Re: цензії

16.12.2018|Анжела Дмитрів, вчитель української мови та літератури старших класів
Гра в реальність
14.12.2018|Ольга Рєпіна, м. Дніпро
Парадигма безмежного серця
12.12.2018|Тетяна Зінченко
Ти будеш сильним, переможцем, Лицарем відваги і добра! Бо це можливо!
11.12.2018|Світлана Лупаренко
Світ очима підлітка
10.12.2018|Броніслав Май, доктор гуманітарних наук (Польща)
Віршовані запитання
04.12.2018|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Великі чари маленької книжечки
03.12.2018|Ольга Рєпіна, м. Дніпро
Модерні психологізми або свободавибору
01.12.2018|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Вказування шляху до віри
30.11.2018|Діляра Шкурко
Звідки вона це знає?!
28.11.2018|Олеся Кізима
«Допомагай і надалі тим, хто цього потребує, і ти завжди почуватимешся щасливою»
Головна\Події\Культура

Події

11.11.2018|18:16|Іван Лучук

Один із найкращих гумористів у сербській літературі

163 роки з дня народження Стевана Сремаца

Сербський письменник Стеван Сремац (по-сербськи: Стеван Сремац, Stevan Sremac) народився 11 листопада 1855 року у Сенті в Бачці (Воєводина, Австрійська імперія) у ремісничій родині. Предки його батька Аврама в часи великого переселення сербів перебралися зі Старої Сербії у Срем (Воєводина) у кінці ХVІІ ст. Його мати Катарина по бабці походила з цинцарів (арумунів, або влахів). Його дід по матері Філіп Джорджевич був багатим і поважним торговцем із Сенти й одним із найосвіченіших людей свого часу. Дід Філіп мав дев’ять дочок і сина Йована. Маючи три роки, Стеван залишився без матері, а без батька залишився в дев’ять років. Після того ним і двома його братами опікувався дід Філіп, а коли він помер, опіку над ними перейняв дядько Йован Джорджевич (1826–1900), письменник, автор гімну Королівства Сербії «Боже правди». Дядько грав вирішальну роль у житті Стевана протягом усього часу його навчання. Раннє дитинство Стеван провів частково в Сенті, а частково у бабці по матері в Піроті. Початкову школу закінчив у Сенті. Коли дядько Йован у 1868 році переїхав до Белграда, взяв зі собою Стевана та двох його молодших братів. У Белграді Стеван Сремац записався до другого класу гімназії, де завжди був дуже добрим і зразковим учнем. Позаяк дядько мав багату бібліотеку та підказував, що саме читати, Стеван Сремац ще молодим гімназистом ознайомився із творчістю багатьох вітчизняних і зарубіжних письменників. Під час обіду чи вечері дядько йому завжди розповідав захоплюючі історії з давнини, про великих людей тощо. Стеван Сремац постійно відвідував театр, а між гімназистами був відомий як той, хто прочитав найбільше книжок. Від дядька Стеван перейняв патріотизм, побожність, захоплення слов’янофільством, гуманізмом та естетикою. Під дядьковим впливом він полюбив книгу, театр та історію. Попри те багато займався гімнастикою. Гімназію закінчив у 1874 році, тоді ж вступив на історико-філологічне відділення філософського факультету Великої школи в Белграді. Також самостійно вивчав історію; разом зі своїм другом Савою Антоновичем здобув студентську нагороду за наукову працю про народну історію. Під час студій багато його приятелів-омладинців перебували під впливом Светозара Марковича та соціалістичних ідей, але він не поділяв їх поглядів. Добровольцем брав участь у Другій сербсько-турецькій війні наприкінці 1877 і на початку 1878 року. Одним із перших записався у Студентську батарею добровольців; дядько був проти цього, проте Стеван його не послухав. Під час війни Стеван Сремац не мав нагоди брати безпосередню участь у боях; Студентська батарея була залишена напризволяще серед холодної зими. Якось від виснаження Стеван Сремац заснув у снігу й товариші його ледь врятували. Після війни у 1878 році Стеван Сремац закінчив студії у Великій школі. 

