Головна\Події\Культура

Події

04.02.2018|13:04|Іван Лучук

Перший класик нової білоруської літератури. Вінцентові Дуніну-Марцинкевичу виповнюється 210 років

Білоруський письменник Вінцент Дунін-Марцинкевич (по-білоруськи: Вінцэнт Дунін-Марцінкевіч) народився 4 лютого 1808 року у фільварку Панюшкевичі Бобруйського повіту Мінської губернії (тепер Бобруйського району Могильовської області) у шляхетській родині Яна (Івана) Дуніна-Марцинкевича і Марціяни з Недзведських.

Хлопчика назвали Вінцентом Якубом. Того ж дня його охрестили в Бобруйському парафіяльному костелі, але не за повним обрядом (лише водою), бо на світ він з’явився зовсім кволим. Через декілька місяців його охрестили ще раз із виконанням усіх обрядів – «святими оліями». Предки письменника колись, ще в XVII ст., володіли маєтком Марцинкевичі в Смоленському воєводстві. Рід мав свій герб «Лебідь», користувався всіма шляхетськими правами. Але батьки Вінцента власної землі вже не мали й орендували фільварок Панюшкевичі у близького свояка Станіслава Богуша-Сестранцевича – могилівського архієпископа, пізнішого митрополита всіх римо-католиків Російської імперії. Шляхетське походження Вінцентові Дуніну-Марцинкевичу неодноразово доводилося підтверджувати у зв’язку з необхідністю вирішення особистих і родинних питань, бо цього вимагала бюрократична система Російської імперії.

Про юнацькі роки Вінцента документально підтверджених відомостей дуже мало. Він рано залишився без батька. Вважалося, що в 1824 році закінчив Бобруйське повітове училище, але є звістки, що вже в 1819 році він був відправлений до Санкт-Петербурґа під опіку Станіслава Богуша-Сестранцевича, людини вельми освіченої, вченого-славіста, літератора, члена Російської академії наук, який сам і займався його вихованням. Існує версія, що молодий Вінцент Дунін-Марцинкевич вступив до Санкт-Петербурзької медично-хірургічної академії, але покинув навчання, бо не міг знаходитися в анатомічній кімнаті. Із середини 1820-х років Вінцент Дунін-Марцинкевич жив у Мінську, був на державній службі: помічником землеміра та землеміром межового суду, службовцем палати кримінального суду, перекладачем у католицькій духовній консисторії, мав посаду у дворянському зібранні. У 1831 році взяв шлюб із дочкою адвоката Юзефою Барановською, з якою вони мали семеро дітей. У 1840 році придбав невеликий маєток Люцинка в Пешайській волості Мінського повіту (тепер село Мала Люцинка у Воложському районі Мінської області) і поселився там, покинувши державну службу. Є відомості, що на початку 1840-х років Дунін-Марцинкевич деякий час служив економом у маєтку Щаври в Сенненському повіті Могильовської губернії. Пізніше, оскільки мав досвід праці з юридичними документами, їздив по цілій Білорусі як довірена особа своїх клієнтів, займаючись вирішенням їхніх справ. Багато часу проводив у Мінську, де брав активну участь у громадсько-культурному та літературному житті.

У цей період Вінцент Дунін-Марцинкевич почав займатися літературною діяльністю. Перші свої твори написав польською мовою. Створив лібрето до оперет «Змагання музикантів» і «Чародійна вода», а також «Рекрутський єврейський набір» (у 1841 році поставлена в Мінську аматорським гуртком), де підняв тему рекрутчини як перешкоди для щасливого побуту єврейської сім’ї. Тексти та партитури цих творів не збереглися (за винятком однієї арії з оперети «Рекрутський єврейський набір»). Музику для них написав композитор Станіслав Монюшко. У створенні музика брав участь і сам письменник, часом у постановці сам виступав як актор (наприклад, грав роль старого єврея в опереті «Рекрутський єврейський набір»).

