Чорногорський поет Петар Петрович Нєґош (Петар II Петровић Његош, Petar II Petrović Njegoš; автонім: Радивоє Томов Петрович) народився 1 листопада 1813 року у селі Нєґуші (головне село Катунської нахії, на північно-західному схилі гори Ловчен, неподалік від Адріатичного моря), він був другим сином Тома Маркова Петровича, наймолодшого брата владики Петара І, та Івани Пророкович; мав двох братів і двох сестер. Його родина владарювала у Чорногорії понад двісті років і далі їй п’ять владик (Данило (1700–1735), Саво (1735–1750 і 1766–1782), Василіє (1750–1766), Петар I (1782–1830), Петар II (1830–1851)) і двох світських володарів (Данило (1851–1860) і Никола (1860–1918)). При хрещенні отримав ім’я Радивоє, під яким у народі пізніше був відомий як владика Раде. Після прийняття владичого (єпископського) сану підписувався лише своїм чернечим ім’ям Петар і прізвищем Петрович: владика Петар Петрович. Проте в народі не був відомий як владика Петар, а лише як владика Раде; владикою Петаром народ називав лише його стрийка. Він сам ніколи не додавав II до імені Петар, це було додано пізніше, як і І до імені його стрийка, щоб їх розрізняти. Точно не відомо, чому він узяв друге прізвище Нєґош, а не Нєґуш, як випадало б відповідно до його племінного імені та назви малої батьківщини. Припускають, що це він перейняв від стрийка владики Петара, який деколи до свого прізвища додавав Нєґош, а не Нєґуш. Підписуватися прізвищем Нєґош він почав від 1835 року.

Дитинство Раде провів у Нєґушах. Стрийко владика Петар І узяв його до себе на початку 1825 році у Цетинський монастир, де його навчали чернець Мисаїл Цветкович і секретар владики Яков Цек. Там Раде написав свої перші вірші для розваги ченців і священиків (один із них був жартівливим віршем про якихось весільчан та їхні пригоди). У середині того ж року Раде послали в монастир Топла біля Герцеґ-Нового, щоб ігумен монастиря Йосип Тропович викладав йому італійську мову, математику, церковний спів, псалтир та інші предмети. У Топлі він залишався до кінця 1826 року, коли повернувся до Цетинє. Стрийко планував своїм наступником зробити Джордже Савова, двоюрідного брата Нєґоша, який навчався в Росії, але той мав більшу схильність до військової справи, тож обрав офіцерське покликання. А за традицією володар Чорногорії (владар Црне Горе) мусив бути владикою, тож молодий Нєґош готувався до цього покликання. Владика Петар проголосив його своїм наступником 20 січня 1827 року. Владика сам навчав Раде італійської, російської, німецької, частково і англійської та французької мов. Також забезпечив йому доступ до своєї багатої бібліотеки. Потім його вчителем став Сіма Мілутинович Сарайлія (який у 1827–1830 роках був державним секретарем владики), який викладав йому історію, літературу та філософію. Цей ексцентричний сербський мандрівник, науковець і поет навчав його також бойовому та спортивному мистецтву, знайомив із поетичною дидактикою; він сильно вплинув на його поетику. Після смерті стрийка 18 жовтня 1830 року Нєґош зовсім молодим став ченцем і прийняв управління Чорногорією. Хоча владика Петар І у заповіті призначив Раде своїм наступником, на це місце претендував губернатор (гувернадур) Вуколай Радонич, який вважав, що тільки він має бути єдиним володарем Чорногорії. Радонич підтримував таємні зв’язки з Австрією; коли це було викрито, чорногорські очільники засудили його до смертної кари, але Петар ІІ замінив страту вигнанням, скасувавши посаду губернатора (гувернадурство) в Чорногорії. У перші місяці владарювання Нєґош допомагали його батько Томо та вуйко Лазар Пророкович. 31 січня 1831 року у монастирі Враніна на острові Ком рашко-призренський архієпископ возвів його в сан архімандрита, тоді ж він отримав інше ім’я – Петар. Від жовтня 1831 року до квітня 1832 року чорногорці мали три битви з турками, у яких брав участь і сам Нєґош, намагаючись захопити Подгорицю та Зету, але безуспішно.