Бажав працювати у визволених краях на півдні Сербії, але дядько хотів його затримати в Белграді. У 1879 році став практикантом у Міністерстві фінансів, на цій посаді пробув два з половиною місяці й подав у відставку. У вересні 1879 року був таки призначений викладачем гімназії у визволеному Ніші, на цій посаді затримався одинадцять років. У гімназії викладав сербську мову й історію. Швидко адаптувався в новому середовищі, у гімназії з ентузіазмом пробуджував національну свідомість, передаючи молоді все, що знав про минуле сербського народу. Під кінець першого навчального року мав конфлікт з інспектором Міністерства освіти, який скаржився на те, що Стеван Сремац вимагав від учнів вчити напам’ять народні пісні та патріотичні вірші, зокрема вірш Джури Якшича «Вітчизна». У Ніші співпрацював із виданням «Стара Сербія» («Стара Србија»), вісником місцевих лібералів. Проте його короткі сатиричні твори не подобалися владі, тож його оголосили небезпечним політичним елементом, перемістивши в 1881 році у Пірот, де він пробув два роки, після чого у 1883 році повернувся в Ніш. Серйозніше почав займатися літературою в 1888 році, коли став публікувати чимало своїх оповідань у часописі «Боснійська віла» («Босанска вила»). Найбільше розповідей і анекдотів, які лягли в основу його літературних творів, почув у кав’ярнях «Мергер» або «Босна» в Ніші. Лише в 1890 році Стеван Сремац склав професорський іспит. 

У Белград Стеван Сремац переселився в 1892 році, коли його призначили професором Третьої белградської гімназії. Це призначення було легко схвалене, адже до влади прийшов ліберальний уряд Йована Авакумовича, в якому його дядько Йован Джорджевич став міністром освіти. Пізніше його вже ніде не переводили, позаяк здобув славу видатного письменника. Белградський період став часом інтенсивної творчості. У Белграді Стеван Сремац почав писати на основі того матеріалу, який роками збирав і нотував у Ніші та Піроті. Там він розширив коло знайомих і друзів. Його скрізь радо приймали й майже всі радо слухали. На відміну від багатьох інших, товаришував із людьми протилежних політичних поглядів. Окрім «Боснійської віли» став посилати матеріали і в інші видання, зокрема в часописи та газети «Зоря» («Зора»), «Бранкове коло» («Бранково коло»), «Сербський літературний вісник» («Српски књижевни гласник»), «Сербський огляд» («Српски преглед»), «Нова іскра» («Нова искра»). Позаяк для лібералів написав чимало статей у різних газетах, міністр і його товариш Стоян Рібарац прийшов якось до нього з підготованим наказом про призначення його директором будь-якої гімназії де йому заманеться. Але Стеван Сремац відкинув цю пропозицію. У Другу белградську гімназію був переведений у 1898 році. Належав до богеми, цілі дні проводив у кав’ярнях, переважно в «Дарданеллах», де навіть мав свій персональний столик. Але був гурманом, поміркованим у їдженні та питті. 3 лютого 1906 року Стеван Сремац був обраний дійсним членом Сербської королівської академії. Те, що Стеван Сремац, гімназійний професор, був обраний членом Академії наук, було надзвичайною подією, бо та ж таки Академія відмовилася надати членство двом владарям – королю Мілану та королю Николі. Стеван Сремац вирушив у Сокобаню в Заєчарському окрузі на півдні Сербії, щоб там у спокої підготувати вступну академічну доповідь. Там захворів сепсисом і помер 12 серпня 1906 року. Похований на Новому цвинтарі в Белграді. 

