Боснійський і сербський письменник Меша Селімович (по-боснійськи та по-сербськи: Meša Selimović, Меша Селимовић) народився 26 квітня 1910 року у боснійській мусульманській родині в місті Тузла (Боснія та Герцеґовина, Австро-Угорщина). Початкову школу та гімназію закінчив у рідному місті Тузла. У 1930–1934роках навчався на відділенні сербохорватської мови та югославської літератури філософського факультетуБелградського університету. У 1935–1941 роках працював учителем у Громадській школі, а від 1936 року паралельно і молодшим викладачем у Реальній гімназії в Тузлі. Перші два роки війни провів у рідному місті, де був арештований через зв’язок із народно-визвольним рухом. У травні 1943 року перейшов на визволену територію, став членом комуністичної партії, членом Агітпропу східної Боснії. Потім став політичним комісаром Тузлянського загону, а в 1944 році перебрався у Белград, де виконував політичні та культурні функції. У 1947 році переїхав до Сараєва, де викладав у Вищій педагогічній школі, потім став доцентом філософського факультету Сараєвського університету, був художнім керівником кіностудії «Босна-фільм», директором Народного театру, головним редактором видавництва «Світло» («Svjetlost»). Меша Селімовичобирався головою Спілки письменників Югославії, був членом Академії наук і мистецтв Боснії та Герцеґовини, Сербської академії наук і мистецтв. У 1971 році став почесним доктором Сараєвського університету, вийшов на пенсію та переселився до Белграда, де й помер 11 липня 1982 року.

Меша Селімович безперечно належить до найбільших боснійських письменників. Безперечним є і статус Меші Селімовичаяк великого письменника рівня європейського класика, головно завдяки двом його історичним романам – «Дервіш і смерть» («Derviš i smrt», 1966) і «Фортеця» («Tvrđava», 1970). Письменник спирається і на середньоєвропейську оповіднутрадицію, і на загальний струмінь літературного модернізму ХХ ст. Але, наснажений особливим темпераментом і особливою творчою візією, Меша Селімовичстворив свій власний вислів, який не можливо однозначно зарахувати до жодної школи чи категорії. За оповідними техніками він успадкував і розширив роман особистої сповіді, або ж реалістичні твори потоку свідомості. Меша Селімовичдобре розумів, що для виразного показу внутрішньої боротьби є невідповідними техніки нотування коливань свідомості, які знаходимо у Джеймса Джойса чи Германа Броха, адже у їх творах доходить до розчинення свідомості протагоністів, які наче пасивні споглядачі не можуть бути учасниками моральної та метафізичної драми.

Роман Меші Селімовича«Дервіш і смерть», написаний жвавим стилем, у якому перемішані самоаналіз, мудрі висновки про життя і людська драма дервіша Нуруддіна, є реалізацією універсальних цінностей, які привернули увагу закордонних читачів, зокрема і через магнетичний сплав екзистенційної драми та п’янкої резиґнації, які випромінює ісламсько-орієнтальне середовище. Роман не є реалістичним зображенням дервішів або суфізму, ісламського містицизму, а Нуруддінові дилеми стають безглуздими, якщо ми дивимося на них у контексті міцно укоріненої релігійної свідомості. Але це не критика вартостей твору, який і не мав наміру документально та достовірно відтворити містичні захоплення чи суфійський погляд на світ, а в ньому присутнє вдале зображення загальнолюдської дилеми та вписування у боснійсько-мусульманський контекст і визначення універсального в локальному.

Інший великий роман «Фортеця» показує Сараєво після Хотинської битви (вирішальною для перемоги в якій була участь українських козаків на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним) і відрізняється широким діапазоном героїв і великою кількістю ліричних переходів від роману «Дервіш і смерть», чітко зосередженому на образі Нуруддіна. Обидва романи характерні приглушеною емоційністю, сумними роздумами про людську долю, атмосферою, яку важко однозначно описати і яка вібрує між смиренністю у прийнятті долі і бунтом проти нелюдських умов. Два головні романи Меші Селімовичає великими творами зрілого творця, який гармонійно сполучив модерністський дискурс, наративні традиції «оповідної Боснії» й орієнтально-магометанську чуттєвість.

Інші прозові твори Меші Селімовича, за деякими винятками, не сягнули рівня його романів «Дервіш і смерть» і «Фортеця». У його доробку є збірки оповідань «Ображена людина» («Uvrijeđeni čovjek», 1947), «Перший загін» («Prva četa», 1950), «Дівчина з рудим волоссям» («Djevojka crvene kose», 1970), книга оповідань і сценаріїв для кіно «Чужа земля» («Tuđa zemlja», 1957), кіносценарій «Ніч і ранки» («Noć i jutra. Knjiga snimanja», 1958), романи «Тиша» («Tišine», 1961), «Туман і місяць» («Magla i mjesečina», 1965), «Острів» («Ostrvo», 1974), незакінчений роман «Коло» («Krug», опубл. 1983), автобіографічна книжка «Спогади» («Sjećanja», 1976). Вийшли також есеїстичні книжки Меші Селімовича«Есеї та нариси» («Eseji i ogledi», 1966), «За і проти Вука» («Za i protiv Vuka», 1967), «Письменники, роздуми, розмови» («Pisci, mišljenja, razgovori», 1970).

Есеїстика та мемуаристика Меші Селімовичає цікавим чтивом, але вона не сягнула європейського чи світового рівня, як його великі романи. Мабуть, найцікавішою реалістичною книжкою Меші Селімовичає «За і проти Вука», у якій автор веде мову про роль Вука Караджича у реформуванні сербської мови. Цей твір, окрім незаперечної критично-аналітичної цінності, є цікавий і тим, що засвідчив, для сучасників і нащадків, контроверсійне письменникове національне самовизначення. Словом, «За і проти Вука» є книжкою, цілком зануреною у проблематику створення сучасної сербської літературної мови, героями якої є Вук Караджич, його супротивники та прихильники у воєводинських і сербських суспільних колах, у ній ретельно викладені всі етапи їх боротьби. Зразу впадає у вічі, що цей твір опосередковано руйнує міф про «сербсько-хорватську» мову, адже цілком обмежений сербською ситуацією, у той час як про хорватську минулу (ілліризм) і сучасну традицію нема ні слова. Про боснійську творчість народною мовою (література алхаміядо / alhamijado) також нема ані згадки. Меша Селімовичу цьому творі є більше істориком сербської мови, ніж великосербські пропагандисти, які безупинно боряться з хорватськими й іллірськими фантомами, які до поля зору Меші Селімовичанавіть не потрапляють. Відкинувши всі національно-політичні зауваження, головна письменникова лінія така: він уважає Караджича безкомпромісним реформатором, який цілком відкинув давню сербську мовну спадщину, нанісши сербській мові удар тим, що все звів до сільської ідіоми та позбавив духовно-інтелектуального словника. Тим не менш, це був необхідний етап, який був виправлений пізнішим розвитком сербської літератури. У книжці «За і проти Вука», як і в пізніших творах, Меша Селімович перейшов на сербську екавську мову, і якщо судити тільки за лінгвістичними критеріями, це виключно сербські витвори (подібна ситуація і з більшою частиною доробку Іво Андрича). Головні романи Меші Селімовичанаписані мовою, яку найкраще охарактеризувати як боснійську з великою кількістю сербізмів. Чи є та мова настільки сербська, як у, скажімо, Петара Кочича чи Бранка Чопича? Без професійного лінгвістичного аналізу важко дати остаточне визначення, але, ймовірно, найближчою до істини є констатація, що йдеться про боснійську мову з більшою часткою сербізмів, ніж те допускає боснійський стандарт літературної мови. Порте це визначення не є досконалим через делікатність і переплетення національного та мовного на тих просторах: Антун Ґустав Матош, наприклад, безперечно є хорватським письменником, але його прозовий доробок просто перевантажений сербською ідіомою, яку письменник засвоїв протягом довгого перебування в Сербії. Що більше, твори Матоша мовно більш переобтяжені сербізмами, ніж мова найкращих романів Меші Селімовича. Щось схоже було і з двома сербськими письменниками, Мірком Ковачем і Борою Чосичем, які створили чудові романи, не лише помережані хорватизмами, але й написані літературною хорватською мовою. Все це вказує на те, що однозначні мовні критерії недостатні для письменників подвійної приналежності, до як належить і Меша Селімович.

Доробок Меші Селімовичаналежить до масиву боснійської літератури, але є й частиною сербської літератури. 3 листопада 1976 року Меша Селімовичу листі до Сербської академії наук і мистецтв писав: «Я походжу з мусульманської родини з Боснії, а за національною приналежністю є сербом. Я належу до сербської літератури, а літературу Боснії та Герцеґовини, до якої теж належу, вважаю лише родинним літературним центром, а не окремою літературою сербохорватської мови. Однаково поважаю своє походження і своє визначення, адже я пов’язаний зі всім тим, що визначило мою особистість і мою роботу. Будь-яку спробу це розділити в будь-яких цілях вважав би порушенням свого основного ґарантованого конституцією права. Отже, я належу до нації та культури Вука Караджича, Сімо Матавуля, Стевана Сремаца, Борисава Станковича, Петара Кочича, Іво Андрича, а свою найглибшу спорідненість із ними не маю потреби доводити. Знали це, зрештою, ті члени редакційної колегії серії “Сербська література у сто книгах”, які є також членами Сербської академії наук і мистецтв разом зі мною у Відділенні мови та літератури: Младен Лесковац, Душан Матич, Воїслав Джурич, Бошко Петрович. Тож невипадково звертаюся з цим листом до Сербської академії наук і мистецтв із чіткою вимогою вважати його повноважним автобіографічним чинником».

Парадокс ситуації Меші Селімовичанайкраще виразив Алія Ісакович, який зауважив, що іронією є те, що найбільший сербський роман («Дервіш і смерть») ХХ ст. починається мусульманською молитвою «бісмілла». Меша Селімович залишається письменником парадоксу: боснійсько-мусульманський автор, який через релігійно-цивілізаційну тематику та роздуми про долю мусульман Боснії не міг бути прийнятим у сербський літературний корпус цілковито, тому сприймається там як чужорідне тіло та використовується як засіб політично-національної пропаганди. У боснійській літературі, до якої очевидно належить своїми найвартіснішими творами, він є одним із головних висвітлювачів національної долі, але його щире сербське культурне та національне самовизначення робить його, у більшій частині доробку, важко прийнятним автором. Так чи інак, але Меша Селімовичє безперечно одним із найбільших боснійських письменників.

Вийшли «Зібрані твори» («Sabrana djela») Меші Селімовичау 7 томах (1970–1972), 9 томах (1975–1976), 10 томах (1981–1983).

Меша Селімович був лауреатом багатьох премій; лише в 1967 році отримав три премії – тижневика «НИН» («Недељне информативне новине»), ім. Петра Петровича Нєґоша (Njegoševa nagrada), ім. Івана Ґорана Ковачича (Goranova nagrada).

У 1988 році в колишній Югославії була встановлена премія ім. Меші Селімовича за найкращий роман року, від 2007 року її вручають за найкращий роман року в Сербії. У Боснії та Герцеґовині від 2002 року вручається боснійсько-герцеґовинська премія ім. Меші Селімовича за найкращий роман року.

Твори Меші Селімовича перекладені багатьма мовами.

Українською мовою роман Меші Селімовича «Фортеця» переклав Іван Ющук (Київ, 1985), роман «Дервіш і смерть» – Катерина Калитко (Трускавець, 2017), а оповідання – Андрій Лисенко («Всесвіт», 1975, № 11; 1983, № 9).

Творчості Меші Селімовича присвячена стаття Алли Татаренко «Трагедія втраченої віри в романі М. Селімовича “Дервіш і смерть”та Е. Станева “Антихрист”» (Проблеми слов’янознавства. −Львів, 1993. − Вип. 45).