9 травня 1833 року Петар Петрович Нєґош закінчив невелику поему «Голос горян» («Глас каменштака»), яка мала підзаголовок «Вірш про героїчні події Чорногорії від 1711 до 1813 року» («Пјесма о јуначким дјелима Црне Горе од 1711. до 1813. године») і оспівувала боротьбу чорногорців із турками. Нєґош послав рукопис Вукові Караджичу у Відень, щоб він там надрукував поему, але цього не дозволила здійснити віденська цензура. На народних зборах 23 травня було вирішено, що Петар Петрович Нєґош поїде в Росію, щоб там його висвятили на єпископа; він вирушив 3 червня через Трієст, Відень, Галичину, а до Санкт-Петербурґа прибув 29 липня. У Казанському соборі 6 серпня він був висвячений на архієрея, ставши таким чином єпископом Цетинської (Приморської) митрополії Сербської православної церкви. Пробувши в Санкт-Петербурзі понад місяць, повернувся до Чорногорії через Гале, Ляйпціґ, Дрезден, Прагу, Відень і Трієст. До Цетинє прибув 30 листопада. Під час тієї подорожі Петар Петрович Нєґош придбав за 3 тисячі карбованців друкарню, яка (спакована в 47 скринях) була доставлена в Цетинє на початку січня 1834 року (проіснувала друкарня до 1852 року, коли її черенки були переплавлені на гармати).

Петар Петрович Нєґош був релігійним і світським провідником сербського народу в Чорногорії, в якій була сильна національна свідомість і патріархальна мораль, але в ній владарювали громадянська анархія, племінні забобони та кровна помста. Коли Петар Петрович Нєґош отримав владу, відразу почав наводити порядок і модернізувати суспільство та державу. Відкривав школи (першу на 30 учнів відкрив у 1834 році), засновував суди, будував дороги, поступово зосереджував усю владу в своїх руках і увів податки (проти сплати яких було навіть два бунти 1839 і 1840 років). У культурно відсталому середовищі це просувалося важко, тож це йому дуже боліло. «Я володар серед варварів, а варвар серед володарів» («Ја сам владар међу варварима, а варварин међу владарима»), – писав він.

У 1834 році вийшла перша поетична збірка Петара Петровича Нєґоша «Пустельник цетинський» («Пустињак цетински»), надрукована у цетинській друкарні. Того ж року вийшла і друга його збірка «Ліки проти люті турецької» («Лијек јарости турске»), до якої увійшло лише 4 вірші: «Пісня для Віда й Мірчу» («Пјесна за Вида и Мирчету»), «Удар на Мартиничі» («Ударац на Мартиниће»), «Вовк, друг овечий» («Вук пријатељ овчи»), «Нахії» («Нахије»). Того ж року вийшов і надрукований на одному листку вірш «Серб сербам за честь вдячний» («Србин Србима на части захваљује»), написаний у 1833 році як додаток до «Голосу горян»; цей вірш присвячений которським римо-католикам, торговцям Лумбардичам, у яких Петар Петрович Нєґош гостював у 1833 році і з якими заприятелював. 18 жовтня 1834 року Петар Петрович Нєґош канонізував свого попередника владику Петара І, проголосивши його святим.

