміле йому і чуже”). І хоч персоналію Василя Алешка було через рік включено до довідника Олега Килимника та Олександра Петровського“Письменники Радянської України”, а ще через рік видано монографію Миколи Родька “Українська поезія перших пожовтневих років”, де автор знову схвально оцінював доробок поета32, далі цього справа не пішла.  У період 1970–1989 років – жодного опублікованого твору, а з 1972-го по 1978-й – узагалі жодної згадки (ні схвальної, ні лайливої). Навіть у книзі спогадів колишнього плужанина Василя Минка “Червоний Парнас” (1972) про В. Алешка ні слова, хоч згадувались там і набагато “крамольніші” на той часА. Любченко, В. Чапля, А. Гак (Антоша Ко), М. Самусь33.

Повторні спроби повернення поетичної спадщини Василя Алешка були відновлені аж у 1990 році, коли у видавництві “Молодь” вийшла антологія “Українська хата. Поезії 1919-1914” за матеріалами відомого в 10-ті роки минулого століття журналу, де поет друкувався, й, зрозуміло було подано кілька його віршів. Через три роки було здійснено факсимільне видання вперше випущеної 1908 року антології “Українська муза”, куди також увійшли ранні твори В. Алешка, зокрема й дебютний – “По весні я чув пісні…” Спроби ці тривають і в цьому столітті. У 2004-му, в дні Помаранчевої революції, добірку громадянської лірики поета під назвою “Слава силам перемоги!” вмістила газета “Луцьк молодий” Волинського державного університету (нині – Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки), а в 2011-му львівське видавництво “Піраміда”, як уже було сказано, благословило у світ укладену Юрієм Винничуком двотомну антологію “Розіп’ята муза”, де зразки творчості кожного з представлених там поетів (а серед них – і В. Алешка). супроводжуються змістовними передмовами. Нарешті, 2013 року у видавництві Ніжинського державного педагогічного університету імені Миколи Гоголя вийшов унікальний двотомник “Українські письменники у спогадах сучасників” (упорядник – згаданий уже Іван Лисенко). Серед розмаїття імен подано там і спогади Олександра Коржа, Маргарити Гармсен-Мамонтової, Юрія Самброса про Василя Алешка34.

Нині назріла потреба окремого видання кращих творів поета. Розумію, що почую у відповідь – мовляв, не на часі, криза, війна, девальвація гривні і т. д.А що, у 1918 – 1920 роках все було “білим і пухнастим”? Аж ніяк! І війна була, і голод, і холод, люди платили за необхідні речі й харчі… мільйони. Нерідко авторам доводилося виконувати роль робітників-складачів, самим приводити в рух друкарські машини аби їхні твори побачили світ. Та незважаючи на такі неймовірно важкі умови, літературно-мистецьке життя не згасало. Не згасає й, віриться, не згасне воно й нині, тим паче, що зараз маємо для роботи комп’ютерну техніку, про яку не могли мріяти в той буремний час ні Павло Тичина, ні Михайль Семенко, ані той же Василь Алешко, і яка дає можливість публікувати книги в електронному варіанті, у doc-, pdf- djvu- чи інших форматах. Принаймні, поет, котрий на світанку своєї творчості причастився з джерела поезії безсмертної Лесі Українки, цього вартий.

 

 

1Українська Літературна Енциклопедія. В 5 т. – Т. 1 / І. О. Дзеверін (відп. ред.). – К. : Гол. ред. УРЕ імені М. П. Бажана, 1988. – C. 44.

2Українська Муза. Поетична антологія. Од початку до наших днів. Вип. 11 / За ред. О. Коваленка. – Факсимільне видання 1908 року. – К. : АТ “Обереги”, 1993. – С. 62.

3Білецький О. І. Переднє слово / Олександр Білецький // Алешко В. Степи цвітуть: Вибрані поезії. 1907 – 1927 / Василь Алешко. – Х. : ДВУ, 1928. – С. 3–22. 

4Родько М. Д. Доробок громодара / Микола Родько // Вітчизна. – 1969. – Ч. 3. – С. 186-189.

5Адельгейм Є. Г. Василь Еллан / Євген Адельгейм // Матеріали до вивчення історії української літератури. У 5 т. – Т. 5. – Кн. 1. – К. : Рад. школа, 1963. –С. 262–263.

6Алешко В. Валер Проноза. / Василь Алешко // Плужанин. – 1927. – Ч. 11-12. – С. 71.

7Костюк Г. Василь Іванович Алешко (З нагоди 20-річчя літературно-газетярської роботи) // Життя й революція. – 1928. – Ч. 2. – С. 166 // Електронна бібліотека “Культура України”. – Електрон. дан. – Режим доступу: http://elib.nplu.org/view.html?id=1163, вільний. – Назва з екрана.

8Стріха М. В. Листування Григорія Кочура і Богдана Рильського. Вступні зауваги // Літературознавчі студії. – 2012. – Вип. 34. – К. : Вид.-полігр. центр “Київський університет”. – С. 226 // Наукова бібліотека імені М. МаксимовичаКиївського національного університету імені Т. Г. Шевченка. – Електрон. дан. – Режим доступу: http://library.univ.kiev.ua/ukr/host/viking/db/ftp/univ/ls/ls_2012_34.pdf,вільний. – Назва з екранa. 

9Так у автора  (прим. І. О.) .

10Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади. У 2 кн. – Кн. 1 / Григорій Костюк. – Едмонтон : Канадський Інститут Українських Студій, 1987. – C. 124? 125 // Електронна бібліотека “Diasporiana.org.ua”. – Електрон. дан. – Режим доступу:  http://diasporiana.org.ua/memuari/7975-kostyuk-g-zustrichi-i-proshhannya-spogadi-kn-1/file.djvu, вільний. – Назва з екранa.

11Самброс Ю. Щаблі: мій шлях до комунізму. – [Нью-Йорк]: Сучасність, 1988. – С. 174, 175 // Електронна бібліотека “Diasporiana.org.ua”. – Електрон. дан. – Режим доступу: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3394/file.pdf, вільний. – Назва з екрану. 

12Алешко В. Степи цвітуть: Вибрані поезії. 1907 – 1927 / Василь Алешко. – Х. : ДВУ, 1928. – С. 18, 19.

13Родько М. Д. Доробок громодара / Микола Родько // Вітчизна. – 1969. – Ч. 3. – С. 186.

14Смолич Ю. К. Мозаїка. З тих років (курйози) / Юрій Смолич // Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія. – Т. 2. – К. : ВД “Стилос”, 2010. –С. 288 // Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України: “Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія“ – Електрон. дан. – Режим доступу: http://www.ilnan.gov.ua/Spadshchyna/Spadshchyna_5.pdf, вільний. –Назва з екранa.

15Смолич Ю. К. Розповідь про неспокій триває / Юрій Смолич // Смолич Ю. К. Твори. У 8 т. – Т. 7. Розповіді про неспокій / Юрій Смолич. – К. : Дніпро, 1986. – С. 398.

16Так у автора.

17Гак А.  (Мартин Задека). Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку: Спогади. – Новий Ульм : Друкарня “Укр. вістей”, 1973. – C/ 266. // Електронна бібліотека “Diasporiana.org.ua”. – Електрон. дан. – Режим доступу: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/10692/file.pdf,вільний. – Назва з екранa. 

18Самброс Ю. Щаблі: мій шлях до комунізму. – [Нью-Йорк]: Сучасність, 1988. – С. 175 // Електронна бібліотека “Diasporiana.org.ua”. – Електрон. дан. – Режим доступу: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3394/file.pdf, вільний. – Назва з екрану. 

