Видавничі новинки

Економіка: як вона працює (і не працює) у словах та малюнках
Книги | Буквоїд
В Україні вперше видано роман сучасного ліванського письменника у перекладі з арабської мови
Книги | Буквоїд
Кетрін Беннер. “Дім на краю ночі”
Книги | Буквоїд
Побачила світ історія української розвідки прадавніх часів
Книги | Буквоїд
Евґенія Йорданова. «Таємниця. 33 історії про любов»
Проза | Буквоїд
Побачила світ збірка оповідань «Львів. Шоколад. Кам’яниці»
Проза | Буквоїд
Перше дитяче видання про коронавірус – психологічна підтримка для українських малюків
Дитяча книга | Буквоїд
Побачили світ історичні есе "Карпатська Україна" Романа Офіцинського
«Пригоди динозавриків» від Еліни Заржицької
Дитяча книга | Буквоїд
Олександр Дан. "Інсомвіта, або Життя та сновидіння Роберта Бланша"
Книги | Буквоїд
Головна\Події\Культура

Події

19.03.2018|17:42|Іван Лучук

Поет, який має щось таке неповторне своє «рильське», яке не сплутаєш ні з чим іншим



Максимові Рильському виповнюється 123 роки

Народився Максим Рильський 19 березня 1895 року в Києві в родині етнографа, публіциста та громадського діяча Тадея Рильського, який походив із шляхетського роду. На час народження Максима йому було вже 54 роки. Його мати Меланія була простою селянкою з Романівки (на Житомирщині), де і пройшло його дитинство. Малий Максимко почав віршувати дуже рано, а вже на схилі віку, будучи поетом-академіком тощо, так згадував про це: «Батько помер року 1902, і зиму після його смерті прожила наша сім’я в Києві. Там я, семилітній хлопчик, уперше написав віршик, що починався словами “Іванушка-дурачок скочив коню на бочок...”. До речі сказати, письма й читання першим учив мене батько, і – дивина у нас за тих часів – українською мовою. Перша книжка, яку я прочитав, була “Робінзон” у переказі Грінченка. Ще один віршик, набазграний тієї зими, запам’ятав я до слова». Це був вірш «Прошак». Тут відразу згадується напівреальний-напівпримарний світ «Семилітніх поетів» Артюра Рембо, де юний герой мусить вібрувати поміж жорстоким і непривабливим світом буденщини та солодким, привабливим світом поетичних, літературних фантазій. Так і з юним, семилітнім поетом Рильським: у його дитячому космосі співіснують ніби два окремі світи – реальний зі всіма прошаками та уявний (мистецький) зі всіма Робінзонами. Про свої уявні мандрівки по тому книжковому світі Максим Рильський згадував в автобіографічній замітці «Подорожі»: «В дитинстві, як і всі, мабуть, діти, я мріяв про далекі подорожі. Змалку полюбивши книжки, захоплено читав романи Майн Ріда, Ґустава Емара, пізніше – Жуля Верна й Купера, книжки про мандрівки Лівінґстона, Стенлі, Пржевальського... Під впливом цих творів я уявляв собі далекі краї, неможливі пригоди, гарячі, з буйною рослинністю тропіки, безлюдні пустелі та бурі в пустелях, пампаси та прерії Америки, полювання на левів і тигрів і т. ін. Про тодішні мрії мої та мого вірного товариша Яська я пізніше написав вірш “Дитинство”». Початкову освіту здобув у домашніх умовах, восени 1908 року вступив до третього класу приватної гімназії Науменка в Києві. Великий вплив на формування його світогляду мав композитор Микола Лисенко, у якого він мешкав. Там він закохався у старшу від нього на шість років дочку Лисенка Галю. Після смерті композитора у 1912 році мешкав у родинах Русових та Юркевичів. У гімназії Максим Рильський разом із товаришами створив напівжартівливе товариство «антропофагів». Саме тоді він підготував реферати «Рим і його релігія», «Мотив Ленори в античній поезії», написав дослідження про Миколу Гоголя. Першого вірша Максим Рильський опублікував у 1907 році, а через три роки (у 15-літньому віці) вийшла його дебютна збірка «На білих островах» (1910). Ознайомившись із цієї збіркою, Леся Українка сказала: «Ось хто мав би написати [мою] “Ізольду Білоруку”». Після закінчення гімназії Максим Рильський у 1915–1917 роках навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, потім у 1917–1918 роках на історико-філологічному факультеті Українського народного університету, заснованого при гетьмані Павлі Скоропадському. Жодного із цих навчальних закладів не закінчив, займався самоосвітою, вивченням мов, музикою. Від літа 1918 року працював деякий час у Сквирській продовольчій управі, потім у садовому відділі повітового земства. Умонастрої Максима Рильського тієї бурхливої пори відбилися в його поетичних публікаціях на сторінках журналів «Шлях» та «Літературно-науковий вісник» (зокрема у «фрагментах із ненаписаної повісті» «Царівна», «драматичному малюнку» «Бенкет»), в ідилії «На узліссі» (1918). Першою зрілою поетичною збіркою Максима Рильського стала «Під осінніми зорями» (1918). У 1919 році Максим Рильський почав учителювати, спочатку в селі Вчорайше, а потім до осені 1923 року у Романівці. Викладав українську мову, літературу й історію. Поетичний талант Максима Рильського досить швидко викристалізувався, про що засвідчила наступна його збірки «Синя далечінь» (1922). У 1923 році Максим Рильський переїхав до Києва, де за допомогою професора Олександра Дорошкевича влаштувався вчителем української мови та літератури у Другій залізничній трудовій школі. Викладав Максим Рильський також на робітфаці Київського університету, стилістику та практику перекладу – в Українському інституті лінґвістичної освіти.