У 1835 році після двох років єпископства Петар Петрович Нєґош був возведений у сан архієпископа. Того ж року визначив день 8 серпня днем засідання народної скупщини. У 1836 році Петар Петрович Нєґош рукопис «Голосу горян» значно розширив, наслідком чого стала поема з десяти пісень «Свободіада» («Свободијада»), присвячена боротьбі чорногорців проти турків від владики Данила до владики Петара І. Хотів «Свободіаду» присвятити російському престолонасліднику, тож через російського консула в Дубровнику Єремію Гагича передав рукопис до Санкт-Петербурґа, але російська влада тоді підбивала чорногорців до миру з навколишніми підданими турецького султана, тож із політичних причин присвята так і не була схвалена. «Свободіаду» вперше опублікував Любомир Ненадович у Земуні щойно три роки після смерті Петара Петровича Нєґоша. Поема пройнята гордістю за волелюбний чорногорський народ; устами свого стрийка він закликає чорногорців бути непохитними:

Для людини й для народу,

що вітчизну чесно любить

і не вміє гнути шию,

легше в пеклі безупинно

чорні муки всі терпіти,

аніж датись, щоб тирани

венеційські та стамбульські

закували нас в кайдани…

Раз родились – раз і вмерти,

окрім честі, все є тлінне –

честь одна лиш не загине;

вмерти гідно – вічно жити,

жити підло – смерть довічна!

(Переклав Іван Ющук).

На початку серпня 1836 року коло 15 тисяч солдат герцеґовинського візира Алі-паші Різванбеговича, під проводом Смаїл-аги Ченгича, зненацька напали на Грахово, поселення на герцеґовинсько-чорногорському кордоні; тоді був убитий рідний брат Нєґоша Йован (Йока), якому ще не виповнилося й 15 років, як і вісім інших Петровичів. Грахово перейшло під чорногорську владу в 1838 році, а 23 вересня 1840 року Новіца Церович убив Смаїл-агу Ченгича за вказівкою Нєґоша, який вважав це особистою помстою за вбивство брата Йована.

У 1837 році, усвідомивши, що не може утримувати свої маєтності навколо монастиря Станєвичі (який більше ста років був резиденцією чорногорських владик) і навколо монастиря Маїне на австрійській території, Петар Петрович Нєґош відступив Австрії маєтності Маїне за 17 тисяч форинтів сріблом (за таку ж суму відступив у травні 1839 року і маєтності Станєвичі), використавши гроші для народних потреб. Це було важливим і для утвердження офіційного кордону між Австрією та Чорногорією (яке було завершене у 1841 році), внаслідок чого Чорногорія була визнана як самостійна держава. У лютому 1837 року Петар Петрович Нєґош вдруге вирушив до Росії, щоб шукати допомоги і спростувати наклепи своїх противників. Через плітки опозиції російський посланник у Відні відкладав видачу йому паспорта для поїздки в Росію. Те перебування у Відні Петар Петрович Нєґош використав для перемовин із австрійською адміністрацією, зокрема і стосовно визначення кордону. Дорогою до Санкт-Петербурґа Петар Петрович Нєґош був затриманий у Пскові, тож лише 24 травня його прийняв російський цар, переконавшись у хибності звинувачень. Наклепи опозиції звелися до приватного життя Петара Петровича Нєґоша, мовляв, він владарює як світська людина, більше займається полюванням і віршописанням, ніж володарськими і владичими справами, часто вирушає до Боки Которської, де спілкується з дамами і грає в карти. У листі до Петара Маринковича Нєґош писав: «Дехто мені радив навіть очей не повертати на жіночу стать, а чоловік не може і зі смертного одра не кинути погляду на красиве створіння» («Неки су ме совјетовали да очи на женски пол не окрећем, а човјек не може и са самртнога одра да очи не баци на красно створеније»). Звідти до Чорногорії Петар Петрович Нєґош вирушив 31 травня. У Відні 1 липня він купив шаблю Карагеоргія, якій присвятив вірш «Шаблі безсмертного вождя (князя) Карагеоргія» («Сабљи бесмртнога вожда (књаза) Карађорђија»), опублікований у 1840 році. Квінтесенційним є такий уривок із цього вірша:

Зброє ти священна, вінчана зі славою,

в захваті дивлюся нині я на тебе,

почуття великі душу потрясають!