Із середини 1840-х років Вінцент Дунін-Марцинкевич починає співпрацювати з видавцями. У 1846 році у Вільні окремим виданням вийшло лібрето музично-драматичного твору – опери «Селянка» («Сялянка»), пізніше з’явилася інша назва – «Ідилія» («Ідылія»). Музику для неї написали С. Монюшко та К. Кржижановський за участі самого Дуніна-Марцинкевича. У цьому творі поруч із драматичними діалогами та монологами широко представлені арії та дуети, хорові номери, а також танці. «Ідилія» вважається принциповим явищем у становленні нової білоруської літератури. Якщо пани тут розмовляють по-польськи, то персонажі-селяни – вперше в літературному творі – по-білоруськи. Польський віршований текст свого часу переклав на білоруську мову Янка Купала, прозаїчний – Язеп Льосік. В «Ідилії» Вінцент Дунін-Марцинкевич виявив себе як прихильник класової злагоди й морального самовдосконалення. Він висміював пихатість шляхти, сліпе захоплення всім французьким і водночас створив образ доброго пана, який через кохання до селянської дівчини (яка врешті-решт виявилася переодягненою панянкою) полюбив селян і хотів, щоб і вони його любили. Така ідеалізація реального життя тим не менш не перешкодила показати в п’єсі характерні народні типажі. Справжнім героєм твору став не пан, а селянин Навум Пригаворка, війт, який наглядав за працею кріпаків. Його образ для Дуніна-Марцинкевича значив дуже багато, ім’я цього персонажа він використовував як свій літературний псевдонім. «Ідилія» користувалася великою популярністю в Білорусі, її текст переписували й розповсюджували у списках, у пресі з’явилися рецензії на постановку твору. Опера була поставлена на початку 1852 року в Мінську театром Дуніна-Марцинкевича, роль Навума у виставі виконував сам автор.

Театр, або драматичний гурток, Дуніна-Марцинкевича – створений ним аматорський театральний колектив – існував у 1840–1850-х роках. Він вважається першим білоруським національним театром нового типу. Трупа складалася більш ніж із 20 чоловік, серед них був і сам письменник, його дві дочки й син, представники мінської інтеліґенції. У виставах брав участь хор селян із Люцинки, був і оркестр. Ставилися головно п’єси Дуніна-Марцинкевича. Публіка й театральна критика відзначали видатні акторські здібності самого драматурга. Театр дотримувався традицій народного мистецтва, відзначався демократизмом. Після першої ж вистави «Селянки» діяльність колективу була заборонена владою, але спектаклі проходили (фактично нелегально) у різних містах Білорусі до 1856 ро.

Діти Вінсента Дуніна-Марцинкевича – дочка Каміла і син Мирослав – у кінці 1840-х років, ще в підлітковому віці, стали відомими як талановиті піаністи-виконавці, виступали з концертами в Мінську, Вільні, Києві, Варшаві. Батько дбав про подальше вдосконалення майстерності дітей і в 1851 році звернувся до спадкоємця трону – великого князя Олександра Миколайовича з проханням про їх зарахування до Паризької консерваторії за державний рахунок, однак отримав відмову. Пізніше Мирослав вчився в музичному інституті у Варшаві. Каміла навіть писала музику.

У 1850-ті роки Вінцент Дунін-Марцинкевич жив переважно в Мінську. У 1854 році померла його жінка. Пізніше він одружився з Марією Грушевською. Літератор часто бував у Вільні, де зустрічався з багатьма діячами культури та науки. Того ж року здійснив мандрівку на Полісся. Декілька разів відвідував Щаври. Мав широкі контакти з мінською інтеліґенцією: поетами, музикантами, митцями, видавцями.

