Угорський поет Міклош Радноті (по-угорськи: Radnóti Miklós; автонім: Міклош Ґлаттер) народився 5 травня 1909 року в Будапешті в забезпеченій єврейській родині. Його мати, Ілона Ґросс, і брат-близнюк померли при пологах. У 12-літньому віці він втратив батька Якоба Ґлаттера, тож його далі виховували родичі. Перші вірші Міклош Радноті опублікував у збірнику «Календар» («Naptár», 1924). У 1927 році закінчив школу, рік провів у текстильному училищі в місті Лідерце в Чехословаччині. У 1928 році разом із друзями видав два числа власного літературного часопису, в якому надрукував два свої твори – «Крик чайки» («Sirálysikoly») і «Поезія бідності й ненависті» («Szegénység és gyűlölet verse»). У виданій наступного року антології угорської поезії було вже 12 віршів Міклоша Радноті. У 1930 році Міклош Радноті видав свою першу поетичну збірку «Вітання язичника» («Pogány köszönto»), в якій міститься протест проти світу насильства та брехні. У 1930–1934 роках Міклош Раднотінавчався на філологічному факультеті Сеґедського університету за спеціальністю «угорська та французька мови». Під час навчання в університеті видав поетичні збірки «Гімн нових пастухів» («Újmódi pásztorok éneke», 1931) і «Здіймається вітер» («Lábadozó szél», 1933). «Гімн нових пастухів» був конфіскований за «образу церкви та підбурювання до бунту». Мажорні тони поетичних збірок «Молодик» («Újhold», 1935) і «А ти ходи, засуджений на смерть!» («Járkálj csak, halálraítélt!», 1937, премія Ф. Ф. Баумґартена) у збірці «Крута дорога» («Meredek út», 1938) були замінені трагічними настроями. У 1935 і 1938 роках Міклош Раднотідвічі з місячними візитами відвідував Париж. У середині 1930-х років був близьким до соціалістичного руху, глибоко пережив Громадянську війну в Іспанії, загибель Федеріко Ґарсії Лорки, відгукнувся на неї віршами. У 1936 році Міклош Радноті став співробітником комуністичного журналу «Думка» («Gondolat») і зблизився з лівим крилом журналу «Захід» («Nyugat»). На початку Другої світової війни в червні 1940 року був відправлений на примусові роботи, у червні 1942 року – вдруге. У травні 1943 року навернувся до католицизму, прийнявши хрещення в базиліці св. Іштвана, 18 травня був мобілізований до угорської армії, але як єврей був приписаний до частин, які не мали зброї, і відправлений на Український фронт. Після окупації німецькими військами Угорщини в ході операції «Марґарита» почалася кампанія з відправлення півмільйона угорських євреїв у табори смерті. Міклош Раднотібув депортований 2 червня 1944 року на територію Югославії, у трудовий табір біля сербського містечка Бор. Там Міклош Радноті написав, зокрема, вірш «Під’яремна хода» («Erőltetett menet»):

Шаленець, хто на путь    упавши від знемоги,

поборе біль, встає    й волочить далі ноги.

Дарма, що шлях важкий,    знайшлася диво-сила:

він зводиться й іде –    канава не спинила.

А запитай: куди?    Як вижити вдалося?

Він відповість, що жде    дружина вдома й досі.

Не зна, сердега, що    в румовищі домівки

обпечені вітри    вляглися на долівку,

що знівечено сад,    що ниць упали стіни,

й жаска од болю ніч    укрила батьківщину.

Хай хоч обманну він    в душі надію множить,

що дім його вцілів    і він вернутись може.

Якби вернулось те:    на прохолоднім ґанку

гуде важка бджола    над розпочатим збанком,

в якому джем зі слив    пахучий, наче літо.

Мов яблуко оте,    що стиглістю налите,

білява Фанні жде    перед похилим тином,

та сонце лиш зайде –    і тінь найдовша гине...

А раптом все буде! –    бо місяць нині ранній!

Мій друже, змусь мене    устати! І я –встану!

(Переклав Іван Петровцій).

При наступі радянських військ і партизан Тіто 3200 інтернованих євреїв були відправлені в Гайденау, один із концентраційних таборів в системі Флоссельбурзького табору, пішим маршем через територію Югославії та Угорщини. Дорогою біля села Абда на заході Угорщини Міклош Радноті по-звірячому був побитий конвоїром, а потім застрелений і похований у загальній могилі. Сталося це 10 листопада 1944 року. Через півтора року при ексгумації його тіло було опізнане за нотатником із віршами останніх місяців життя. Його останки були перепоховані на цвинтарі в Будапешті. Останні вірші Міклоша Радноті були опубліковані у збірці «Піднебіння піниться» («Tajtékoség», 1946).

Перу Міклоша Радноті належить і книжка автобіографічної прози «Під знаком Близнюків» («Ikrek hava», 1940).

Перекладав Міклош Радноті твори Верґілія, Жана Лафонтена, Артюра Рембо, Стефана Малларме, Ґійома Аполлінера, Поля Елюара, Блеза Сандрара. Переклади були надруковані у книжці «Вслід за Орфеєм» («Orpheus nyomában», 1942). Міклошу Радноті належать також переклади негритянських народних казок «Карунґа, володар мертв’яків» («Karunga, a holtak ura», 1944).

Українською мовою окремі вірші Міклоша Радноті переклали Юрій Шкробинець, Іван Петровцій ([Вірші] // Всесвіт. – 1965. – № 4; Борський зошит: [Вірші] // Всесвіт. – 1982. – № 8).