Слізно прославляю і зітхаю тяжко,

тільки-но згадаю всі діла твої –

як ти у руці витязя і князя

крізь полки густі вражих супостатів

зблискувала страшно, кров’ю умивалась,

здобула жадану Сербствові корону.

(Переклав Іван Лучук).

Від початку 1838 року до травня у Цетинє перебував Антид Жом, який допоміг Нєґошеві у подальшому вивченні французької мови. 19–20 травня в гостях у Нєґоша перебував саксонський король Фрідріх Авґуст ІІ, який прибув до Чорногорії з метою ботанічних досліджень. Протягом весни та літа поблизу старого монастиря в Цетинє був збудований палац на 25 кімнат і залів, з високими стінами та вежами, який пізніше назвали «Більярд» через більярдний стіл, який був установлений у 1839 році в одному із залів. В одній частині були приміщення для Сенату, у другій мешкав владика, а в партері перебували його охоронці (перјаници). Палац був вишукано обставлений, але його приміщення були вологими, тож із часом Петар Петрович Нєґош здобув ревматизм. Після незначного конфлікту прикордонних чорногорців з австрійськими вояками Австрія уклала 25 серпня мир із Чорногорією, чим непрямо визнала її незалежність. Два місяці після того він уклав мир із боснійським візиром і герцеґовинським пашею, внаслідок чого турецька влада теж непрямо визнала незалежність Чорногорії. Коли у 1839 році Петар Петрович Нєґош зі скадарським візиром працював над укладенням миту, скадарські турки вчинили декілька неуспішних нападів на Чорногорію. У 1840 році Петар Петрович Нєґош найняв для себе вчителя німецької мови, того ж року присвоїв князеві Александару Караджорджевичу чин воєводи. У 1841 році від Йоганна Турського, заступника австрійського губернатора Далмації, отримав у подарунок мікроскоп, чим дуже тішився. 20 січня 1842 року Одеське товариство любителів історії та старовини обрало Петара Петровича Нєґоша своїм членом, а 11 червня того ж року Товариство сербської словесності в Белграді обрало його своїм почесним членом. У березні 1842 року Петар Петрович Нєґош отримав діамантовий хрест (вартістю тисячу золотих дукатів), подарунок австрійського цісаря, як визнання співпраці в упорядкуванні кордону між Чорногорією та австрійським боко-которським округом; за це ж російський цар відзначив його орденом св. Анни першого ступеня. Того ж року помер його племінник і потенційний престолонаслідник Павле, який був у Санкт-Петербурзі царським пажем; цьому присвячений вірш «Плач або жалісний спомин на смерть мого десятилітнього племінника Павла Петровича Нєґоша, пажа його Величності Імператора Миколи І-го» («Плач или жалосни спомен на смрт мојега десетољетног синовца Павла Петровића Његоша, пажа его Величества Императора Николаја I-го»). За посередництва турецького комісара Селім-бега та російського консула Є. Гагича Н. 12 вересня 1842 року у Дубровнику підписав з Алі-бегом Ризванбеговичем угоду з восьми пунктів про припинення ворожнечі з герцеґовинськими турками. Проте в кінці липня 1843 року на зустрічі в Острозі посланці Алі-бега мали вказівку вбити Нєґоша, але були викриті. У середині вересня того ж року дійшло до декількох сутичок між чорногорцями та герцеґовинськими турками, а турки під проводом скадарського візира Осман-паші Скопляка захопили острови Враніна і Лесандро на Скадарському озері. 2 січня 1844 року Петар Петрович Нєґош вирушив із Котора в Трієст, де написав вірші «Три дні в Трієсті» («Три дана у Триjесту») і «Думка» («Мисао»). Вірш «Три дні в Трієсті» був надрукований у Відні в друкарні Вірменського монастиря, а італійською мовою його переклав і надрукував у Трієсті того ж року Франческо даль Онґаро. До Відня Нєґош вирушив 11 січня і там шукав посередництва Австрії та Росії щодо суперечки навколо захоплених островів Враніна і Лесандро; окрім того вимагав скасування мита з чорногорців, які торгували на базарі в Которі. Із Відня вирушив 3 березня і провів два десятки днів у Трієсті та Венеції, оглядаючи пам’ятки. У Цетинє повернувся 28 березня. 28 серпня прибув у Котор, а потім у Перчань на Боці Которській, де його один которський кадет вчив плавати; цьому присвячений його вірш «Літнє купання в Перчані» («Љетње купање на Перчању»).