У цей період в Мінську вперше вийшли друком його поетичні збірки «Гапон» («Hapon: powieść białoruska, z prawdziwego zdarzenia, w języku białoruskiego ludu napisana: ozdobiona 4 rycynami», 1855), «Вечорниці» («Wieczarnicy», 1855), «Цікавишся? Прочитай!» («Ciekawyś? Przeczytaj!: trzy powiastki i wierszyk ulotny», 1856), «Дудар білоруський, або Всього потрохи» («Dudarz białoruski, czyli Wszystkiego po trosze», 1857). До видань увійшли присвячені життю селян віршовані повісті й оповідання, написані не тільки по-польськи, але й по-білоруськи. Поема «Гапон» – перший твір Вінсента Дуніна-Марцинкевича, написаний повністю білоруською мовою; в ньому йдеться про умовність соціального поділу суспільства. Білоруськомовні повісті «Дурний Зміцєр, хоч і хитрий» («Дурны Зміцер, хоць хітры»), «Ставровські діди» («Стаўроўскія дзяды»), «Купала», «Щаровські дожинки» («Шчароўскія дажынкі») позначені виразними фольклорними мотивами. Серед опублікованих у збірках польськомовних творів найвизначнішими є оповідання «Слов’яни в ХІХ столітті», присвячене боротьбі південних слов’ян проти турків, і «Літераторські клопоти» про нелегку долю письменника, його матеріальні та душевні клопоти, а також про радість від людської підтримки. Окрім того, в цих збірках присутні вірші польською та білоруською мовами. Ці публікації мали широкий резонанс.

У 1857 році Вінцент Дунін-Марцинкевич написав білоруську баладу «Травиця брат-сестриця» («Травіца брат-сястрыца»), де вкотре використав фольклорний сюжет, і «Билиці, оповідки Навума» («Быліцы, расказы Навума»), що складаються з віршованих оповідань «Зла жінка» («Злая жонка»), в якому засуджуються аморальність і розпуста, і «Халимон на коронації» («Халімон на каранацыі»), в якому присутній опис святкувань з нагоди вступу на царський трон Олександра ІІ, який обіцяв подарувати народові довгоочікувані «свободи». Ці твори були опубліковані лише в середині ХХ ст.

У другій половині 1850-х років Вінцент Дунін-Марцинкевич переклав з польської мови на білоруську поему польського поета білоруського походження Адама Міцкевича «Пан Тадеуш» – епопею, в якій змальована широка картина життя Білорусі початку ХІХ ст. Це був перший у світі переклад славного твору на слов’янську мову. Його планувалося видати у Вільні в 1859 році, два перші розділи із дванадцяти вже були набрані, віддруковані і навіть зброшуровані, але в останній момент (формально через те, що текст був поданий латинським шрифтом) цензура не дозволила виходу, і майже весь наклад знищили. Вінцент Дунін-Марцинкевич, намагаючись врятувати видання перекладу «Пана Тадеуша», так змалював ситуацію у своєму поясненні Головному цензурному комітетові: «У наших провінціях зі ста селян, напевно, можна знайти 10, які добре читають по-польськи, натомість із тисячі ледь знайдеться один, який вміє читати по-російськи. Тож надрукувавши будь-який білоруський твір російськими літерами, сміливо можна його сховати до скрині, адже… вищий клас суспільства… не візьме в руки простонародної книги, а селяни якби і хотіли читати повісті й оповідання… не знаючи російських літер, не в стані будуть задовільнити своє бажання». (На той час білоруська мова в офіційному вжитку не використовувалася вже півтора століття і давня традиція кириличного письменства, як і книгодрукування, була перервана, а в небагатьох публікаціях, де вживалася білоруська мова, як правило, використовувалася латинська абетка). Однак цензори з Санкт-Петербурґа залишилися невмолимими. І тільки в 1907 році цей переклад було видано.

У 1861 році у Вільні окремим виданням польською мовою вийшло віршоване історичне оповідання «Люцинка, або Шведи в Литві» («Люцынка, або Шведы на Літве»), написане в 1857 році, де поетизувалися мужність і героїзм предків сучасних білорусів у боротьбі із загарбниками. Це остання книжка Вінцента Дуніна-Марцинкевича, видана за його життя.