У 1920-ті роки Максим Рильський належав до неформального літературного об’єднання «неокласиків». Окрім нього, до цього гуртка належали також Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара та Освальд Бурґгардт (Юрій Клен). «То було неформальне товариство вільних митців, котрі шанували поетичний талант, поціновували літературу за іманентними художніми критеріями, не визнавали позамистецьких, власне, пробільшовицьких структурувань (“Плуг”, “Гарт”, Аспанфут та ін.). Їх об’єднувала система світосприймання, позначена рисами “аристократизму духу” та творчого інтелекту, тяжінням до гармонії між раціональною сферою та почуттями, власне до сподіваної “калокагатії”, до високої культури мислення та поетичного мовлення», – так написано у «Літературознавчому словнику-довіднику». Із цим визначенням можна повністю згодитися, лише за винятком тези про невизнання згаданих «позамистецьких» структурувань. Так, самих тих структурувань «неокласики» могли не визнавати, але з пошанівком ставилися до талановитіших учасників тих формувань. Зрештою, вони шанували насамперед талант і якісну літературну продукцію, а не належність до тієї чи тієї літературної групи. Нелегко доводилося «неокласикам» (Микола Зеров ще від самого початку радив брати цей «термін» в лапки), бо на них накидалися зі всіх боків, їх намагалися деморалізувати й нейтралізувати, що, зрештою, й відбулося впродовж кривавого більшовицького терору. «Гроно п’ятірне нездоланих співців» (Михайло Драй-Хмара) – це дуже влучне визначення для гурту «неокласиків», які наперекір усьому зберегли у творчості «чесність із собою». Зеров, Драй-Хмара і Филипович заплатили за це своїм життям, Бурґгардту-Кленові вдалося вчасно податися на еміґрацію (властиво, в репатріацію, зважаючи на його німецьке етнічне походження), а Максим Рильський був змушений пристосовуватися та лукавити, щоб фізично зберегти себе, і щоб мати змогу писати щось вартісне, мусив віддавати данину червоному дияволові. Поетичну творчість Максима Рильського так чи інакше неможливо вкласти в «неокласичні» рамки, зважаючи не лише на те, що він надовго пережив усіх своїх товаришів із «грона п’ятірного». Максим Рильський, зберігаючи «неокласичну» поетичну культуру та замилування досконалою формою, мав щось таке неповторне своє «рильське», яке навряд чи може потрапляти під якусь одну окреслену дефініцію. Виплекавши ще з ранньої юності здатність до словесного чудотворення, Максим Рильський залишався поетичним магом до своїх останніх днів. Адже органічно поєднати емоційність і мудрість не є легким завданням навіть для найталановитішого та найдосвідченішого поета. Геній Максима Рильського був здатен до такого поєднання, і найкращими зразками своєї творчості поет вічно буде присутній у нашій свідомості, його поетичні рядки інтриґуватимуть і хвилюватимуть й наступні покоління.

1920-ті роки були зоряним часом творчості Максима Рильського. Тоді він опублікував збірки «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926) і друге видання збірки «Під осінніми зорями» (1926). 12 липня 1926 року Максим Рильський одружився із старшою від нього на дев’ять років Катериною Очкуренко, всиновивши її шестилітнього сина Жоржа; у 1930 році в них народився син Богдан. У 1927 році вийшло перше видання перекладу поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш». У 1929 році вийшли збірки Максима Рильського «Де сходяться дороги» і «Гомін і відгомін». У збірці «Гомін і відгомін» крім оригінальних поезій містилися також переклади віршів Стефана Малларме, Шарля ван Лерберґа, Анрі де Реньє, Поля Верлена, Моріса Метерлінка, Афанасія Фета, Валерія Брюсова. На той час припадає робота над перекладами французької класики – творів П’єра Корнеля («Сід»), Мольєра («Мізантроп»), Жана Расіна («Федра»), Ніколя Буало («Мистецтво поетичне»). Переклади й активна співпраця з видавництвом «Книгоспілка» дали можливість Рильському у 1929 році перейти на творчу роботу. У 1931 році вийшла книжка перекладів «Французькі класики ХVІІ століття. Буало. Корнель. Мольєр. Расін».

Максим Рильський, як і решта «неокласиків», своєю творчістю безпосередньо не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності. Така поведінка викликала гострі напади офіційної критики, що врешті призвело до його арешту 19 березня 1931 року (на сам день народження) за звинуваченням у приналежності до української контрреволюційної організації «Спілка Визволення України». У Лук’янівській тюрмі Максим Рильський пробув «під слідством» рівно п’ять місяців. Його штовхали на шлях самообмови, він «розкаявся» і був звільнений «за відсутністю достатніх даних для обвинувачення й суду». Для покращення підірваного здоров’я Максим Рильський поїхав до будинку творчості в селі Лука на Полтавщині, потім – у містечко Остер на Десні. Саме там він написав чимало декларативних віршів на потребу дня, які увійшли до його «переломної» збірки «Знак терезів» (1932). Творчість Максима Рильського поділилась на два річища – офіційне та ліричне. Потім вийшли збірки «Київ» (1935) і «Літо» (1936), а 12 березня 1936 року він написав «Пісню про Сталіна», яка стала «народною». У розпал репресій Максима Рильського більше не чіпали. Влада поклала на Максима Рильського (як і на Павла Тичину) тяжку ношу офіційного поета. У 1930-і роки Максим Рильський багато перекладав, здійснив, зокрема, інтерпретацію «Орлеанської діви» Вольтера. Від 1935 до 1942 року Максим Рильський завідував літературною частиною Київського театру опери та балету, паралельно очолюючи відділ поезії в редакції журналу «Українська література». У 1937 році був опублікований переклад роману у віршах Олександра Пушкіна «Євгеній Онєгін», потім вийшли збірки Максима Рильського «Україна» (1938) і «Збір винограду» (1940). Назва останньої збірки навіяна його сонетом «У теплі дні збирання винограду» (1922), який посідає особливе місце у його творчому доробку. Сонетарій поета вражає не лише своєю кількістю, а передусім довершеною гармонійністю форми та змісту. У строгі рамки класичної форми Рильському було під силу вкласти будь-які теми й мотиви, наснажуючи їх пульсуючою емоційністю. Максим Рильський належав до «неокласиків», яким властиве було замилування античною художньою спадщиною. І якраз сонет «У теплі дні збирання винограду» є яскравим цьому свідченням. Античну природу цього твору дуже влучно визначив Андрій Содомора: «...сонет “У теплі дні збирання винограду” – тонко зітканий на серпанковому ностальгійному тлі спогад про античність в образі прекрасної Навсікаї. Радше тінь спогаду, бо Навсікаю тут не названо... Та хто розгорне шосту книгу “Одіссеї”, той побачить джерело сонета, зрозуміє, що за ліричним “він” і “вона” – Одіссей і Навсікая, їхня зустріч, що на початку всіх зустрічей, за якими – розлука, прощання. Інакше б Одіссей перестав бути вічним мандрівником, Навсікая – вічною, недосяжною мрією».