Навесні 1845 року за неповні чотири тижні Петар Петрович Нєґош написав поему «Промінь мікрокосму» («Луча микрокозма»). Ця релігійно-філософська поема про сотворіння світу була присвячена Сімі Мілутиновичу Сарайлії. Поема була того ж року надрукована в Белграді. В основу поеми покладено канонічну тему про гріхопадіння Адама. Петар Петрович Нєґош дав свою версію цієї легенди: Адам до гріхопадіння був архангелом, а за те, що він підтримав Сатану, Бог, одягнувши його в тіло, відправив для очищення на землю, яку саме для цього і створив із космічного пилу. Променем мікрокосму Петар Петрович Нєґош називає душу людини, її допитливий розум. Цей промінь промовляє авторовими устами до автора ж:

Я – незгасна, невмируща іскра

твого духу, здавленого тьмою,

згадка щастя, що його ти втратив.

Недаремно створюють поети

муз-богинь і кличуть їх до себе;

я єдина можу тьму пробити,

долетіти до воріт небесних.

(Переклав Дмитро Павличко).

У 1845 році Петар Петрович Нєґош закінчив роботу над книжкою «Дзеркало сербське» («Огледало српско»), до якої увійшли народні пісні, які він довший час записував у Чорногорії. Лікувався тоді від ревматизму; дав вказівку збудувати на Ловчені скромну церкву, у якій його мали б поховати.

Вершиною творчості Петара Петровича Нєґоша є написана в 1846 році драматична поема «Гірський вінець» («Горски вијенац») про розправу чорногорців над потурнаками на початку ХVІІІ ст. (за деякими версіями, така масштабна розправа насправді не відбулася). 20 вересня 1846 року Нєґош вирушив у Трієст, щоб закупити пшеницю для Чорногорії, а потім до Відня, де в останні дні того і перші дні наступного року був надрукований «Гірський вінець». Початкова назва поеми була «Викрешування іскри» (три варіанти: «Изви искра», «Извијање искре», «Извита искра»), чим Н. хотів вказати на іскру свободи, яка з’явилася в темноті неволі, в якій перебував сербський народ. Та іскра прийшла з Карагеогрієм і Першим сербським повстанням, а «незгасну іскру свободи» він бачив у своїй Чорногорії. Влучно охарактеризував поему в передмові до її першого українського видання (1967) Андрій Малишко: «Поетично цей твір стоїть на дуже високому рівні і являє собою явище поліфонічного звучання. В ньому злилися воєдино епос і лірика, народна дума і материнська туга, пісня воїна і плач дівчини, філософські й ліричні монологи, дума про свободу й священна клятва юнаків, вона пройнята гнівом прокляття ворогу й відступництву. З цього погляду поема великого Нєґоша духом волелюбства і пафосом народної боротьби близька до геніальних “Гайдамаків” Т. Шевченка. Та й написані ці дві великі народні думи майже водночас». Ця жанрова епічна поема висвітлює історичний період мусульманського засилля на чорногорських землях. Головним героєм подій є владика Данило. За свого правління він з болем спостерігав за масовою ісламізацією православних чорногорців. Племінні старійшини, розуміючи всю небезпеку формування зрадницької когорти колишніх співвітчизників, а вже потурнаків, збираються на нараду, скупщину. Єдиний вихід вони бачать у винищенні зрадників. Слов’янським мусульманам ставиться ультиматум бути знову охрещеними «або водою, або кров’ю». Після їхньої відмови чорногорські воїни вирізають мусульман (чорногорців-потурнаків) та руйнують усі мечеті в країні. У кінці твору старійшини уславлюють борців за православ’я та захисників батьківщини. Поема мала велике значення для національного пробудження сербів і чорногорців, відродила «Косовський міф» народної звитяги у боротьбі з оттоманами. У «Гірському вінці» піднімається багато загальнолюдських питань. Часто їх речником є ігумен Стефан; ось, для прикладу, його монолог про жорстокість світу:

