Сербська письменниця Ісидора Секулич (по-сербськи: Исидора Секулић, Isidora Sekulić) народилася 16 лютого 1877 року (у «Малій енциклопедії Просвети» й «Історії літератури» Йована Деретича роком народження зазначено 1887) в селі Мошорин (Бачка, Воєводина, Австро-Угорщина) як австро-угорська громадянка. Дитинство провела в Земуні, Румі та Новому Саді. Навчалася в Новому Саді (Вища дівоча школа / Виша девојачка школа), Сомборі (Вчительська школа / Српска препарандија), Будапешті (Вища педагогічна школа / Педагогијум). Диплом отримала на відділенні математики та природничих наук. Як чимало освічених жінок того часу, працювала вчителькою, спочатку викладала математику в Панчеві, потім у Шабаці та Скоп’є, а від 1919 року у Белграді. Через хворобу (туберкульоз) часто пропускала роботу. Сербське громадянство отримала в 1910 році. Була коротко одружена з лікарем польського походження Емілем Стремницьким, який скоро помер (1914). Після його смерті заміж не виходила, дітей не мала. Докторський ступінь здобула в Німеччині. Була членкинею різних жіночих організацій і їхньою представницею на багатьох зібраннях, а на конгресі Міжнародної ради жінок у 1920 році у Християнії (тепер Осло) була обрана секретарем головного правління цієї організації. Була співзасновницею Товариства учительок середніх спеціалізованих шкіл. Окупації і під час Першої, і Другої світової війни провела в Сербії. Вийшла на пенсію в 1931 році, того ж року була обрана почесним головою сербського ПЕН-центру, потім була заступником голови Товариства письменників Югославії, головою Товариства письменників Сербії. Була обрана 16 лютого 1939 року кореспондентом Сербської королівської академії (Академія мистецтв), 22 березня 1948 року членом-кореспондентом Сербської академії наук і мистецтв (Відділення літератури та мови), а 14 листопада 1950 року її дійсним членом (Відділення образотворчого та музичного мистецтва); стала першою жінкою-академіком у Сербії.

У 1900 році Ісидора Секулич пережила страшну трагедію: спершу у квітні помер її батько Данило, а в липні і брат Димитріє, студент права у Ґраці. Обоє поховані на православному цвинтарі в Земуні. Над їхніми могилами Ісидора проводила довгі години та дні, а потім, незалежно від того, де мешкала чи мандрувала, кожен Великдень (коли помер її батько) проводила на земунському цвинтарі. Там познайомилася та потоваришувала зі старим гробарем Ніколою, який розповідав їй історії і долі багатьох земунських родин і осіб, похованих там. Ісидора все це ретельно нотувала до «чорного зошита», який завжди брала зі собою на цвинтар і який, на жаль, спалила перед смертю. Найцікавіші оповіді старого гробаря увела до своєї найкращої книжки, збірки оповідань «Хроніка провінційного кладовища» («Кроника паланачког гробља», 1940).

Ісидора Секулич жила самотньо, у світі книг, без родини, яку рано втратила. Вона була хворобливою, від своєї матері, якої навіть не пам’ятала, успадкувала, як сама казала, «повний туберкульоз», а з батькового боку «безумство та різні форми нервового розладу». Попри те багато подорожувала, відвідала Францію, Німеччину, Італію, Англію, Скандинавію, Росію, Африку, Малу Азію. До Марокко добиралася вантажним кораблем із вугіллям, так «як подорожують бідні люди, такі, як я». Та бідність була свідомою. В одному листі вона писала: «До грошей моє ставлення приблизно таке, як в англо-американців до нещасної, але так любої мені, Франції: при потребі так, а без потреби і не треба. Жодного великого гонорару я так і не отримала». В одному інтерв’ю в 1957 році сказала: «Люблю тишу… Якщо я чогось варта, нехай скажуть після моєї смерті, а навіть за два дні до смерті не хочу, щоб мене хвалили». Померла 5 квітня наступного (1958) року у Белграді на 81 році життя.

До кінця, без лишку, посвячена красі продуманих слів, письменниця Ісидора Секулич за життя здобула повагу як найосвіченіша та найрозумніша сербіянка свого часу. Знавець багатьох мов, культур і галузей мистецтва, Ісидора Секулич як письменник, перекладач та інтерпретатор літературних творів проникала в саму суть сербської народної мови та її художнього вираження, вважаючи мову культурною візитівкою народу. Писала про Бранка Радичевича, Джуру Якшича, Лазу Костича, Петара Кочича, Мілана Ракича, Велька Петровича, Іво Андрича, Момчила Настасієвича та багатьох інших.

Писала прозу, оповідання, романи, літературну критику, есеї, подорожні нотатки, дослідження. Першою її публікацією була «Що для серба гусли?» («Шта су Србину гусле?») у «Шкільній газеті» («Школски лист») в 1893 році. Перша книжка Ісидори Секулич «Головний біль» («Главобоља») вийшла в 1910 році. У 1913 році вийшла збірка лірично-медитативної прози, імпресіоністичних нарисів, шкіців і записів «Попутники» («Сапутници»), це був своєрідний інтимний щоденник, у якому переважали афоризми на різні теми. Про віртуозний стиль цієї книжки Антун Ґустав Матош написав, що це «танець слів». У 1914 році Ісидора Секулич вже як цілком сформований письменник опублікувала збірку подорожніх нарисів «Листи з Норвегії» («Писма из Норвешке»), яку багато хто вважає найкращою книжкою подорожніх нарисів у сербській літературі. Це не лише поетичні й осмислені описи природи та краєвидів, а радше роздуми про людей і їхнє життя, про нерозривний зв’язок між природою та людською долею.