19Мукомела О. Г. Алешко Василь Іванович // Енциклопедія Сучасної України. В 30 т.– Т. 1 : А / Гол. ред. І. Дзюба.. – К. : Ін-т енцикл. дослідж. НАН України, 2001. – С. 378.

20Коцарев О. Іще троє поетів-експериментаторів / Олег Коцарев, Юлія Стахівська // Кур’єр Кривбасу. – 2012. – Ч. 276–277. – С 228, 229.

21Винничук Ю. Василь Алешко // Винничук Ю. Розіп’ята муза: Антологія українських поетів, які загинули насильницькою смертю. У 2 т. – Т. 2 / Юрій Винничук – Львів : Піраміда, 2011. – С. 493.

22Винничук Ю. Василь Алешко // Винничук Ю. Розіп’ята муза: Антологія українських поетів, які загинули насильницькою смертю. У 2 т. – Т. 2 / Юрій Винничук – Львів : Піраміда, 2011. – С. 494.

23Боровий В. Поет степової долі // Літ. Україна. – 1998. – 21 трав.

24П’ядик Ю. В. Українська поезія кінця XIX — середини ХХ ст.: Бібліографія. Антологія / Упор. І. Г. П´ядик-Халявка, Н. Г. Дашкіна. — Т. 1: А – В. – К. : К. І. С., 2010. – С. 85, 87.

25Лисенко І. М. Трагедія таланту: Вступне слово до книги Олександра Коржа “Шуміти прошу листя” // Огульцівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Валківської районної ради Харківської області. – Електрон дан. – Режим доступу: http://ogultsi-school.edu.kh.ua/Files/downloads/Трагудiя%20таланту-I.Лисенко.pdf, вільний. – Назва з екрана.

26П’ядик Ю. В. Українська поезія кінця XIX — середини ХХ ст.: Бібліографія. Антологія / Упор. І. Г. П´ядик-Халявка, Н. Г. Дашкіна. — Т. 1: А – В. – К. : К. І. С., 2010. – С. 81

27Костенко А. І. На першому етапі української радянської поезії // Із поезії 20-хроків / Редкол.: М. П. Бажан, інш. ; Упоряд., вступ. ст. та приміт. А. І. Костенко. – Київ : Радянський письменник, 1959 . – С. 6, 15, 24, 400.

28Бойко В. Г. Поетичне слово народу і літературний процес: Проблема фольклорних традицій в становленні української радянської поезії / Володимир Бойко. – К. : Наук. думка, 1965. – С. 89, 90, 213–218.

29Півторадні В. І. Українська література перших років революції (1917–1923 рр.): посіб. для студ.-заочників філол. фак-тів пед. ін-тів і ун-тів / Василь Півторадні. – К. : Рад. школа, 1968. – С. 33, 51, 61, 88.

30Тростянецький А. А. Шляхом боротьби та шукань / Арон Тростянецький. – К. : Наук. думка, 1968. – С. 89, 90.

31Багряний заспів: Поезії / Ред. Д. Г. Давидюк. – К. : Молодь, 1969. – С. 21.

32Родько М. Д. Українська поезія перших пожовтневих років / Микола Родько. – К. : Наук. думка, 1971. – С. 73, 43, 207, 273–276.

33При цьому тотальної заборони на творчість поета не спостерігалося – книги його не були замкнені у спецфондах. Автор цих рядків двічі вільно студіював вибране В. Алешка – перший раз у 1985-му в Києві, а вдруге – у 1988-му, вже в Луцьку (замовляв через МБА з Харкова). Двічі ж таки (на жаль, безрезультатно) пропонував матеріал про письменника “Літературній Україні” (1988) та журналові “Україна” (1990). Пощастило лише у 2004-му – в університетській газеті.

34Українські письменники у спогадах сучасників. У 2 т. – Т. 2 / [упоряд., передм. та прим. І. Лисенка]. – Ніжин: Вид-во ДПУ ім.Гоголя, 2013. – С. 194–206.