…сам не знаєш, що з тобою буде!

Бо сей світ тиран і для тирана,

для людини чесної – тим паче!

В нім воюють пекельні незгоди,

в нім воює тіло із душею,

в нім воює море з берегами,

в нім воюють теплота і холод,

в нім воює вітер із вітрами,

в нім воюють звірі між собою,

в нім воюють племена й народи,

в нім воюють між собою люди,

в нім воюють темрява і світло,

в нім воюють духи з небесами.

Стогне тіло від потуги духу,

і тріпоче душа в грішнім тілі;

стогне море під важучим небом,

і на морі небеса тріпочуть,

хвиля хвилю здоганя шалено,

і обидві ломляться об берег.

Щастя-згоди немає нікому,

ні спокою, ані перемир’я,

знай, кепкують люди над собою,

наче мавпи, дивляться у люстро!

(Переклав Олесь Жолдак).

12 січня 1847 року Петар Петрович Нєґош опублікував у «Сербській народній газеті» («Сербски народни лист») вірш «Вітання родові з Відня 1847 р. (На Новий рік)» («Поздрав роду из Беча 1847. год. (На ново љето)»). У Відні перебував до березня 1847 року, звідки через Трієст і Венецію повернувся в Чорногорію. Один документ з архіву в Трієсті свідчить, що владика di Montenegro був затриманий і заслуханий за продаж дорогоцінних коштовностей; а це Нєґош заради закупівлі пшениці продав відзнаку, отриману від Меттерніха. Повернувшись до Цетинє, Нєґош написав драматичну поему «Лжецар Степан Малий» («Лажни цар Шћепан Мали»), засновану головно на архівних матеріалах із Венеції. Поема була надрукована в 1851 році в Загребі, а видана в Трієсті; на титулі книжки місцем видання була вказана Югославія. Степан Малий є особою історичною, він прибув до Чорногорії невідомо звідки під іменем російського царя Петра ІІІ, народ обрав його правителем, він владарював там досить успішно в 1768–1774 роках, підписуючись «Степан, малий з малими, добрий з добрими, злий зі злими». Степан користується повним довір’ям народу; турки та венеційці нападають на Чорногорію, вимагаючи його видачі, але намарно; присланий з Росії посланець марно намагається заарештувати самозванця, якого захищає народ. Врешті турки підсилають до нього зрадника, який його підступно вбиває.

У 1847 році Петар Петрович Нєґош встановив «Медаль Обілича» за хоробрість, найвищу чорногорську військову відзнаку (Срібна медаль за хоробрість була встановлена ще в 1841 році); сам він про неї писав: «Це зображення Обілича, найбільшого героя, який досьогочас на землі з’явився. Яким ще знаком так гордитися можуть сербські патріоти-витязі, як цим?». У першій половині того ж року вибухнуло викликане великим голодом повстання у прикордонній Црмницькій нахії, яке підтримав скадарський паша не лише амуніцією та зброєю, але й військом. Повстання в корені було потоплене в крові; про це Петар Петрович Нєґош написав вірш «Вежа Джуришича» («Кула Ђуришића»). Після повернення з Відня Петар Петрович Нєґош засудив до розстрілу декількох ватажків повстання. Це повстання і важкі рішення, які треба було прийняти у зв’язку з ним, наштовхнули Н. на думку назавжди покинути Чорногорію. Восени того ж року, після декількох років миру, біля восьми тисяч герцеґовинських турків здійснили напад на Чорногорію, але були відбиті. Про це Петар Петрович Нєґош написав вірш «Застава Алексича» («Чардак Алексића»).