Писати Стеван Сремац почав відносно пізно. Маючи 33 роки, у 1888 році почав публікувати прозові хроніки про особистості та події з сербської минувшини, які вийшли окремою книжкою у 1903 році п. н. «Із книг старовинних» («Из књига староставних»). Це була данина професії історика, любові до національної минувшини та мріям про велику Сербію. До книжки увійшли, зокрема, твори «Великий жупан Часлав» («Велики жупан Часлав»), «Владимир Дуклянин» («Владимир Дукљанин»), «Воїслав Травунянин» («Војислав Травуњанин»), «Великий жупан Властимир» («Велики жупан Властимир»), «Великий жупан Мутимир» («Велики жупан Мутимир»), «Растко», «Король Драгутин» («Краљ Драгутин»), «Смерть царя Лазаря» («Смрт цара Лазара»), «Забуті Обиличі» («Заборављени Обилићи»). Ці твори, які поетизують сербську історію, тепер цілком забуті, хоча сам Стеван Сремац цінував їх більше за свої прозові твори, які читають і тепер. 

Реалістичну прозу Стеван Сремац почав писати лише після переїзду в Белград. Довголітнє життя в Ніші було періодом «творчої інкубації». Перше реалістичне оповідання «Різдвяна печеня» («Божићна печеница») опублікував у 1893 році. Потім вийшли твори «Івкова слава» («Ивкова слава», 1895) та «Ілюмінація на селі» («Лимунација на селу», 1896).

«Піп Чира і піп Спира» («Поп Ћира и поп Спира») є найпопулярнішим твором Стевана Сремаца. Тематично він пов’язаний із воєводинським середовищем (рідним письменниковим краєм). Жартівливий спів Стевана Сремаца (який залишився в рукописі) «Бал в Елемирі» («Бал у Елемиру») є своєрідним анонсом роману про двох попів. Перша, коротша версія роману (лише частково збережена) була надрукована в 1894 році в газеті «Будучність» («Будућност»), а друга, повна версія в 1898 році спершу з продовженням у часописі «Бранкове коло», а потім і окремою книжкою. В основі роману лежить анекдот про сварку двох попів, яку письменникові розповів його дядько Йован Джорджевич (цей анекдот походить з Бачки та має багато версій). Змальовуючи попівські родини, Стеван Сремац дав гумористичну картину сільського воєводинського життя. Описує бідні та багаті родини, вчених і простих людей, тих, хто йде в ногу з сучасністю, і тих, хто тримається старого. Нове є в одязі, меблях, мові, приготуванні різних страв. Все це можна бачити на прикладі родин попа Чири та попа Спири. Меланія розмовляє «з-німецька», а Юла «по-народньому». У Спириній хаті їдять листковий пиріг зі сиром, а в Периній – смажену курятину. Гумор виявляється в описі різних деталей і ситуацій, у вчинках персонажів і їхній говірці. Коли описує вулиці та тротуари на селі, Стеван Сремац знову відштовхується від анекдоту та гумору. Кажуть, що не мають тротуарів, бо їх з’їли корови. Власне, щоб позбутися болота, кидали кукурудзяні качани на тротуари, а корови їх знайшли та з’їли. Коли говорить про болото та калюжі, які довго залишаються на вулицях, то каже, що в них було багато жаб і була «така краса слухати жаб, коли починають співати вночі». Із гумором каже про одну жабу, яка «вже декілька років дере горло щосили; має голосище, як бик, тож півсела чує її горлянку». У показі предметів і тваринного світу Стеван Сремац часто використовує персоніфікацію, порівняння та гіперболу. Коли Перса каже про стінний годинник, вона ставиться до нього, як до живого створіння. Попадя Сіда своєму качурові, через його «любовні походеньки», пошила та припасувала фартуха.

Стосовно жанрового визначення «Попа Чири та попа Спири» першим питанням виникає таке: чи є цей твір оповіданням (приповетка), як його назвав сам автор, чи романом, як його пізніше найчастіше називали. Всупереч деяким літературознавцям (Йован Деретич, Симеон Маринкович), які вважали, що «Піп Чира і піп Спира» лише «завдяки своєму обсягу може бути зарахованим до романів», іншими словами, що це «роман, який виріс із оповідання», Драгіша Живкович вважає, що твір про двох попів (як і «Вукадина» та «Зону Зафірову») безумовно треба зараховувати до романів. А те, що сам письменник визначив його як оповідання, треба списати на «його скромність», на яку своєчасно вказував Павле Попович. Бошко Новакович про «Попа Чиру та попа Спиру» каже, що «хоча цей твір відомий як гумористичний роман, по суті він не є ним»; він пропонує нові жанрові визначення, які мають адекватніший, прецизійніший характер: «ідилічна поема», «роман-поема», «лірично-гумористична поема». З огляду на те, що дія твору співпадає з часом, який письменник (ще дитиною) провів у Бачці (у Сенті), цей твір можна назвати «великою книгою дитинства». Ґоран Максимович вважає, що з огляду на композиційну організацію твір можна розглядати як «приховану комедію». Так чи інак, «Піп Чира і піп Спира» є одним із найкращих гумористичних творів у сербській літературі.

