Український поет зі Словаччини Степан Гостиняк народився 20 вересня 1941 року в селі Збудський Рокитів Гуменської округи на Пряшівщині (Словаччина). Середню освіту здобув уМежилабірцях, вищу –на філософському факультеті університету ім. Шафарика (1964,Пряшів). Працює в Музеї української культури уСвиднику. Живе у містечку Свидник на Пряшівщині.

Степан Гостиняк видав поетичні збірки «Пропоную вам свою дорогу» (1965), «Лише двома очима» (1967), «Вірші» (1972), «Букет» (1979), «Сейсмограф» (1982), «Анатомія другого обличчя» (1986). Упорядкував антологію дитячої поезії «Квіти з перелогу» (1988), книжку вибраного «З історії самооборони» (2007). До свого 70-річчя Степан Гостиняк видав збірку віршів останнього часу під назвою «Визволення із полону кривих дзеркал» (2011).

Про складність сприйняття поезії Степана Гостиняка писав Юрій Бача: «Респектуючи право автора бути собою та розмовляти з читачем мовою автора ми можемо хіба констатувати, що читачеві залишається можливість або пробиватися джунґлями такої складної поезії, щоб дібратися бодай до часткового розуміння послання поета, або пасувати перед складнощами художніх образів автора та жалкувати з того приводу. На нашу думку, автор Гостиняк не йде назустріч читачеві щодо зрозумілості та доступності того змісту, який він закладає у свою поезію, хоч простіша та більш традиційна система образів його поезії мала б більше шансів довести його поетичне слово до розуміння читачем».

Характерним для поетики Степана Гостиняка є вірш «Той, що перший ти мені в’язала той зелений светр»:

 

В негарній, недешевій шафі

(а купив її, бо не було інакших)

випадково я натрапив

на зелений светр, –

перший светр мій, зготовлений тобою.

Той светр ти в’язала ще тоді,

коли в очах носила дивен блиск,

коли твої святково вдягнені думки

ігнорували всі дороги світу,

крім дороги, що вела до мене.

Той светр ти в’язала ще тоді,

коли у іншій, ніж моїй присутності,

не вміла просто жити,

коли вишукування неприємних слів і жестів

не належало ще до обов’язків твоїх,

коли нікчемна череда нікчемних сварок

не була твоєю головною чередою.

Той светр,

той зелений,

той, що перший,

ти в’язала ще тоді,

коли маєтком наших днів

було сто двадцять чи сто тридцять кольорів,

коли ти вміла просто, щиро усміхатись,

коли твоя пругка маленька грудь

цілунків домагалася,

коли на території твоїх лексем

привітність царювала,

коли усе,

усе було інакше.

 

Розповідна манера письма Степана Гостиняка є органічною, невимушеною, природною й гуманною у найпрямішому сенсі, але з багатьма варіантами відчитування відносних значень. Це поетична нарація, яка свою поетичну сутність відкриває не одразу, а змушує трішки почекати, струснути заклопотаною головою й аж тоді зрадіти від закономірного осягнення та раптового розшифрування закладених автором кодів. Коли воювати нема потреби, а хочеться бути оружним, то найкращим варіантом вибору зброї є облюбування іронії.

Трішки бібліографії публікацій Степана Гостиняка: 

[Вірші] // Поезія-90. –Київ, 1990. –Вип. 2; 

[Вірші] // Поза традиції: Антологія української модерної поезії в діаспорі. –Київ –Торонто– Едмонтон–Оттава, 1993; 

З історії самооборони: Вибрані поезії. –Ужгород, 2007;

[Вірші] // Дивоовид: Антологія української поезії ХХ століття. – Тернопіль, 2007; 

[Вірші] // Вертоград. Українське поетичне тисячоліття: Антологія. – Тернопіль, 2009; 

На відвідинах за муром // Український журнал. – 2009. – № 4; 

Визволення із полону кривих дзеркал // Дзвін. –2012. –№ 9.

Ми зустрічалися зі Степаном Гостиняком влітку 1988 року, коли я місяць провів у Східній Словаччині, мандруючи нею та суміжними територіями. Майже цілий день я провів у Свиднику, куди ми завітали разом із кобітою. Більшість часу провели з гостинним Гостиняком. Багато розмовляли з ним, чимало з того я пам’ятаю, але розповім при якійсь іншій нагоді. Він нам дуже докладно показав український скансен у Свиднику, обідали ми в однойменному ресторані однойменного багатоповерхового готелю, були там єдиними і відвідувачами – ресторану, мається на увазі, та й готель, здається стояв пусткою, хоч був новенько-модерновий.

Коли я вибирав фотопортрет Степана Гостиняка для своєї антології української поезії ХХ століття «Дивоовид», то не міг знайти людського, мусив дати якийсь тьмяний. І наша із ним знимка з літнього Свидника 1988 року – також тьмяна, я її зісканував зі слайду, який засів у моїх архівних засіках. Видно, везе Гостинякові на мутні фото його парсуни.