Під час Весни народів у 1848 році була відновлена Венеційська республіка, яка до кінця XVIII ст. була джерелом тяжких проблем для Чорногорії. Угорщина претендувала на розширення своєї території, куди б увійшло понад чотири мільйони сербів і хорватів, без права на автономію і власну мову. Петар Петрович Нєґош запропонував хорватському банові Йосипу Єлачичу військову допомогу. Відмовив мешканців Боки від повстання проти австрійської влади, щоб Венеційська республіка на відділила їх від загального південнослов’янського руху. У той же час піднялися і повстання локальних турецьких володарів проти центральної султанової влади. Петар Петрович Нєґош став прихильником політики Ілії Грашанина проти революції в Австрії, а за революцію в Туреччині, розділяв його ідею Великої Сербії та сприяв чорногорсько-сербській інтеграції. Петар Петрович Нєґош займався утвердженням національних рис чорногорців. Під час його правління населення було змушене припинити носити турецькі фески на користь традиційної чорногорської капи. Тоді ж він розвивав плани щодо звільнення навколишніх територій від турецької влади. У середині квітня до нього приїхав Матія Бан, повірений посланець Александара Караджорджевича та сербської влади, планом яких було звільнення всіх сербів і створення Югославії, спільної держави сербів, хорватів і болгар, в якій Петар Петрович Нєґош був би духовним провідником із осідком у місті Печ, а сербський князь світським провідником у Призрені. Петар Петрович Нєґош згоден із цим планом, але до кінця 1848 року усвідомив його актуальну нереальність.

У 1849 році Петар Петрович Нєґош вирішив вивчати грецьку та турецьку мови; тоді він вільно розмовляв і писав російською та французькою мовами, часто послуговувався італійською та німецькою. У другій половині того ж року Нєґош почав жалітися на сильний кашель й ослаблення, це виявилися перші ознаки туберкульозу. Відтоді стан його здоров’я покращувався лише на короткі періоди. На початку весни 1850 року був задуманий план повстання християн у Герцеґовині, Боснії й Албанії, яке б очолила Чорногорія з допомогою Сербії. Але цей план тоді не вдалося здійснити. 23 березня Нєґош прибув у Котор, а трьома днями пізніше у Перчань заради лагіднішого клімату. Відчуваючи, що стан його здоров’я погіршується, Нєґош 20 травня у Перчані написав заповіт, у якому своїм наступником призначив племінника Данила; заповіт дав на зберігання своєму багатолітньому другові Є. Гагичу. Із Перчаня 27 травня вирушив у Дубровник і далі до Венеції; потім перебував у Падуї, звідки через Трієст повернувся 23 червня до Чорногорії, впевнений, що скоро помре. У середині того року в Нєґушах його брат-самоук лікував народними ліками: медом, маслом, молоком і сиром, тож йому на деякий час стало краще. У кінці 1850 року Нєґош знову вирушив до Відня й Італії заради лікування; початок листопада провів у Дубровнику. У Відні в друкарні Вірменського монастиря надрукував вірші «Вежа Джуришича» та «Застава Алексича». Потім перебував у Трієсті, Венеції, Мілані, Ґенуї та Римі. На початку 1851 року Нєґош перебував переважно в Неаполі та Римі; відвідав багато італійським міст, зокрема Флоренцію, Пізу, Турин. У Трієст прибув 4 травня, а через тиждень вирушив до Відня, під яким лікувався в санаторії Гіцінґ. До Чорногорії повернувся, через Трієст і Задар, у середині серпня, без надії на одужання. Коли підпливав до Котора, з палуби корабля побачив верх Ловчена, скинув шапку і сказав: «Ми більше ніколи не розстанемося». Помер Петар Петрович Нєґош у Цетинє 19 жовтня о 10 годині ранку, 21 рік після того, як став володарем Чорногорії. Похорон на Ловчені був відкладений через погану погоду; його поховали 21 жовтня в Цетинє; урочисте перепоховання на Ловчен відбулося 26 серпня 1855 року. При цій нагоді, прислухавшись до волі батька Нєґоша, князь Данило наказав відкрити його труну (всупереч тому, що за каноном не можна було відкривати труну до семи років), надіючись, що його тіло залишилося цілим, як то було з тілом Петара І, проте цілою виявилася тільки права рука Нєґоша.