Письменникові були близькі погляди шляхетських революціонерів початку 1860-х років. У 1861 році разом із Владиславом Сирокомлею він їздив до Варшави, дорогою в різних населених пунктах виступав із патріотичними промовами. Його діями зацікавилася поліція, якось поліційні власті навіть вислали його з Ковна (Каунаса). У патріотичному та демократичному дусі Вінцент Дунін-Марцинкевич виховував своїх дітей. Письменник і його родина мали стосунок до національно-визвольного руху, підтримували учасників повстання 1863–1864 рокеів під керівництвом Кастуся Калиновського. Влада підозрювала Дуніна-Марцинкевича в авторстві антиурядових видань, зокрема агітаційної брошури «Розмова старого діда» («Гутарка старога дзеда»), де викривалися царські порядки, звучали заклики до селян підтримати визвольний рух. У 1864 році його заарештували, більше року він провів у мінському тюремному замку. Хоча головних звинувачень довести не змогли, на Дуніна-Марцинкевича та його родину був накладений великий штраф, майно частково секвестроване (обмежене право використання), йому самому було наказано не виїздити з Люцинки.

Останні десятиліття життя Вінцента Дуніна-Марцинкевича (з середини 1860-х до середини 1880-х років) пройшли в Люцинці. Жив він усамітнено, лише зрідка приїжджав до Мінська. У цей період Вінцент Дунін-Марцинкевич багато писав, але всі спроби надрукувати свої твори закінчувалися невдачею. У 1866 році він написав білоруською мовою комедію (чи за авторським визначенням, фарс-водевіль) «Пінська шляхта» («Пінская шляхта»), яка вважається найкращим його твором. У цій п’єсі висміюється фанаберія і водночас страх перед властями дрібної шляхти, несправедливий суд. Сценічне втілення «Пінська шляхта» отримала щойно в 1917 році, постановку здійснило Перше білоруське товариство драми й комедії у Мінському міському театрі. Хоча Вінцент Дунін-Марцинкевич писав багато по-польськи та по-білоруськи, найвідоміший його твір «Пінська шляхта» написаний західнополіським діалектом української мови.

У 1868 році Вінцент Дунін-Марцинкевич створив польськомовну поему «З-над Іслочі, або Ліки на сон», де зникаючому ідилічному ладові шляхетських садиб протиставлена нова дійсність з її цинізмом і прагненням наживи. По-польськи і по-білоруськи розмовляли персонажі сатиричної комедії «Сватання» («Залёты»), написана в 1870 році. Польський текст на білоруську мову на початку ХХ ст. переклав Янка Купала, у 1915 році комедія була поставлена у Вільні Білоруським музично-драматичним гуртком.

У 1876 році був поновлений (цього разу секретно) недавно знятий нагляд поліції за письменником. Підставою послужив той факт, що в середині 1870-х років у Люцинці без офіційного дозволу діяла невелика приватна школа, де навчала місцевих дітей дочка письменника Цезарина. У цей час Вінцент Дунін-Марцинкевич багато писав і ховав свої рукописи у великій валізі. Але більшість тоді написаного не збереглося. Помер Вінцент Дунін-Марцинкевич 29 грудня 1884 року в Люцинці, похований в урочищі Тупальщина неподалік від Люцинки.