У роки Другої світової війни родина Максима Рильського була евакуйована до столиці Башкирії Уфи. Вже восени 1941 року Максим Рильський створив вірш «Слово про рідну матір». Це твір, у якому проступає динамічний пунктир розвитку української культури – від легендарного Бояна через образи «Слова о полку Ігоревім», через Сковороду та Котляревського до Шевченка та Франка, до Лисенка та Заньковецької. Але є і строфи (7, 9, 15), у яких мерехтить «майво збратаних знамен навкруг Кремлівської огради», у яких домінує «російський сміливий народ», у яких «партія біля керма стоїть» і виникають якісь «радянські вільні люди». Добре відомо, що нам натворила та триклята ограда зі своїми «сміливцями» з тою партією на чолі, і які то були «вільні» люди в тій «тюрмі народів», тій «імперії зла». Тоді Максим Рильський видав поетичні збірки «За рідну землю» (1941), «Слово про рідну матір» (1942) і «Світла зброя» (1942). У 1942 році за ці збірки й поему «Мандрівка в молодість» Максим Рильський отримав Сталінську премію першого ступеня. У листопаді того ж року Максим Рильський написав поему-видіння «Жага». У 1943 році його обрали дійсним членом Академії наук України, у 1944 році очолив Інститут народної творчості та мистецтва (пізніше – Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії) АН УРСР (пробув на цій посаді до самої смерті). У 1943–1946 роках Максим Рильський був головою Спілки письменників України. У цей час вийшли книжки «Жага» (1943) і «Неопалима купина» (1944). У 1944 році Максим Рильський став віце-головою Всеслов’янського Комітету. Під кінець війни широко відзначалося 50-ліття Максима Рильського. Потім вийшли збірки «Чаша дружби» (1946) і «Вірність» (1947). На республіканській нараді молодих письменників, розширеному пленумі правління Спілки письменників України (15–20 вересня 1947 року) проти Максим Рильський висунули безпідставні звинувачення за те, що він знову припустився націоналістичних помилок. Почалося політичне гоніння Максим Рильський, аж поки 11 грудня 1947 року «Літературна газета» не надрукувала «зізнання» Максим Рильський «Про націоналістичні помилки в моїй літературній роботі».

У 1950 році за сукупністю праць без захисту дисертації Максимові Рильському було присуджено науковий ступінь доктора філологічних наук. У 1951 році Максим Рильський переїхав до новозбудованого будинку в Голосієві, де пройшли його останні роки. У 1958 році його обрали дійсним членом АН СРСР, того ж року він втратив дружину. Творче відродження Максима Рильського припало на час «відлиги» в середині 1950-х років. Вийшли ще такі поетичні збірки Максима Рильського: «На оновленій землі» (1956), «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «Зграя веселиків» (1960), «В затінку жайворонка» (1961), «Зимові записи» (1964). За збірки «Троянди й виноград» та «Далекі небосхили» у 1960 році Максим Рильський отримав Ленінську премію. Максим Рильський з листопада 1960 року регулярно вів свою суботню рубрику «Вечірні розмови» у столичній газеті «Вечірній Київ». А ще більш ніж рік перед тим він стежив за матеріалами дискусії про мистецтво, друкованими у московській «Комсомольській правді». Ця дискусія наштовхнула Максима Рильського на створення поетичної відповіді на заторкнуті питання, внаслідок чого виник вірш «Діалог, навіяний дискусією про мистецтво» (1959). За останні десятиліття технічний прогрес зробив незліченну кількість семимильних кроків, а питання з «Діалогу» Максима Рильського й досі актуальні, та, зрештою, вони й були такими «у печерній ще добі». Помер Максим Рильський 24 липня1964 року у Києві, похований на Байковому кладовищі.

За життя Максима Рильського вийшли «Поезії» у трьох томах (1946 і 1949), «Твори» у трьох томах (1956) і десяти томах (1960–1962).