Петар Петрович Нєґош почав писати ще дитиною короткі вірші в дусі народної поезії. Любов до народної поезії в ньому розвинув його вчитель Сіма Мілутинович Сарайлія, який його і підштовхнув до писання, орієнтував на міфологію та класичну старовину загалом; від нього Нєґош перейняв міфологічний лексикон, схильність до архаїзмів і новотворів. Сарайлія у свою збірку народних пісень увів п’ять, які приписуються Нєґошу. А Вук Караджич вважав, що деякі народні пісні про боротьбу чорногорців із турками належать Нєґошу. На Нєґоша вплинув також Лукіян Мушицький, який у 1830-х роках мав славу великого поета. Класичну грецьку поезію він читав у російських перекладах, а частину «Іліади» Гомера переклав з російської на сербську мову народним десятискладовим віршем. Петар Петрович Нєґош перебував під впливом античного класицизму, побічно і більш формально, майже виключно у своєму лексиконі. Що більше оспівував і поглиблював свою особистість, то більше позбувався того впливу. Його найкращий твір, «Гірський вінець», піднесеною дикцією та формою нагадує грецькі трагедії, та все ж є твором цілком самостійним. Н. читав поезію кількома європейськими мовами в оригіналі. Поміж віршами Петара Петровича Нєґоша, в яких переважає глибокий і вдумливий ліризм, особливо виділяються «Чорногорець до всемогутнього Бога» («Црногорац к свемогућем Богу»), «Вірний син ночі співає хвалу думкам» («Вјерни син ноћи пјева похвалу мислима») й «Ода Сонцю» («Ода Сунцу»). Інші вірші оспівують чорногорське геройство, деякі написані цілковито в дусі народних пісень. Нєґош, у час безперервних боїв із турками, щиро любив народні пісні, збирав їх і створював нові. У часописах і газетах за життя опублікував чимало коротких віршів, принагідного чи морального характеру, як і чимало од і послань. Нєґош починав скромно, наслідуючи народну поезію чи вчену й об’єктивну сучасну йому лірику, яку до нього писав Лукіян Мушицький, а також його послідовники. Але він все більше розвивався, поступово, сильно та серйозно. Читанням і роздумами він входив у все важчі моральні та філософські проблеми, все глибше і повніше формував свій мистецький вираз, створивши свої архітвори «Промінь мікрокосму», «Гірський вінець» і «Лжецар Степан Малий».

14 червня 2013 року в парку Київського політехнічного інституту було відкрито пам’ятник Петару Петровичу Нєґошу.

Твори Петара Петровича Нєґоша перекладені на багато мов народів світу.

Українською мовою окремі твори Петара Петровича Нєґоша та їх фрагменти переклали Павло Грабовський, Олесь Жолдак («Гірський вінець»), Дмитро Павличко («Промінь мікрокосму»), Роман Лубківський, Іван Ющук, Іван Лучук (Гірський вінець: Поема. – Київ, 1967; [Вірші] // Слов’янська ліра. – Київ, 1983; Поеми [«Гірський вінець», «Промінь мікрокосму»]. – Київ, 1987).