До найвідоміших книжок Ісидори Секулич належать роман «Диякон церкви Богородиці» («Ђакон Богородичине цркве», 1919), збірки прози «Із минулого» («Из прошлости», 1919), «Записи» («Записи», 1941), «Записи про мій народ» («Записи о моме народу», 1948), збірки есеїстики «Аналітичні миттєвості й теми» («Аналитички тренуци и теме», т. 1 і 2 – 1941, т. 3 – 1943), «Говір і мова, культурна візитівка народу» («Говор и језик, културна смотра народа», 1956), «Спокій і неспокій» («Мир и немир», 1957).

Відомими стали і книжки Ісидори Секулич «Керування життям» («Управљање животом», 1923), «Петар Кочич, сучасність його» («Петар Кочић, савременост његова», 1935), «Пушкін» («Пушкин», 1937), «Мілан Ракич» («Милан Ракић», 1938), «Пункт контрапункт» («Пункт контрапункт», 1938), «Стопами Христовими» («Стопама Христовим», 1940), «Проперцій, римський автор елегій з останньою своєю елегією» («Проперције, римски елегичар са последњом својом елегијом», 1941), «Шумановичі» («Шумановићи», 1952).

На особливу увагу заслуговує монографія «Нєґошеві книга глибокої відданості» («Његошу књига дубоке оданости», 1951). У ній Ісидора Секулич висвітлила свої погляди на творчість та особу Петара Петровича Нєґоша. Вона найбільше цінувала у його творчості «Пролог» до поеми «Промінь мікрокосму» та монологи з поеми «Гірський вінець», адже в них заторкнута «не лише чорногорська, а й загальнолюдська тема». Уважала, що косовська ідея була сенсом життя Нєґоша (це викликало суперечливі відгуки критики). Після нищівної критики цієї книжки югославським комуністичним діячем Мілованом Джиласом, після її несприйняття літературними колами (через її мисленний космополітичний розмах) спалила рукопис своєї другої книжки про Нєґоша. Недарма тоді казала, що «замовкла і настрашилася» і молодим письменникам радила вчити чужі мови й подорожувати, адже «комунізм таки мине».

У доробку Ісидори Секулич є ще чимало інших статей, есеїв і досліджень, зокрема: «Йозеф Кайнц» («Јосиф Кајнц», 1910), «Мілутин М. Ускокович» («М. М. Ускоковић», 1910), «Російська література та студенти» («Руска књижевност и студенти», 1910), «Чи має рацію Костянтин Брунер» («Има ли право Константин Брунер», 1911), «Одна дата в нашій перекладній літературі» («Један датум у нашој преводној књижевности», 1911), «Поети, які брешуть» («Песници који лажу», 1911), «Ірландці та націоналізм» («Ирци и национализам», 1912), «Культурний націоналізм» («Културни национализам», 1912), «Велько Петрович як оповідач» («Вељко Петровић као приповедач», 1913), «Алекса Шантич» («Алекса Шантић», 1918), «Белградський стиль» («Београдски стил», 1920), «Авґуст Стріндберґ» («Август Стриндберг», 1921), «Навколо нашого роману» («Око нашег романа», 1922), «Інтелектуал і бідність» («Интелектуалац и сиромаштво», 1923), «Схід в оповіданнях Іво Андрича» («Исток у приповеткама Иве Андрића», 1923), «Один фрагмент із куртизанського Риму» («Један фрагмент из куртизанског Рима», 1923), «Про переклади» («О преводима», 1923), «Краса жінки» («Женина лепота», 1924), «Заворушення в літературі» («Немири у књижевности», 1924), «Поезія Авґустина Уєвича» («Поезија Августина Ујевића», 1924), «Самотність у літературах» («Самовање у књижевностима», 1924), «Про письменників і поширення літератури» («О књижевницима и ширењу књижевности», 1925), «Еллен Кей» («Елен Кеј», 1926), «Відносність у творах Луїджі Піранделло» («Релативитет у делу Л. Пирандела», 1926), «Святий Франциск Ассізький, з нагоди сторіччя смерті» («Свети Фрања од Асиза, поводом стогодишњице смрти», 1926), «Про релігійне почуття в ліриці» («О религиозном осећању у лирици», 1928), «Нотатка про малий народ» («Белешка о малом народу», 1932), «Чутливість у Джури Якшича» («Осећајност код Ђуре Јакшића», 1932), «Івана Ґундулича “Сльози блудного сина”» («Ивана Гундулића “Сузе сина разметнога”», 1940), «Лаза Костич» («Лаза Костић», 1941), «Бранко Радичевич – лірик, молоде голодне серце» («Бранко Радичевић лирик, младо гладно срце», 1947), «Культурні контакти – це щастя, люди» («Културни додири срећа су људи», 1951).

Зібрані твори Ісидори Секулич у 12 томах виходили у 1961 та 1966 році. До 100-ліття від дня народження Ісидори Секулич вийшли зібрані твори в 10 томах.

Уміла Ісидора Секулич розмовляти німецькою, англійською, французькою та російською мовами, перекладала з них, перекладала також із норвезької та шведської мов. Зокрема, в її перекладі вийшли «De profundis» (1910) Оскара Вайлда, «Страждання молодого Вертера» (1922) Йоганна-Вольфґанґа Ґете.

У 1967 році у Белграді була заснована літературна премія імені Ісидори Секулич, яку присуджують за найкращу сербську книжку року.