Майстер інтимної лірики, Максим Рильський створив чимало поетичних шедеврів про кохання, пристрасть, любовний шал і гіркоту розлук. Це ж із його вірша «Поцілунок» (1925) жіноче начало промовляє до чоловічого: «Жорстокий переможче! / Упасти в цім бою для мене найдорожче». Це його доспілі червоні яблука з вірша «Яблука доспіли, яблука червоні...» (1911–1918) є одним із вже усталених у нашій свідомості символів кохання. Це не едемське яблуко спокуси, яке щойно передвіщає пристрасть, це – червоні яблука відбуялого кохання, після якого гряде розлука, спочатку сповнена гіркоти, а потім переплавлена у солодкий спогад. Образ червоних яблук став ледь не візитівкою лірики Максима Рильського, про що свідчать хоча б такі рядки його побратима по перу Володимира Сосюри: «Я іду, і в’ються спомини незримо... / Де ти, моя юність, дальніх днів блакить? / Яблука червоні Рильського Максима / виснуть наді мною, кличуть жить і жить!».

Максим Рильський знався на музиці, писав вірші, присвячені музиці. Одним із найвідоміших є вірш «Шопен» (1934). Вальс Шопена... Справді, хто його не чув? Чули, мабуть, усі, навіть не обов’язково знаючи, що то Шопенів вальс. І багато хто під нього танцював. Проте не кожен грав його, бо не в кожній господі стоїть фортеп’яно, та й музичні здібності притаманні далеко не кожному. Максим Рильський також не дуже музикував, зате музику любив із самого дитинства. Посприяло цьому, мабуть, і те, що, він гімназистом мешкав у родині великого композитора Миколи Лисенка. Пронісши любов до музики через усе життя, Максим Рильський написав досить багато музикознавчих праць, створив і переклав достатньо оперних лібрето, арій, хорів і сцен, товаришував із музикантами та композиторами. Одним із улюблених композиторів поета був Шопен, і саме його вальс розбурхав авторову фантазію і перелив її у пристрасні віршовані рядки, наповнені енергійними образами та вишуканими ритмами.

Максим Рильський написав багато статей з галузі фольклористики та літературознавства, етнології та мистецтвознавства, літературно-критичних статей. Йому належать, зокрема, такі літературно-критичні та літературознавчі статті та дослідження: «Про “Камену” Миколи Зерова» (1924), «Франко-поет» (1939), «Про поезію Петра Карманського» (1941), «Думки в щедрий вечір» (1944), «Лірика Лесі Українки» (1953), «Поезія Адама Міцкевича» (1955), «Адам Міцкевич і українська література» (1956), «Остап Вишня» (1956), «Іван Франко – майстер художнього слова» (1957), «Українська поезія дожовтневої доби» (1957), «Про Степана Руданського» (1958), «Поезія О. Олеся» (1958), «Про Юрія Яновського» (1959), «Поезія Тараса Шевченка» (1961), «Микола Зеров – поет і перекладач» (1964). До найвідоміших мистецтвознавчих статей належать «Лисенко. Клаптики споминів» (1927), «Брати Тобілевичі» (1939), «Про наші мистецькі справи» (1944), «Семен Гулак-Артемовський» (1954), «Марія Заньковецька» (1955), «Пейзажі Миколи Глущенка» (1955), «Олександр Довженко» (1959). Є у Максима Рильського чимало статей і досліджень із фольклористики, теорії перекладу та мовознавства, зокрема такі: «Сербські епічні пісні» (1947), «Золоті розсипи народної мудрості» (1955), «Героїчний епос українського народу» (1955), «Мова нашої прози» (1955), «Проблеми художнього перекладу» (1953–1958), «Художній переклад з однієї слов’янської мови на іншу» (1958), «З гадок про мову» (1959), «Словник і питання культури мови» (1963).