Роман Стевана Сремаца«Зона Замфірова» («Зона Замфирова», 1906), у якому змальовано Ніш кінця ХІХ ст., вважають чи не найкращим його твором. Як і «Піп Чира і піп Спира», «Зона Замфірова» має авторське жанрове визначення «оповідання», але за формою та розгалуженою картиною життя та людей у ньому, це – роман. Ніш, про який пише Стеван Сремац, це старий Ніш, весь у бруківці та звивистих провулках. Йдеться про Ніш, щойно визволений від турків, у якому впізнається патріархальна мораль старих і сприйняття якогось молодого та нового світу. «Зона Замфірова» – це любовна історія про двох молодих людей, які попри соціальні відмінності, які їх розділяють, закохалися одне в одного. Ювелір Мане закохався в Зону Замфірову, хазяйську дочку. Мане є добрим майстром, але бідним. Він приховує своє кохання, бо Зона – Замфірова дочка – із багатої та знатної родини.

Роман Стевана Сремаца«Вукадин» спершу друкувався з продовженням у часописі «Бранкове коло» протягом 1896 і 1897 років п. н. «Кар’єра практиканта Вукадина» («Каријера практиканта Вукадина»). Окремою книжкою вже п. н. «Вукадин» вперше роман був надрукований у 1903 році. У «Вукадині» змальовані три соціальні (суспільні) прошарки в Сербії вісімдесятих років ХІХ ст.: 1) селянство; 2) провінційне міщанство (паланачка чаршија), тобто дрібні торговці та ремісники; 3) дрібна бюрократія – різні чиновники, писарі, які упродовж усього робочого часу лише переписують акти та рішення.

Окрім того вийшли книжки «Дядько Йордан» («Чича Јордан», 1903), «Єксик-Аджія» («Јексик-Аџија», 1904), «Три оповідання» («Три приповетке», 1904), «Шкіци» («Скице», 1905), а посмертно – «Трагедія людини або бал в Елемирі: жартівливий спів із власними малюнками» («Човекова трагедија или бал у Елемиру: шаљиви спјев са властитим цртежима», 1907), «Різдвяна печеня» (1908), «Кир Ґерас» («Кир-Герас», 1908).

Стеван Сремац опублікував багато оповідань по різних часописах, зокрема такі: «Перший жаль Пушина: одна картинка» («Прва жалост Пушина: једна сличоца»), «Капітан Мар’ян: одна картина» («Капетан Марјан: једна слика»), «Кир Моша Абеншаам, або Історія про те, як кир Моша втратив один свій привілей» («Ћир Моша Абеншаам, или Прича о томе како је ћир Моша изгубио једну своју повластицу», всі 1902), «Чесна старовина!..» («Часна старина!..», 1903), «Ідеал» («Идеал»), «Дим і дим» («Дим и дим»), «Джокіца: картина з Белграда з нагоди перепису людей і худоби» («Ђокица: слика из Београда приликом пописа људства и стоке»), «Герой дня, або Його день» («Јунак дана, или Његов дан»), «Новий рік» («Нова година»), «Пара Товариський: картина з нашого суспільного життя» («Пера Дружески: слика из нашег друштвеног живота», всі 1904), «Лишенько: картина з Белграда з нагоди перепису людей і худоби» («Малер: слика из Београда приликом пописа људства и стоке»), «Аца Лихоманка: картина з Бачки» («Аца Грозница: слика из Бачке», всі 1905), «Нацкова женячка» («Нацкова женидба»), «Велична прогулянка мадам Помпадур» («Величанствена шетња мадам-Помпадуре», всі 1906).

