Re: цензії

Походив Іван Неслуховський (псевдонім: Янка Лучина; по-білоруськи: Янка Лучына) із давнього шляхетського роду Лучико-Неслуховських. Один із його далеких предків – Пшебислав Домброва – у середині ХІІІ ст. відзначився в битвах із монголо-татарами й отримав від князя Конрада Мазовецького Цехановицьке графство в Дорогичинській землі, де був маєток Неслухи (звідси й пішло прізвище Неслуховський). У XVII ст. Неслуховські мали володіння в Пінському повіті – спочатку маєтки Молодава, Косава, Соколова Воля, а потім Марочне та Завідчиці. Військову службу його предки відбували у Великому Князівстві Литовському. Прадід Янки Лучини був ротмістром Новогрудського воєводства, а дід – межовим суддею Слуцького повіту. Батько поета Люціян був столоначальником у Мінській палаті цивільного суду, повіреним князів Радивилів.

Народився Іван (Ян) Неслуховський 18 липня 1851 року у Мінську, мав братів Антона, Юліана, Генриха, сестер Антоніну-Аліну та Вікторію. Родина Неслуховських мала в Мінську власний будинок, в якому часто збиралася мінська інтелігенція. У 1860 році хлопця віддали в приватний пансіон наставника Ціля. Там у дев’ятилітньому віці, засумувавши за рідним домом, він написав свого першого вірша. У 1865 році він поступив зразу до третього класу Мінської класичної гімназії, яку закінчив у 1870 році. Того ж року Янка поїхав до Санкт-Петербурґа, де вступив на математичний факультет університету. Був звільнений від плати за навчання у зв’язку зі скрутним матеріальним становищем. Наступного 1871 року подав прохання про виключення з університету і восени поступив на механічне відділення Санкт-Петербурзького технологічного інституту, який закінчив у 1877 році (спочатку відвідував інститут як вільний слухач, лише через рік був внесений до списку постійних студентів; навчання в інституті припиняв на рік, коли служив на Воронезькій залізниці). Отримавши диплом зі спеціальності «інженер-технолог залізничного транспорту», працював начальником залізничних складів у Тифлісі до 1879 року. Коли повернувся в Мінськ (у кінці 1879 чи на початку 1880 року), на виході з концерту його несподівано розбив параліч. Після цього він міг ходити тільки з допомогою милиць, які служили йому опорою, але при цьому він відвідував театри й навіть ходив на полювання, що дало підставу для чуток про симулювання хвороби. З молодості він захоплювався риболовлею та полюванням. Влаштувався на роботу в Мінське технічне бюро залізниці. У 1890 році робив заходи, щоб налагодити в Мінську видання білоруської газети. У 1891 році одружився з Ганною Гриневич. Помер Янка Лучина 28 липня 1897 року у Мінську, похований на Кальварійському цвинтарі.

Писав Янка Лучина польською, російською та білоруською мовами. Виступав у різних жанрах. Дебютував віршем російською мовою, опублікованим у першому номері газети «Мінський листок» («Минский листок») у 1886 році. Того ж року дебютував і віршем польською мовою в часописі «Колосся» («Kłosy»). Пізніше друкувався в російських і польських альманахах і часописах. Займався збиранням білоруського фольклору. Білоруською мовою почав писати в 1887 році під враженням від виступу в Мінську театральної трупи Михайла Старицького. Його першим білоруськомовним віршем є «Всій трупі добродія Старицького білоруське слово» («Усёй трупе дабрадзея Старыцкага беларускае слова»), в якому є рядки «Співайте ж, браття, сміло й дзвінко: не згине пісня й Україна! Будьте здорові! Янка Лучина». Цим псевдонімом «Янка Лучина» він підписував тільки свої твори білоруською мовою. Свої перші білоруські твори Янка Лучина не публікував. Як білоруський поет він дебютував у 1889 році, надрукувавши в «Мінському листку» вірш «Весняною порою» («Вясновай парой»), поклавши тим самим початок поверненню білоруської літератури до друкованого життя, перерваного після поразки повстання 1863 року царськими репресіями на чверть століття. Стримано-ідилічний малюнок світання у вірші «Весняною порою» змінюється розмовою сватів Пилипа Окуня та Яна Бичка, які через «розгадку» пташиних голосів не лише показують своє розуміння громадських відносин, але й ганять здирницьку мораль правлячих класів. Це розуміння й ганьблення, зрозуміло, виходило від самого автора, але виходило не від першої особи, з уст ліричних героїв-селян, у відповідності з селянським уявленням про світ. В очах ліричних героїв Янки Лучини образ пана ототожнювався з чоловіком несумлінним, який не працює. Це було ставлення білоруського селянства до носіїв соціальної аморальності, яке вселяло поетові віру в духовну міць народу та надихало на викриття утилітарно-приземленої та здирницької психології негідників, схильних до збагачення за рахунок інших. Твори Янки Лучини білоруською мовою не мають прикмет подолання соціально-психологічного бар’єру, який повинен був постати при наближенні інтеліґента-громадянина, спадкового шляхтича до «мужицького» типу мислення. У віршах, орієнтованих, як правило, на читача з народу, на селянина, нема, по суті, жодної стилізації: вони щирі, безпосередні й натуральні. Але без певного авторського перевтілення все ж не обійшлося, бо так чи інакше треба було вживатися в селянську свідомість й заодно перейти від власного досвіду польськомовної версифікації до естетичного освоєння виражальних можливостей білоруської розмовної мови. Янці Лучині це вдалося. Видатний творчий результат став можливим тому, що перетворення життєвого матеріалу на новому рівні досягалося високим громадянським сумлінням поета. У віршових рядках Янки Лучини білоруські слова знаходяться в невимушено-простому синтаксичному взаємозв’язку, у читача виникає враження, наче він слухає живу мову – довірливу розповідь автора. Оповідна інтонація більшості поетичних творів, написаних по-білоруськи, – це рух назустріч селянинові, для якого задумувався і від чийого імені творився вірш. Через розмовний стиль, який відповідав духові часу і був обумовлений демократичною настроєністю поета, виявлялося злиття його особи з ходом думок селянства, відбувалося мистецьке відкриття епічної постаті білоруського «мужика». Будучи поетом ліричного таланту, Янка Лучина зосереджував увагу не так на зовнішньо-буттєвих подіях сучасності, як на внутрішньому світі свого героя, на його переживаннях, позначених історично-конкретними рисами пореформенного часу. У вірші «Що думає Янка, везучи дрова до міста» («Што думае Янка, везучы дровы ў горад») поет передає хід думок ліричного героя таким чином, що невесело-спокійне Янкове сприйняття власних життєвих незгод наче передбачає зародження в читача роздумів про селянську недолю. Найвідомішим твором Янки Лучини став вірш «Рідній стороні» («Роднай старонцы»), у якому постає картина батьківщини поета, заснована на конкретних образах, підсвічених щемливим почуттям любові до вітчизни. Це почуття поета виявляється і в щирому співчутті соціально приниженим жителям Білорусі, і в несхитній вірі в майбутнє рідного краю, в майбутнє її народу.

Янка Лучина є автором поем «Мисливські акварельки з Полісся» («Паляўнічыя акварэлькі з Палесься»), «Віолетта» («Віялета»), «Ганнуся» («Гануся»), «Андрій» («Андрэй»). Більшість білоруських творів Янка Лучина присвячені темам із селянського життя. У своїй творчості він сполучав елементи реалізму та романтизму. Його вірші вважаються одними з перших зразків білоруської філософської лірики.

Займався Янка Лучина перекладами з польської на білоруську та російську мови творів Владислава Сирокомлі, з польської на російську Адама Асника, з російської на польську Івана Крилова, Миколи Некрасова та інших поетів, з німецької Гайнріха Гайне, з давньогрецької перекладав Гомера.

Декілька творів Янки Лучини російською мовою та повість «Вірочка» («Верочка») опубліковані в 1900 році. У 1903 році в Санкт-Петербурзі вийшла його збірка лірики білоруською мовою «В’язанка» («Вязанка»). Для того, щоб обійти цензуру, яка забороняла білоруськомовний друк, збірка, складена ще в 1891 році, була видана Колом білоруської народної освіти й культури під виглядом книжки болгарською мовою. Вірші Янки Лучини польською мовою були посмертно опубліковані у 1898 році у Варшаві у збірці «Поезії» («Poezye»).

На думку Л. Конопляник, визначальними рисами мистецької творчості Янки Лучини є гуманістична спрямованість, демократизм і органічне злиття життя автора з життям народу. Психологізм і ліризм автора протистояв натуралістично-бурлескній традиції в білоруській літературі й відкривав шлях для поглиблення інтелектуалізму. Янка Лучина фактично створив соціально-філософський та антропологічно обумовлений тип білоруса ХІХ ст. з його тонким складом душі. Суперечливість світогляду білоруса (віра в свою силу й віра у визначеність долі) характеризує його великі духовні можливості й інтелектуальну спроможність, його розуміння суб’єктивності й відносності людської свободи. Загальну нестачу духовності поет пов’язував із людською недолею, зі зникненням старого укладу життя і несподівано агресивним розвитком науково-технічного прогресу. Тим не менше, автор не погоджувався з песимізмом і абстрактним гуманізмом Шопенгауера, виявляючи зацікавлення освітньою та демократичною сторонами позитивізму.

Як поет, Янка Лучина працював у силовому полі трьох мовних ритмологічних стихій: білоруської народної лірики (тонічної в своїй основі), польського силабічного вірша та російської поезії (силабо-тонічної). При цьому він враховував закони віршування античної (метричної) поезії, а також ритмічні пошуки сучасної західноєвропейської поезії, що обумовило специфіку й новизну його поетичної спадщини. На відміну від Вінцента Дуніна-Марцинкевича та Францішека Богушевича, Янка Лучина надавав перевагу перспективнішому для нової білоруської поезії віршеві силабо-тонічному. Із його 32 творів, написаних білоруською та російською мовами, 27 (або 84%) належали до силабо-тоніки. Із них 12 написані три-, чотири- і п’ятистопним хореєм, 8 – три-, чотири- і п’ятистопним ямбом, 6 – три-, чотири- і шестистопним анапестом, 1 – чотиристопним дактилем.

Разом із тим, поетичні твори Янки Лучини виявляють знання просодичних особливостей білоруської мови (рухомий наголос, повноголосся), для якої органічнішою була силабо-тоніка. Схильність поета до східнослов’янської метрики значною мірою обумовила ритмо-інтонаційний рисунок його польських віршів, зібраних у посмертній книжці «Poezye Jana Niesluchowskiego». Більшість творів у цій книжці витримані в каденції силабо-тоніки, що нехарактерно для класичної польської поезії і надзвичайно складно через особливості польської просодії (фіксований наголос на передостанньому складі).

Окрім оригінальної творчої практики, свої погляди на поетику Янка Лучина виражав і в оригінальних теоретичних роздумах. Наприклад, активно обороняв можливість перекладу гомерівської «Іліади» метричним віршем. Переконаність автора у провідній ролі ритму, а не метру у вірші – співпадає з сучасним розумінням поетичної інтонації.

Іншомовні твори Янки Лучини на білоруську мову перекладала ціла плеяда білоруських поетів (зокрема, Ригор Бородулін).

Вперше вірші Янки Лучини в українському перекладі з’явилися у книжці Івана Крип’якевича «Білоруси». Українською мовою окремі вірш Янки Лучини «Всій трупі добродія Старицького білоруське слово» переклав Роман Лубківський («Слов’янська ліра», Київ, 1983).