Максим Рильський багато перекладав зі слов’янських та західноєвропейських літератур. Найбільше переклав із французької, польської та російської мов. У творчому доробку Максима Рильського є, зокрема, переклади з англійської – п’єси «Король Лір» і «Дванадцята ніч, або Як вам подобається» Вільяма Шекспіра; з білоруської – вірші Францішека Богушевича, Янки Купали, Якуба Коласа, Максима Танка, Пятруся Бровки, Аркадзя Куляшова, Пімена Панченка; з німецької – вірші Йоганна-Вольфґанґа Ґете, Гайнріха Гайне; з польської – балади, «Любовні сонети», «Кримські сонети», поеми «Конрад Валленрод» і «Поминки» Адама Міцкевича, вірші Юліуша Словацького, Марії Конопницької, Леопольда Стаффа, Юліана Тувіма, Владислава Броневського; з російської – «Лихо з розуму» Олександра Грибоєдова, вірші, поеми «Мідний вершник» і «Бахчисарайський фонтан» Олександра Пушкіна, вірші Івана Крилова, Михайла Лермонтова, Миколи Некрасова; з румунської – вірші Міхая Емінеску; з сербської – народні епічні пісні; зі словацької – вірші Янка Краля, Сама Халупки; з французької – вірші, п’єси «Ернані» та «Король бавиться» Віктора Гюґо, вірші Альфреда де Мюссе, Теофіля Ґотьє, комедія «Сірано де Бержерак» Едмона Ростана; з чеської – вірші Ярослава Врхліцького, Яна Неруди, Йозефа Вацлава Сладека, Сватоплука Чеха. Максим Рильський здійснив переспів «Слова о полку Ігоревім» («Слово про Ігорів похід»). Разом із Петром Карманським Максим Рильський переклав першу частину «Божественної комедії» Данте Аліґ’єрі («Пекло»). (Питання, чи то співавторство, чи переписування-редагування перекладу Карманського – залишається відкритим).

Творчість Максима Рильського – це цілий мистецький світ, де, за словами Дмитра Павличка, «вічно сяє сонце людяності, де течуть ріки філософського спокою, де шумлять водоспади пристрастей, де гудуть автостради дружби, де жевріють зорі кохання, де стоять пам’ятники народним геніям, де все зрозуміле й дитині, де треба замислитись і здивуватись над мудрою простотою форми і над прозорою глибиною змісту».

Влучну характеристику Рильського-людини дав Володимир Панченко: «Він був однаково органічним – і в академічній тозі, і в куфайці мисливця чи рибалки. Усі, хто дружив із Максимом Рильським, хто був із ним поруч чи лишень час від часу спілкувався, дружно відзначають абсолютну чарівливість особистості поета. Був він “енциклопедистом свого часу” (Олександр Дейч), який умів легко та повсякчас поповнювати свої різнобічні знання. При цьому Максим Тадейович не був суто кабінетною людиною. Його дивовижне працелюбство мало, сказати б, “моцартіанський” характер; він примудрявся швидко та якісно виконувати величезні обсяги роботи навіть за несприятливих обставин. І залишався тим життєлюбом, який завжди знаходив час і для задушевного спілкування з друзями, для улюбленого мисливства й для риболовлі, для “чарочки” й пісні… Він був легкою людиною, якщо під цим словом розуміти душевну відкритість, уміння слухати співрозмовника, безмежну доброту, людинолюбство й дотепність».

У 1968 році в голосіївському будинку було відкрито літературно-меморіальний музей Максима Рильського, у 1972 році засновано літературну премію імені Максима Рильського за кращий художній переклад, у 2003 році в Голосіївському парку встановлено пам’ятник Максимові Рильському (скульптор П. Остапенко, архітектор О. Стукалов).

«Алхіміком мудрих слів» назвав Максима Рильського ще в січні 1923 року Євген Маланюк у першій частині свого диптиха «Сучасники». Таким алхіміком, чарівником поетичного слова залишався Максим Рильський упродовж цілого свого творчого життя. «Зібрання творів» Максима Рильського вийшло у двадцяти томах (Київ, 1983–1990), я ним і далі принагідно користуюся.

Про Максима Рильського вийшло чимало книжок, згадаю тут про деякі з них: збірник спогадів «Незабутній Максим Рильський» (Київ, 1968), монографія Григорія Вервеса «Максим Рильський в колі слов’янських поетів» (Київ, 1972), альбом «Максим Рильський. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях» (Київ, 1974), монографічний диптих Леоніда Новиченко «Поетичний світ Максима Рильського» (Київ, 1980) і «Поетичний світ Максима Рильського. Кн. 2» (Київ, 1993), літературний портрет Степана Крижанівського «Максим Рильський» (Київ, 1985), документальний життєпис Івана Ільєнка «Жага. Труди і дні Максима Рильського» (Київ, 1995), книжка Богдана Рильського «Мандрівка в молодість батька» (Київ, 2004), монографія Віри Агеєва «Мистецтво рівноваги. Максим Рильський на тлі епохи» (Київ, 2012).



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

- фільми в кінотеатрах України

Партнери