Чеський письменник Ґеза Вчелічка (по-чеськи: Géza Včelička; автонім: Антонін Едуард Вчелічка) був не тільки письменником (поетом і прозаїком), але й журналістом (зокрема, репортером), мандрівником, організатором пішого туризму, вельми обдарованим художником.

Народився Ґеза Вчелічка 7 травня 1901 року у столиці Чехії Празі. Був другим сином кельнера Едуарда Вацлава Вчелічки та його жінки Марії. Родина часто переїжджала з місця на місце, залежно від того, в якому закладі батько працював кельнером чи офіціантом. На досвід і почуття дитини впливала своєрідна атмосфера тих місць, де працював його батько. У 1914 р. закінчив школу, тоді батько вирішив його (як і його брата) віддати вчитися на офіціанта до готелю «Золотий гусак» на Вацлавській площі в самому центрі Праги. Із цього навчання хлопець утік, а батько, покаравши його, знову віддав на аналогічне навчання, тепер вже до кав’ярні «Парламент» на тій же площі. І звідти хлопець утік, батько знову його відлупцював, дісталось йому і від власника кав’ярні. Юнак намагався повіситися, але його врятував інший офіціант. Під тиском батька мусив далі продовжувати ці нелюбі заняття в кав’ярні «Монополь», у 1918 р. вже працював офіціантом у кав’ярні «Роял». Така робота була Ґезі Вчелічці не до душі, тож він із цим покінчив у 1920 р. Тоді він закінчив однорічну торгову школу й почав працювати в Карліні на фабриці металевих виробів. Коли батько через хворобу легень став інвалідом, В. фактично утримував цілу родину. У 1925 р. почав публікувати свої перші вірші, тоді ж і його почала переслідувати хвороба легень, через яку змушений був у 1926 р. лікуватися в санаторії. На фабрику Ґеза Вчелічка не повернувся, став займатися чим доведеться – передусім продажем соціалістичної літератури. Тоді крім віршів почав писати перші шкіци, репортажі й оповідання, які публікував у різних виданнях. До деяких своїх дописів робив власні малюнки й карикатури. Хвороба легень загострювалася, але на лікування в горах чи на морі не було коштів. Тож Ґеза Вчелічка задля покращення здоров’я вирушив у свою першу мандрівку у Високі Татри. У 1928 р., коли помер його батько, Ґеза Вчелічка видав першу збірку своїх репортажів і нарисів із життя «Декілька проклятих» («Několik prokletých»), а також баладну новелу з периферії «Поет і танцівниця» («Básník a tanečnice»). У 1929 р. вирушив у свою першу мандрівку – «автостопом» і «зайцем» у поїзді до Братислави. Там грав на гітарі в барах, заробивши таким чином гроші на квиток, щоб дунайським пароплавом добратися аж до Болгарії. І там заробляв чим доведеться, передусім грою на гітарі. Став писати й надсилати до часописів у Чехію нариси та репортажі. Через три місяці повернувся додому, хвороба легень вщухла, але Ґеза Вчелічка захворів знову й надовго – потягом до мандрів. У 1930 р. вирушив через Болгарію до Туреччини, де мав конфлікти з місцевою поліцією, тож через Белград повернувся додому. Того ж року став редактором, а в 1931 р. головним редактором лівого журналу «Турист» («Tramp»), також працював у редакції газети «Червоне право» («Rude pravo»). Для комуністичної преси писав також, крім іншого, соціально скеровані репортажі. Репортажі Ґези Вчелічки наснажені любов’ю до подорожей та блукань по світу. У 1931 р. Ґеза Вчелічка відвідав Німеччину, Францію, Туніс і Алжир. У 1932 р. Ґеза Вчелічка як репортер видання «Творчість» («Tvorba») взяв участь у страйках. Того ж року видав свій перший роман «Кав’ярня на головній вулиці» («Kavárna na hlavní třídě»), у якому відобразив свої учнівські роки (роман одночасно вийшов чеською мовою в Празі та Москві), і збірку подорожніх репортажів зі своїх мандрівок чужиною «Космополіти та Робінзони» («Světoběžníci a Robinzoni», 1932). Ці репортажі об’єднані постатями трьох приятелів-мандрівників, які відвідали різні країни на Балканах, Близькому Сході й Північній Африці, пізнаючи тамтешнє життя у всій його розмаїтості. У 1932–1933 рр. Ґеза Вчелічка працював репортером у Німеччині, репортажі звідти склали книжку «У країні свастики» («V zemi hákového kříže», 1933), в якій висловлене занепокоєння небезпекою розвитку нацизму. У лютому 1933 р. у Празі виник «Клуб Джека Лондона» («Jack London Club»), до діяльності якого долучився і Ґеза Вчелічка. Того ж року Ґеза Вчелічка інсценізував свій роман «Кав’ярня на головній вулиці», вистава на музику Е. Ф. Буріана після прем’єри в листопаді 1933 р. була показана більше 40 разів, що сприяло й зростанню популярності самого роману. У 1934 р. написав книжку соціальної прози «Декілька проклятих» (назва якої співпадає зі збіркою 1928 р.). На основі подорожі чехословацьких письменників до Радянського Союзу видав книжку репортажів про Москву та Ленінград «Два міста на світі» («Dvě města na světě», 1935). Після п’яти років праці видав свій найвідоміший роман «Поліцейська година» («Policejní hodina», 1937), у якому йдеться про події, що відбулися в 80-90-х рр. XIX ст., коли Прага швидко та нестримно почала перетворюватися з глибоко провінційного міста на велике промислове місто фабрик і заводів. У 1939 р. Ґеза Вчелічка видав сатиричну книжку «Між Марокко та Збраславом» («Mezi Marokem a Zbraslaví»), а до мандрівничих мотивів повернувся в книжці «Мандрівникове повернення» («Poutníkův návrat») та збірці віршів «Старе дзеркало» («Staré zrcadlo»). До і після «Старого дзеркала» Ґеза Вчелічка видав дві поетичні збірки: «Стежкою мрій» («Pěšinou snů», 1930) і «Монастирська вулиця» («Klášterní ulice», 1944). Для поетики Ґези Вчелічки характерним є вірш «В мишачій норі»:

За Милосердним, край Мишиних нір,

пасуться миші, гризучи папір;

і робітник, схиливши плечі, йде:

немов петля, його робота жде.

Над вулицею звис вологий піт,

постукує недоля до воріт.

На дні склянок важка нудьга лежить

і зазирає в очі кожну мить.

З балкона втупиш погляд на щурів,

туди, в куток, де сіті павуків, –

і вже з ума не йде картина та –

безвольний усміх шарпає уста.

А ввечері у сутінках сидиш.

І налягає темрява. Мовчиш.

Лягай на нари! – і отак щодня

чекаєш лежачи нового дня.

(Переклав Володимир Лучук).

Ґеза Вчелічка написав цілу низку мандрівних пісень, архівідомою була пісня «Маня» («Máňa»), яку він скомпонував на мотив пісень одеських нетрів; її часто називають популярною чесько-українською піснею. Після нацистської окупації Чехії Ґеза Вчелічка два роки переховувався від ґестапо, але загострення легеневої хвороби змусило його взимку 1941 р. вирушити на лікування в Буловці. Того ж року Ґеза Вчелічка втретє одружився. У 1943 р. лікувався в Тухомержицях, а потім у празьких лікарнях. Позаяк окупанти мали інші клопоти і їм було не до Ґези Вчелічки, йому вдалося у 1944 р. видати в Остраві роман «Празькі таємниці» («Pražské tajemství»), у якому він згадує свою молодість і пригоди мешканців тих празьких місцин, де йому довелося мешкати. Це оригінальна проза на стику культурно-історичного репортажу й мемуарів. У книжці вміщено понад півсотні авторових світлин празьких закутків, тож вона стала унікальним документом празької історії. Крім того, що Ґеза Вчелічка фотографував стару Прагу, він намалював чимало олійних картин, на яких зображені розмаїті місцини та закутки його рідного міста. У 1944 р. Ґеза Вчелічка підпільно видав збірку віршів «Монастирська вулиця» власним накладом, поставивши на титулі фальсифіковану дату видання – 1938 рік. Ця збірка, з якої віє специфічним празьким духом, у 1946 р. була удостоєна Літературної премії міста Праги. У березні та квітні 1946 р. у Клатовському театрі відбулося 10 вистав за романом «Кав’ярня на головній вулиці», у травні у Ґези Вчелічки народилася дочка Даніела. Того ж року Ґеза Вчелічка видав книжку подорожніх репортажів (цього разу про Малу Азію та Балкани) «Народження мандрівника» («Zrození poutníkovo»), а в 1949 р. вийшли подорожні нотатки з мандрівок по північній Африці «Космополіти та Робінзони» (назва якої співпадає зі збіркою 1932 р.). У 1950-х рр. більшість книжок Ґези Вчелічки перевидавалися, а їх автор здобув широке визнання й низку нагород. Зокрема, у 1953 р. він отримав Літературну премію столичної Праги за життєвий доробок в галузі красного письменства, а в 1959 р. був пошанований титулом «Заслужений митець», у 1961 р. став кавалером «Ордена праці». Романи «Кав’ярня на головній вулиці» та «Поліцейська година» були екранізовані. Режисером фільму «Кав’ярня на головній вулиці» (1954) був Мирослав Цикан, а фільму «Поліцейська година» (1958) – Отакар Вавра. Хоча після 1948 р. піший туризм почали переслідувати, Ґеза Вчелічка не зрікся свого мандрівного минулого й надалі сповідував його ідеї. У 1964 р. він скликав прес-конференцію, на якій підкреслив свою прихильність до пішого туризму і закликав пресу заступитися за нього. Помер Ґеза Вчелічка 30 грудня 1966 р. в Празі. Після 1990 р. Ґезу Вчелічку сливе забули через те, що він був комуністом. Але він все ж залишив незгладимий слід і в літературі, і в історії пішого туризму (трампінґу).

Українською мовою окремі твори Ґези Вчелічки переклали В. Лучук, Р. Лубківський та ін., а роман «Поліцейська година» переклав П. Гонтар (три видання – Київ, 1961, 1972, 1982).