Постать і творчість Вінцента Дуніна-Марцинкевича з роками здобувають все більше значення для білоруської культури. Довший час, поки не стали відомими архівні документи, які глибше розкрили Дуніна-Марцинкевича як особистість, його вважали дворянським революціонером, лібералом і сентименталістом, слабким і непослідовним письменником, який прагнув ідеалізувати дійсність. Але за останні десятиліття літературознавці змогли по-новому поглянути на нього як творця та громадянина. Все своє життя Вінцент Дунін-Марцинкевич фактично перебував у протистоянні з царськими властями, хоча й намагався не входити у відкритий конфлікт. Складні умови епохи, турбота про свою велику родину часом вимагали від письменника не висловлювати свої міркування відкрито, знаходити певні компроміси, особливо після придушення повстання 1863–1864 років. Роль Дуніна-Марцинкевича як одного з основоположників нової білоруської літератури (у тому числі й драматургії) та національного театру – надзвичайно велика. Літературознавець Г. Кисельов називає Дуніна-Марцинкевича першим білоруським професійним письменником. Вінцент Дунін-Марцинкевич «професійний не в тому сенсі, що це давало йому засоби для життя (радше від цього він мав лише збитки), а в тому, що він вважав це головним у своєму житті». Першим класиком нової білоруської літератури називає Вінцента Дуніна-Марцинкевича дослідник його творчості Я. Янушкевич. Окрім того, Вінцент Дунін-Марцинкевич фактично стояв біля витоків нового національного театру – він виступав не лише драматургом, але й організатором театру, режисером, актором. Одним із перших Вінцент Дунін-Марцинкевич зробив героями своїх творів простих білоруських селян. Так само одним із перших багато своїх творів написав білоруською мовою, яка в його час не лише не мала офіційного статусу, але й не була належним чином опрацьована як мова художньої літератури. «Білоруської літератури тоді, після довгого занепаду, по суті не було, і якраз Дуніну-Марцинкевичу довелося закладати її основи, піднімаючи мову пригнобленого селянина до рівня літературної», – писав Г. Кисельов. Літературознавець В. Рагойша назвав діяльність Дуніна-Марцинкевича «подвигом»: «У часи В. Дуніна-Марцинкевича, особливо в першій половині ХІХ ст., коли в Російській імперії панувало ще середньовічне кріпосне право, коли до соціально гніту додавався національний, коли декілька століть полонізації змінилися не менш вишуканою та ґвалтівною русифікацією, відкрито, у пресі заявити, що білоруський селянин така ж благородна людина, як пан або царський чиновник, що його “проста мова” така ж людська, як польська чи російська – для цього потрібна була не лише профетичність, але і мужність». Вінцент Дунін-Марцинкевич був добре обізнаний із білоруською народною творчістю, широко використовував фольклорні здобутки.

До 25-річчя з дня смерті Вінцента Дуніна-Марцинкевича у часописі «Неділя» Василь Щурат опублікував статтю про нього.

Українською мовою вірш Вінцента Дуніна-Марцинкевича «Вірш Наума Пригаворки на приїзд до міста Мінська Аполлінарія Контського, Владислава Сирокомлі і Станіслава Монюшка» переклав Роман Лубківський («Слов’янська ліра», Київ, 1983).

 

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

19.09.2020|16:24
Сьогодні Києвом гуляв «Іван Франко»
18.09.2020|12:46
Книжка Оксани Драчковської стала лауреатом премії BookForum Best Book Award 2020
17.09.2020|23:15
Гран-прі премії BookForum Best Book Award 2020 отримала «Українська абетка. Малюнки Георгія Нарбута»
17.09.2020|21:23
III Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» відбудеться у жовтні
17.09.2020|21:18
Оголошено літературний конкурс #Рак_боятись_не_можна
15.09.2020|00:57
"Вова купує квиток до Ростова". Гурт Жадан і Собаки презентував новий трек
14.09.2020|20:25
Олег Сенцов презентує у Києві щоденник голодування та збірку малої тюремної прози
12.09.2020|08:27
Ахтем Сеітаблаєв став лауреатом Премії імені Василя Стуса 2020 року
11.09.2020|09:55
Відомі лауреати ІІІ Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози імені Івана Чендея
09.09.2020|23:34
3 дні, 32 події, 30 митців із 5 країн: фестиваль MERIDIAN CZERNOWITZ відбувся в оновленому форматі


Партнери