 

 

Додаток І

(із добірки віршів Степана Гостиняка з антології української поезії ХХ століття «Дивоовид»)

 

 

Степан Гостиняк

 

НА ЧОРНОГОРІ

 

Якщо трубіння мамонта під звором

залишилось тільки в пам´яті потоку,

то пастуший спів на маківці твоїй

і на твоїм підніжжі, Чорногоро,

пам´ятаю ще і я.

В березовім гаю, де папороть мене переросла,

тисячолітнього стрічаю лемка,

бачу, як, продершись хащами

із галицьких скривавлених земель,

оброслий, неспочитий ще,

він починає корчувати пні

і готувати між потоками ділянку,

на котрій тепер

лани артільної картоплі, жита, кукурудзи.

І хоч лани оці скромненькі, —

дякую за них тисячолітній тіні лемка,

лемка, що подарував мені Кичеру, Маковицю,Чорногору,

слово Києва, співанки мами, дерев´яну церкву,

дякую йому за кожне дерево, за кожен кущ оцього краю,

дякую за кожен міліметр

цього краю,

за поляну, на котрій тепер стою,

дивуючись, як жовту квітку

декорує тут коричневий мотиль,

а ясно–фіолетову — так само.

 

 

ВИПАДКОВА ЗУСТРІЧ

 

Так, передучора. В продовольчім магазині.

Подивилась і — перемогла.

І зникла десь, як привид колосальний.

Я не знаю, звідки появилась,

я не знаю теж, куди вона пішла.

Я не знаю, чи вона уже комусь

дарує хтиво скроєні вуста

і цілодобову свою увагу.

Я не знаю, на якому березі

вона покаже сонцю незабутні ноги.

І не знаю, що мене, старого дурня,

так на ній очарувало і сповило в сум.

 

 

ВИНОВЕН ТІЛЬКИ Я

 

Звичайно, винуватий тільки я.

Звичайно, винуватий я і завжди, і в усьому.

Подивишся у дзеркало,

побачиш не такий, як мода каже, ніс

і винуватий буду я.

У понеділок, у вівторок чи у середу

навздожене тебе на тротуарі хмара,

виллє на нову твою причіску

відро не занадто чемної води,

а винуватий буду я.

З дитячої кімнати

прилетить до тебе в кухню вереск

(кульочка якась його породить),

і хоча мене в цей час не буде дома,

все ж насправді винуватий буду знову я.

Розтринькаєш не знати де, коли і нащо гроші,

ну, а винуватий в тому буду

тільки й тільки я.

На пляж,

де шати бронзові ти здумала купити,

вже четвертий день не хоче сонце показатись

і у тім виновен знову ж тільки я.

Несмачне морозиво в кондитерській тобі дали?

— Моя у тім вина.

Журнали навіть не листаєш,

а книжки? — Книжок давно ти не читаєш,

розуміється, що винуватий в тому я.

Панчохи бозна-де, а може й бозна з ким пірвеш,

а винуватий в тому буду я.

Що молоко в корови біле — винуватий я.

Що у Ґренландії банани не ростуть — виновен я.

Що батько мій такий, а твій інакший — винуватий я.

Що ти не вмієш обіймати — винуватий також я.

Що все в нас розсипається — виновен тільки, тільки

я.

А ти,

ти в чомусь винувата,

ти хоч трошки в чомусь винувата? Ні,

я так і знав, що ні,

звичайно, ти в нічому, ти нітрошечки не винувата,

ти свята мадонна,

найсвятіша,

ба ще більш свята, ніж найсвятіша.

 

 

ПРИЧИНА МОГО БЕЗМІРНОГО ЗІТХАННЯ

 

Ех, якби так мати

титул (хоч найменший!),

я би з радості... ну, я би ошалів:

я б стрибав під небо,

верещав, як мавпа,

і кричав у космос: «Гляньте, хто я є!»

От би мати титул (навіть і найменший!),

я б візитку дав зготовити собі,

а на тій візитці

там би і стояло,

хто я є, чого я досягнув.

Жінка би пишалась,

діточки б гордились,

сам я, може, й бороду б собі завів.

Ах, якби так мати

титул (хай найменший!),

всі папери світу закупив би враз:

а на тих паперах,

на листах, конвертах,

всюди-всюди клав би там своє ім´я,

дещо й перед нього,

дещо після нього

я б на кожен папірець писав,

щоби знали люди,

звірі та рослини,

щоб  планета знала,  щоби  всесвіт знав

про мою величність,

про велику славу

і про титул мій навік–віков.

 

 

ЯК СПІВАТИ БУДУ

 

Заспіваю чорноброво,

потім рушничково,

а як ні, то кольорово,

зовсім кольорово.

 

Заспіваю рутом´ятно

та ще й кількакратно,

а як ні, то м´яторутно

і до болю смутно.

 

Заспіваю довго-довго,

мабуть аж задовго,

а як ні, то і не довго,

тільки трошки довго.

 

Заспіваю фантастично,

суперфантастично,

а як ні, то героїчно,

так, що аж оклично.

 

Заспіваю історично,

хоч і не логічно,

а як ні, то гармонійно,

зовсім офіційно.

 

Заспіваю кількатомно

ідолопоклонно,

а як ні, то ідеально —

престолопохвально.

 

Заспіваю мелодійно,

може і надійно,

а як ні, то комерційно

й зовсім безнадійно.

 

 

### — наголос

 

Спроба дати відчути читачу

милозвучність моїх поезій,

а водночас навчити його класичному розміру

 

1

 

Т###а-та т###а-та т###а-та,

Т###а-та т###а-та т###а.

Т###а-та, т###а-та т###а-та,

Т###а-та т###а-та б###ум.

 

В###ишка, ш###ишка, кн###ижка,

Т###а-та т###а-та т###а,

м###ишка, к###ишка, кр###ишка,

т###а-та т###а-та пф###е.

 

Р###ута, тр###ута, см###ута,

м###а-ра м###уро м###ур.

П###еле м###еле в###еле,

кр###апка, п###иво, щ###ур.

 

2

 

Іде весна

така ясна,

що навіть голосна

 

Вона гуде

вона іде

але не знає де

 

А гурт пісень

квітчає день

і творить дзень-дзелень

 

3

 

Б###аба б###обо б###убу,

б###ебе б###ібі бр-р.

 

Рефрен:

Слава! Слава!! Сла-а-ва

і собі й мені,

слава величава

всій моїй рідні!!!!!!

 

4

 

Та-т###а та-т###а-та купа генів,

та-т###а та-т###а-та НТР.

Та-т###а, та-т###а-та справжній геній

та-т###а та-т###а-та відтепер.

 

 

Неймовірні матеріальні багатства

поета з Лемківщини

 

Багатство моє дороге,

прийшло ти із царства нуля.

Ти щедре, ба, більше, ніж щедре, —

прийшло ти із царства нуля.

Купаюсь в тобі я щодня, —

прийшло ти із царства нуля.

Прекрасно, щасливо живу

з тобою, що з царства нуля.

Я славу-хвалу воздаю

тобі, що із царства нуля.

 

 

 

Додаток ІІ

(із добірки віршів Степана Гостиняка з антології «Вертоград. Українське поетичне тисячоліття»)

 

Степан Гостиняк

 

АРХЕОЛОГІЧНІ ЗНАХІДКИ

 

Безкрайній степ ночі.

Розкопки пам´яті на ньому.

Викопую наше учора,

на основі чого стаю

ліричним археологом.

Серед знайдених предметів:

стріла, котрою вперше ти мене ранила,

щит і бойова сокира, що ними я шалено,

хоч даремно, захищався,

кресало для викрешування небезпечних іскор,

величезне, нами ж роздмухуване вогнище,

як наслідок цих іскор,

добровільні кайдани,

а ще сідло, у якому мчався я у рай,

а ще й намисто безхмарних днів,

черепів´я тих днів,

монети сліз,

камінь твого серця

і попіл,

попіл усього,

що погасло.

 

 

ДНОІВАНІВСЬКИЙ СТАН

 

Іван закохався до дна — по вуха.

А дно закохалось до нього — по вуха.

Одне без одного не можуть жити.

Не можуть та й квит.

Взаємність ця — фізична і душевна,

а, можливо, й інша.

Куди не йде Іван, а дно із ним, —

бо ж любо їм отак.

Іван боїться вишок

(ух, як страшно там!),

із вишки можна впасти,

то ж він радніш сидить на дні (із дном),

або стоїть на дні (із дном),

або лежить на дні (із дном),

або живе на дні (із дном),

а дно його не лає,

воно йому усе це дозволяє,

воно його шалено обіймає,

бо ж його кохає.

Вже нині можемо констатувати,

що Іван — це дно,

а дно дорівнює — Івану.

Сусіди раді отакому

дноіванівському стану.

 

 

ЗАПІЗНЮЮЧИ НА РОБОТУ

 

Отже, встав я. Це — уранці. Ніби на роботу.

Позираю не на щось там інше,

а на свого ручного годинника...

Позираю... Протираю очі — ще і ще.

Бачене перевіряю

настільним годинником «Весна».

Вірити очам не хочу, а повинен:

циферблати нібито нормальні,

ну, а щодо стрілок — ошаліли та й все.

Зачекайте, стрілки, зачекайте,

є ще тут настінний електронний —

той не підведе...

А най вас трафить шляк,

годинники годинниківські!

Організують змову,

чинять бунт супроти мене.

Ручні, та настільні, та настінні,

всі годинники сьогодні

захотіли насміхатися із мене,

всі вони ідуть не так,

як мені потрібно.