Чорногорський письменник Радован Зоґович (по-чорногорськи: Радован Зоговић, Radovan Zogović) народився 19 серпня 1907 року в селі Машниця на тодішньому чорногорсько-турецькому кордоні. Середню школу закінчив у рідному селі, до гімназії ходив у Беранах, Печі й Тетові. Закінчив філософський факультет університету в Скоп’є (1933). У студентські роки ознайомився з марксистською літературою, став прихильником робітничого руху й комуністом. Під час навчання в університеті познайомився і подружився з македонським поетом Кочо Рацином. У 1930-і роки був одним із головних протагоністів полемічної суперечки з хорватським письменником Мирославом Крлежою стосовно дискурсу й естетики сучасної літератури. Співпрацював тоді з багатьма літературними виданнями. У 1941–1954 роках був активним учасником народно-визвольної боротьби народів Югославії. Після війни займав відповідальні посади в партійних агітаційно-пропагандистських і політично-ідеологічних установах. Після 1948 року як переконаний марксист і симпатик СРСР покинув високі пости, які займав тоді в Югославії. На початку 1960-х років Мирослав Крлежа, після довгого замовчування Радована Зоґовича, сам посприяв публікації його творів. Після Петара Петровича Нєґоша (який був його кумиром) Радован Зоґович найцілісніше й поетично найсильніше відобразив життя чорногорців. До кінця життя Радован Зоґович захищав (і захистив) своє право говорити й писати так, як він думає. Помер Радован Зоґович 4 січня 1986 року в Белграді, похований у родинній гробниці в Дечанах. Ретроспективно Радован Зоґович вважається одним із найвидатніших чорногорських письменників ХХ ст.

Поетичні збірки Радована Зоґовича «Кулак» («Песница», 1936) і «Вогненні голуби» («Пламени голубови», 1937) були конфісковані поліцією. Радован Зоґович видав ще такі поетичні збірки: «Уперті строфи» («Пркосне строфе», 1947), «Артикульоване слово» («Артикулисана риjeч», 1965), «Корінням за камінь» («Жилама за камен», 1969), «Особисте, цілком особисте» («Лично, сасвим лично», 1971), «Княжа канцелярія» («Књажеска канцеларија», 1976) та інші. 

Одним із найвидатніших творів Радована Зоґовича є поема «Заброди. Пісні Алі Бінака» («Дошљаци – Пјесме Али Бинака»), в якій він розповідає про суворе життя в історичній області Метохії. Перша її версія, опублікована в місті Баня Лука в 1934 році, і майже повністю відтворена у збірці «Вогненні голуби», виданій у Загребі, складалася лише з п’яти пісень й була написана «езопівською мовою» (з огляду на тодішню цензуру, яка була особливо чутливою до всього, що було написане про албанців). Також вона була опублікована в часописі «Наша дійсність» («Наша стварност») у 1937 році. У збірці «Уперті строфи» було вже дев’ять, а в окремому виданні 1958 році – дванадцять пісень поеми «Заброди» (деякі нові пісні були інспіровані післявоєнними подіями на Косові), стільки ж пісень було і в збірці «Артикульоване слово». Албанською мовою, в перекладі Есада Мекулі, поема вийшла окремим виданням у 1968 році, а потім часто передруковувалася, навіть увійшла до шкільної програми. Поема виникла з безпосереднього досвіду, з комбінування дійсних фактів гноблення албанського населення Метохії та Косова у 1920–1930-і роки. За кожною піснею поеми, за всіма її нюансами стоять реальні події; гнобили албанців не лише великосербські власті, але й переселенці-чорногорці. Головний герой поеми Алі Бінак є образом збірним, хоч і має яскраво виражені індивідуальні риси. На стиль і дух поеми вплинув «Плач Єремії», який Радован Зоґович перечитував багато разів перед написанням першого варіанту поеми. Перед цією поемою в часописі «Вісь» («Стожер») у 1931 році Радован Зоґович опублікував документальне оповідання «Біла хата» («Бијела кућа»), а в загребському «Робітничо-селянському календарі» оповідання «Жито» («Раж») і «Млин» («Млин»), у яких також йдеться про бідність і загальну соціальну відсталість метохійських албанців. Поема «Заброди», яка виникла з особистого авторового болю та відчуття приниження, стала визначним поетичним фактом в його літературному доробку, особливо впізнаваним твором (як і збірка «Княжа канцелярія»). Основою поеми є боротьба албанців за національне й соціальне визволення, хоч твір і не був відгуком на якесь загострення міжнаціональних стосунків (як то сталося півстоліття пізніше). Поетичним символом пригнічення людей є вбивство міфічної птахи лелеки, яка для албанців, за їхніми народними віруваннями, була священною, адже приносила щастя в ту хату, на дах якої сідала. У поемі з дахів тече її кров, це символізує крах людських надій. Через публікування поеми Радована Зоґовича постійно мав проблеми, його звинувачували у проалбанських поглядах. Поему гостро критикували. Лише дехто став на її захист. Приятель Радована Зоґовича Михайло Лалич сприймав її як мистецьку картину «загальної тиранії».

Критики заперечували навіть художні вартості поеми «Заброди. Пісні Алі Бінака», у цьому контексті говорили і про інші «антисербські» його твори. Це стосується насамперед поеми «Пісня про біографію товариша Тіто» («Пјесма о биографији друга Тита»). Деякі критики, розглядаючи не лише цю поему, а творчість Радована Зоґовича загалом у контексті сербської літератури (хоча він ще від шкільних і студентських років і до кінця життя наголошував на тому, що він є чорногорцем, підкреслював відрубність чорногорської літератури й культури, явно відстоював чорногорську національну ідентичність), через цю поему називали Радована Зоґовича «поетом-панегіристом». Поема була написана в жовтні 1943 року і вперше надрукована наприкінці того ж року в селі Бусіє. У поемі автор полемізує з різними наклепницькими памфлетами про походження, життя та діяльність Йосипа Броза Тіто, надрукованими за кордоном. Сам Радован Зоґович поему називав «віршованою кулеметною чергою», підкреслював у ній гостозорість Тіто, порівнюючи його з натягнутим луком, його мова по-батьківськи турботлива, а в його очах іскряться сльози, коли він говорить про своїх бійців. Хоча навіть формально «Пісня про біографію товариша Тіто» (написана на зразок поезії Володимира Маяковського) не має нічого спільного з поемою «Заброди», а серби й Сербія в ті часи ще не мали проблем з албанцями на Косові, однак Радованові Зоґовичу закидали «антисербську» орієнтацію цього твору.

Радован Зоґович видав збірки оповідань «Пейзажі та пригоди» («Пејзажи и нешто се дешава», 1968) і «Ніч і півстоліття» («Ноћ и пола вијека», 1978), збірки публіцистичних і літературно-критичних статей «На полі бою» («На попришту», 1947) і «Літературні пересуди» («Књижевна суданиjа», 1975).

Радован Зоґович упорядкував антологію «Чорногорські епічні пісні різних часів» («Црногорске епске пjесме разних времена», 1970), видав книжку про народну поезію «Водночас про необхідне» («Успутно о незаобилазном», 1983).

Про чорногорську мову (у часи, коли піднімати питання про її існування було заборонено) Радован Зоґович казав: «Є всі підстави і конечна потреба назвою мови, якою послуговуються чорногорці, зафіксувати історичний факт існування чорногорської нації та чорногорської літератури».

Натура Радована Зоґовича була двоякою, він був і патріархальним героєм, і пролетарським революціонером. І до нього ставилися двояко. Або підносили його до зірок, або бачили в ньому лише злобу, яка сіє навколо страх і нещастя. Деякі сучасники Радована Зоґовича свідчили, що в його «тендітному тілі» був найсильніший насправді «чорногорський дух», якого він ще від ранньої молодості й не приховував.

Про зустрічі з Радованом Зоґовичем згадував Маким Рильський у віршованому циклі «Югославські нариси» (збірка «Чаша дружби», 1946).

Українською мовою окремі вірші Радована Зоґовича переклали Павло Тичина, Маким Рильський, Захар Гончарук, Роман Лубківський ([Вірші] // Рильський М. Зібрання творів: У 20 т. – Київ, 1983. – Т. 3; Яблуня перед вікном // Слов’янська ліра. – Київ, 1983; Пісня про біографію друга Тіто (Уривок) // Тичина П. Зібрання творів: У 12 т. – Київ, 1985. – Т. 6; [Вірші] // Ядран: Збірник. З мов народів Югославії. – Київ,1986.