Писав Стеван Сремац також політичні статті, сатиричні замітки, колонки в органах Ліберальної партії. Протягом свого вісімнадцятилітнього творчого шляху написав дуже багато. Як викладач, мав опінію чудового лектора та сумлінного педагога. За своїми поглядами був консервативним традиціоналістом. Тому плекав народну історію. Як оповідач і гуморист, займає одне з найважливіших місць у сербські літературі. Його твори можна поділити на два розряди: одні призначені лише для розваги читачів, а інші є справжньою художньою гумористикою.

Стеван Сремац був відомий як «письменник із нотатником». Його твори головно реалістичні й наділені відповідною дозою гумору. Характерною особливістю його творів є епізодичність. Як оповідач, Стеван Сремац великою мірою спирається на попередню традицію сербської прози, особливо на твори Якова Ігнятовича. З Ігнятовичем його пов’язує багато спільних рис: консервативність і традиціоналізм, ідеалізація минулого, гумор, любов до простих людей, життя яких показує у своїх творах. Із зарубіжних письменників Стеван Сремац найбільше любив Міґеля де Сервантеса та Миколу Гоголя. Із Гоголем його пов’язує багато спільних особливостей, особливо у стилі та манері письма. Добре знав і цінував англійський реалістичний роман ХVІІІ і ХІХ ст.: Джонатана Свіфта, Генрі Філдінґа, Чарльза Діккенса, Джордж Еліот. За своїми знаннями вітчизняної та зарубіжної літератури та начитаністю Стеван Сремац належить до найосвіченіших сербських письменників другої половини ХІХ ст.

У 1985–1995 роках у Ніші вручали премію ім. Стевана Сремацаза найкраще оповідання, від 2004 року вручають премію ім. Стевана Сремацаза найкращу книжку прози сербською мовою.

За творами Стевана Сремацазнято понад десяток теле- та кінофільмів.

Українською мовою романСтевана Сремаца«Піп Чира і піп Спира» переклав Іван Ющук, окремим виданням він вийшов у Києві в 1979 році.

Коли я писав про «семінарські забави» Маркіяна Шашкевича, то згадав і про Стевана Сремаца. Побут семінаристів, тобто учнів чи то пак студентів духовних навчальних закладів, вельми рельєфно і надзвичайно гарно описано саме в художній літературі XIX століття, коли семінарське життя набуло свого найбільшого розквіту і само просилося під перо. «Вій» Миколи Гоголя і «Люборацькі» Анатолія Свидницького впевнено вводять цю тему в красне письменство, а «Нариси бурси» російського письменника Миколи Пом’яловського рафінують її. Про те, що семінаристи не цуралися чарчини, взнаємо також із «Старосвітських батюшок і матушок» Івана Нечуя-Левицького. Один із героїв цієї повісті-хроніки «академіст-філософ» Балабуха на запросини матушки випити по чарці повагом резонує: «І то розумне слово... “In vino veritas” – говорили латинці». Таких пасажів існує пребагато, та особливо запам’ятався мені один із роману «Піп Чира і піп Спира» сербського письменника Стевана Сремаца, коли семінарист Пера, сватаючись до Юли, доньки попа Спири, затято віднєкувався від запропонованого келішка сливовиці, мовляв: «Одразу чую, як ракія шкідливо впливає на мій організм і конструкцію тіла». Стріляний горобець, сам колишній семінарист, піп Спира, після від’їзду гостя, глузливо обурювався: «...де ж це бачено, щоб семінарист пив ракію?!» – «П’є він, боюся, наче той швець, тому й худий...» А не менш стріляний письменник Сремац до цього всього додав: «І досвідчений піп Спира не помилився, його не ввели в оману Перині посилання на конструкцію. Пан Пера, як і всякий семінарист, любив сливовицю. А скільки разів він, хиляючи її, співав той добре відомий бурсацький тропар: “Пресвятая мученице, варенухо кріпкая”! Пив він часто і сам, і з товариством, і не раз впадав у меланхолію, як усякий семінарист».



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери