Головна\Події\Культура

Події

10.06.2018|08:57|Іван Лучук

Пристрасний рибалка, який видав більше книжок, ніж має років

Михайлові Пантичу виповнюється 61 рік

 

Сербський письменник Михайло Пантич (по-сербськи: Михајло Пантић, Mihaјlo Pantić) народився 10 червня 1957 року у сербській столиці Белграді. До середньої школи ходив у декількох містах, зокрема в Нікшичі, Зениці та Скоп’є, а закінчив її в Белграді (середня школа ім. Йосипа Броза Тіто, тепер ім. Йована Дучича). Потім вступив до Дванадцятої белградської гімназії, а коли була відкрита Десята белградська гімназія в Новому Белграді, перейшов вчитися туди. Літературою почав цікавитися ще в середній школі та гімназії. Записався на правничий факультет Белградського університету, а через рік перейшов на філологічний факультет Белградського університету, який закінчив у 1981 році; на цьому ж факультеті в 1998 році захистив докторську дисертацію «Модерністські оповідання» («Модернистичко приповедање»).

Михайло Пантич одружений із Єленою Дубаїч-Пантич, має з нею двох синів – Джордже та Богдана. Живе в Новому Белграді. Пристрасний рибалка. У молоді роки грав у баскетбольних новобелградських клубах «Ушће» та «Кадињача», з якими п’ять сезонів поспіль проходив у вищу лігу. У студентські роки грав на бас-гітарі в декількох белградських рок-н-рол-групах. І тепер компонує та виконує музику для душі. Михайло Пантич є членом Сербського ПЕН-центру та Сербського літературного товариства (Српско књижевно друштво).

Видав Михайло Пантич цілу низку збірок оповідань: «Хроніка кімнати» («Хроника собе», 1984, 2007), «Вондер у Берліні» («Вондер у Берлину», 1987, 1994, 2007), «Поети, письменники та інше звір’я» («Песници, писци и остала менажерија», 1992, 2007), «Не можу згадати одного речення» («Не могу да се сетим једне реченице», 1993, 1996, 2000, 2004, 2007), «Новобелградські оповідання» («Новобеоградске приче», 1994, 1998, 2002, 2006, 2007, 2010), «Сьомий день кошави» («Седми дан кошаве», 1999, 2002, 2007, 2010), «Ранок після» («Јутро после», 2001), «Якщо це любов» («Ако је то љубав», 2003, 2004, 2005, 2007, 2008, 2010), «Найкращі оповідання Михайла Пантича» («Најлепше приче Михајла Пантића», 2004), «Жінка в чоловічих туфлях» («Жена у мушким ципелама», 2006), «Цього разу про біль» («Овога пута о болу», 2007, 2010), «Оповідання на шляху» («Приче на путу», 2010, 2013), «Ходіння по хмарах» («Ходање по облацима», 2013).

Оповідання збірки «Не можу згадати одного речення» представляють через мовну призму щоденні картини та ситуації, наче фрагменти есеїстичного розуміння урбаністичного спліну й урбаністичної самосвідомості. Життя та смерть у цій збірці є антиподами, але під час читання реципієнт забуває про смерть. Вперше в сербській літературі Новий Белград став простором оповіді, місцем зустрічі, незвичайних персонажів і подій – у збірці «Новобелградські оповідання». У збірці «Сьомий день кошави» також упізнається Новий Белград, у ній виявилася авторова легкість у наголошуванні власної чутливості. У збірці «Цього разу про біль» Михайло Пантич відкрив нову важливу тему своєї прози – біль як єдине безперервне відчуття в людському житті. У сербській мові слово «біль» («бол») є і чоловічого, і жіночого роду, а Михайло Пантич використовує це, охоплюючи і чоловічу, і жіночу перспективу. Автор у цій збірці розмову про любов продовжує оповіддю про те, про що найважче, а то й майже неможливо розповідати – про біль, яким розпочинається і яким закінчується перебування людини на цьому світі.

Зібрані оповідання Михайла Пантича вийшли у чотирьох томах («Све приче», І, ІІ, ІІІ, ІV).

Оповідання Михайла Пантича перекладені понад двадцятьма мовами, включені в багато антологій як у Сербії, так і в інших країнах. Окремі видання вийшли французькою, англійською, німецькою, російською, болгарською, словенською, словацькою, македонською, угорською та іншими мовами. Українською мовою вийшла збірка оповідань Михайла Пантича «Якщо це любов. Читати о четвертій годині ранку»; в анотації до цього видання зазначено: «Збірка “Якщо це любов” відомого сербського письменника Михайла Пантича – один із кращих зразків його творчості. Перед читачем постають епізоди життя мешканців Нового Белграда, будні, звичайний плин яких порушує неочікувана, раптова або така, що причаїлася десь у глибині душі, – любов, яка нікуди не зникає, навіть якщо люди розлучаються. Для кожного з персонажів це поняття має свій зміст, але ніхто з них, мабуть, не зміг би пояснити – що ж це таке, любов». Збірка здобула досить широкий резонанс, отримала багато відгуків. Зокрема, Олег Коцарев писав про неї: «Книжка “Якщо це любов. Читати о четвертій годині ранку”може виявитися дещо несподіваною для тих, хто звик сприймати сербську культуру за стереотипами чи то полум’яного, дикого, радісно-трагічного життєлюбства а-ля Емір Кустуріца, чи то вишуканого плетива а-ля Мілорад Павич. У Михайла Пантича на вас не чекають ані вибухи “первісного”темпераменту, ані орнаментальні, інтертекстуальні багатоярусні нашарування. Навпаки, його оповідання написані формально просто та позначені виразно сентиментальною меланхолією, такою собі “стомленою романтикою”. За великим рахунком, усі вони – в тому чи іншому розумінні звичайні любовні історії, згруповані до більш-менш тематично цілісних розділів. Наприклад, розділ шостий позначено присмаком інфернальності. Звичність тематики оповідань про любов дозволяє автору витворити таку “тиху”атмосферу тексту, в якій особливо чітко помітно кожний психологічний рух, кожна емоція і настрій. Переважно ці емоції та настрої, меланхолійні. Пантичу подобається писати про ту любов, яка несе в собі виразний знак самотності, задуми, саморефлексії. Його героїв супроводжує переважно хвилювання, страждання, дзвінка порожнеча. Здається, вони рідко спроможні отримати справжню радість як від коротких яскравих пригод (у котрих насправді цілком може бути й духовна близькість, і драйв, і гарний маленький спільний світ), так і від глибоких, максимально тривалих і близьких стосунків. Самотність, яка їх не полишає, розписана тут майже анатомічно». Збірку поділено на сім розділів, кожен із яких має по три частини, три окремі оповідання, пронизані більш-менш спільною темою або настроєм. Біблійну семантику чисел 7 і 3 пояснювати зайве. «Якщо це любов» відкривається двома епіграфами: про Бога та любов. У тексті раз по раз фігурує диявол, і сумнівів не залишається: автор сам (свідомо чи ні) підказує читачеві напрям інтерпретації. Якщо перечитати цю збірку Михайла Пантича, тримаючи в голові біблійний вислів, що Бог – це любов, то все стає на свої місця. На думку Юлії Кропив’янської, «персонажі Михайла Пантича розпачливо шукають Бога. Позаяк єдиним сяк-так доступним засобом Його знайти лишається любов, герої – майже всі скептики-циніки-безбожники – хапаються бодай за її видимість або ж її сурогати. Їхні історії стосунків, як правило, циклічні – на рівні особистому чи родинному, – але циклічність оця не спіралі, а зачарованого кола, яка додатково підсилюється мотивами, що переходять з однієї новели в іншу, часом навіть автоінтертекстуальними».

Михайло Пантич видав цілу низку книжок студій, досліджень, літературно-критичних статей, нарисів, оглядів, критичної прози: «Спокуси стислості: «Критична панорама коротких прозових форм у молодій сербській літературі» («Искушења сажетости: Критичка панорама кратких прозних облика у млађој српској књижевности», 1984), «Александрійський синдром: Есеї та літературно-критичні статті про сучасну сербську та хорватську прозу» («Александријски синдром: Есеји и критике из савремене српске и хрватске прозе», 1987), «Проти систематичності: Студія про щоденну критику та літературно-критичні статті 1980–1988» («Против систематичности: Студија о дневној критици и критике 1980–1988», 1988), «Шум Вавилону: Критично-поетична хрестоматія молодої сербської поезії» («Шум Вавилона: Критичко-поетска хрестоматија млађе српске поезије», 1988; спільно з Васою Павковичем), «Десять віршів, десять розмов: Інтерв’ю й есеї» («Десет песама, десет разговора: Интервјуи и есеји», 1992; спільно зі Слободаном Зубановичем), «Александрійський синдром 2: Нариси та літературно-критичні статті про сучасну сербську прозу» («Александријски синдром 2: Огледи и критике о савременој српској прози», 1994), «Нові причинки до сучасної сербської поезії: Нариси та літературно-критичні статті» («Нови прилози за савремену српску поезију: Огледи и критике», 1994), «Пазли: Есеї» («Puzzle: Есеји», 1995), «Що читаю і що зі маною діється: Критичний щоденник» («Шта читам и шта ми се догађа: Критички дневник», 1998), «Кіш: Есей» («Киш: Есеј», 1998, 2000, 2001, 2007), «Александрійський синдром 3: Нариси та літературно-критичні статті про сучасну сербську прозу» («Александријски синдром 3: Огледи и критике о савременој српској прози», 1998), «Модерністське оповідання: Сербське та хорватське оповідання/новела 1918–1930» («Модернистичко приповедање: Српска и хрватска приповетка/новела 1918–1930», 1999), «Тортури тексту (пазли ІІ): Щоденники, есеї, поетичні мемуари» («Тортура текста (puzzle II): Дневници, есеји, поетички мемоари», 2000), «Нариси про щодення (пазли ІІІ): Щоденники, есеї» («Огледи о свакодневици (puzzle III): Дневници, есеји», 2001), «Світ за світом: Нариси та літературно-критичні статті про сербську поезію ХХ століття» («Свет иза света: Огледи и критике о српској поезији XX века», 2002), «Александрійський синдром 4: Нариси та літературно-критичні статті про сучасну сербську прозу» («Александријски синдром 4: Огледи и критике о савременој српској прози», 2003), «Капітан кімнатного плавання (пазли IV): Подорожні нотатки, есеї, щоденні мемуари» («Капетан собне пловидбе (puzzle IV): Путописи, есеји, свакодневни мемоари», 2005), «Читання на щодень: Критичний щоденник» («Свакодневник читања: Критички дневник», 2004), «Життя насправді триває (пазли V): Подорожні нотатки, есеї» («Живот је управо у току (puzzle V): Путописи, есеји», 2005), «Письменники кажуть» («Писци говоре», 2007), «Щоденник одного аматора читання» («Дневник једног уживаоца читања», 2009), «Невтрачений час» («Неизгубљено време», 2009), «Інший світ за світом» («Други свет иза света», 2009), «Сланкамен (пазли VI)» («Сланкамен (puzzle VI)», 2009; за назвою селища у Сремі), «Коротка історія сербської літератури» («A short history of Serbian literature», 2011; спільно з групою співавторів; англійською мовою), «Бути рок-н-ролом» («Бити рокенрол», 2011, 2012; спільно з Петаром Пецою Поповичем).

Михайло Пантич є упорядником таких антологійних видань: «Антологія сербського оповідання 1945–1995» («Антологија српске приповетке 1945–1995», 1997), «Читання води: Сербські оповідання про рибальство» («Читање воде: Српске приче о риболову», 1998), «Мала скринька: Найкоротші сербські оповідання ХХ століття» («Мала кутија: Најкраће српске приче XX века», 2001, 2008), «Те життя: 40 поетів Дісової весни» («Онај живот: 40 песника Дисовог пролећа», 2003; «Дісова весна» – поетичний фестиваль пам’яті Владислава Петковича-Діса), «Чоловік, який з’їв смерть: Антологія сучасних сербських оповідань» («The Man Who Ate Death: An Anthology of Contemporary Serbian Stories», 2003, 2011; англійською мовою), «Антологія світового любовного оповідання» («Антологија светске љубавне приче», 2005, 2008), тритомна «Антологія сербських оповідань» («Антологија српских приповедака», 2005; т. 1 – ХІХ ст., т. 2 – перша половина ХХ ст., т. 3 – друга половина ХХ ст.), «Мала скринька: Антологія найкоротших сербських оповідань ХХ століття» («Little Box: Anthology of twentieth century Serbian short short stories», 2007; англійською мовою), «Гаемус: Антологія балканської поезії» («Хаемус: Антологија балканске поезије», 2008; спільно з Міодрагом Перишичем і Васою Павковичем; сербсько-чорногорська частина; у назві – латинське йменування Балканських гір), «Крістін, яка махала з поїзда: Антологія сучасного болгарського оповідання» («Кристин, која је махала из воза: Антологија савремене бугарске приче», 2011).

Спільно з Давидом Албахарі та Петаром Лазичем Михайло Пантич упорядкував такі збірки коротких оповідань: «Наслуховування тиші» («Ослушкивање тишине», 1989), «Удари піщаного годинника» («Откуцаји пешчаног сата», 1990), «Неконтрольовані тіні» («Неконтролисане сенке», 1991) і «Ритм сьомого чуття» («Ритам седмог чула», 1992); спільно з Давидом Албахаті та Васою Павковичем – такі: «Симптоми шуму» («Симптоми буке», 1993), «Я не тут, але працюю над цим» («Нисам ту, али радим на томе», 1994), «Відбитки серця планети» («Отисци срца планете», 1995), «Майстерність підморгування місяцю» («Вештина намигивања месецу», 1996) і «Човен на Евересті» («Чамац на Монт Евересту», 1997); спільно з Давидом Албахаті, Петаром Лазичем і Васою Павковичем – «Охоронці озону» («Чувари озона», 1997); спільно з В. Павковичем – «Путівник по лабіринту» («Водич кроз лавиринт», 1998).

Михайло Пантич став лауреатом багатьох літературних премій, зокрема ім. Бранка Радичевича (1981), ім. Мілана Богдановича (1985), ім. Станіслава Вінавера (1994), ім. Григоріє Божовича (1994), ім. Іво Андрича (1995, за есеїстику), ім. Джордже Йовановича (1999), ім. Бранка Чопича (2000), ім. Кароля Сірмаї (2003), ім. Даніци Маркович (2004), ім. Момо Димича (2010), ім. Веселина Лучича (2012), а також Андричевої премії (Андрићева награда, 2004, за збірку оповідань «Якщо це любов»), «Золотий гіт лібер» (2004), «RamondaSerbica» (2006), премії міста Белграда (2008) тощо. Михайло Пантич став кавалером Ордена Кирила та Методія (2009, Болгарія), почесним громадянином Нового Белграда (2013).

Михайло Пантич видав стільки книжок, що виправданим є жарт про те, що він видав більше книжок, ніж має років.

Українською мовою окремі твори Михайла Пантича переклали Іван Лучук, Зоряна Гук, Оксана Микитенко (Органи й озера (сон) // Антологія сербської постмодерної фантастики. – Львів, 2004; Будинок, який мені завжди сниться // Всесвіт. – 2007. – № 11/12; Чому я одружуся з фольк-співачкою // Потяг 76: Балканський експрес. – Чернівці, 2007). Окремим виданням вийшла книжка «Якщо це любов. Читати о четвертій годині ранку» (Київ, 2012).

 

Іван Лучук і Михайло Пантич. Львів, Форум видавців, 16 вересня 2007 р.

 

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери