Головна\Події\Культура

Події

17.01.2018|08:36|Іван Лучук

Стражденний Абеляр

Приблизно 940 років тому народився французький богослов і письменник, мученик за кохання



 

Народився П’єр Абеляр (по-французьки: Pierre Abailard/Abélard, по-латинськи: Petrus Abaelardus) приблизно в 1079 році в містечку Пале, розташованому на південний схід від Нанта, у Бретані. Його батьками були Беренґер (до 1053 – до 1129) і Люсі де Пале (до 1065 – після 1129), він був найстаршим серед принаймні чотирьох братів, мав також і сестру. Спершу П’єра планували готувати до військової служби, проте непереборна допитливість і схильність до схоластичної діалектики спричинили його вибір присвятити себе вивченню наук. У 1093–1099 роках він навчався під наставництвом Росцеліна Комп’єнського (близько 1050 – близько 1125), засновника номіналізму. У 1099 році Абеляр прибув до Парижа і вже в 1100 році навчався під наставництвом Ґійома з Шампо (близько 1070 – 1122), представника реалізму. Проте незабаром став суперником і противником свого вчителя, а з 1102 року вже сам став наставником у Мюлені, а згодом у Корбеї до 1105 року. Число його учнів все зростало, тож він в особі Ґійома з Шампо здобув непримиренного ворога. У 1105–1108 роках перебував у рідному Пале, начебто через виснаження від студій. У 1108 році Абеляр повернувся до Парижа, де провів диспут із Ґійомом про природу універсалій. У 1112 році Абеляр був наставником у школі на пагорбі св. Женев’єви, того ж року з’їздив до Пале з нагоди вступу його батька до чернечого чину. Коли Ґійома з Шампо висвятили в 1113 році на єпископа в Шалоні, Абеляр навчався в Ансельма Лаонського. У 1114 році Абеляр очолив катедральну школу при Соборі Паризької Богоматері (Нотр-Дам) і в цей час досяг апогею своєї слави. Він був учителем багатьох знаменитих згодом людей, серед яких найвідомішими є папа римський Целестин ІІ, Петро Ломбардський та Арнольд Брешіанський. Абеляр став усіма визнаним провідником діалектиків і ясністю та красою своїх викладів перевершив інших наставників Парижа, який був тоді осередком філософії та богослів’я. Тоді Абеляр познайомився із небогою каноніка Фулбера сімнадцятилітньою Елоїзою, яка відзначалася красою, розумом і знаннями. Абеляр закохався в неї, а Елоїза відповіла йому повною взаємністю. У 1117 році Абеляр оселився в домі каноніка Фулбера і став домашнім учителем Елоїзи. Закохані насолоджувалися своїм щастям, поки про їхній зв’язок не взнав Фулбер, який намагався розлучити їх. Через цей «скандал» Абелярові довелося залишити соборну школу. У 1118 році він відвіз Елоїзу до Пале у батьківський дім, де народився їхній син П’єр Астралябій (1118 – близько 1157), який пізніше став каноніком у Нанті. Цього ж року Абеляр і Елоїза тайкома (з попередньою згодою Фулбера) одружилися в Парижі, хоча сама Елоїза не бажала цього. Сімейне щастя тривало недовго, незабаром Елоїза повернулася в дім дядька і відмовилася від шлюбу, не бажаючи чинити перепон Абелярові у здобутті ним духовних звань. Родичі Елоїзи з наказу Фулбера оскопили Абеляра, щоб таким чином за канонічними законами йому був закритий шлях до високих церковних посад. Закохані склали обітниці чернецтва: Абеляр – в Сен-Дені, а Елоїза – в Аржантеї. У 1119 році Абеляр продовжив свою наставницьку діяльність в Мензовільській обителі, що належала до абатства Сен-Дені. Переїзд до різних монастирських установ збільшив літературну продуктивність Абеляра й поступово скерував його інтереси в бік теології й етики. Відкритий конфлікт із церковною ієрархією призвів до засудження його «Теології» на Соборі в Суасоні в 1121 році як писання єретичного, що начебто підриває авторитет абатства Сен-Дені, звідки Абелярові довелося втікати до володінь графа Тібо. У 1122 році він примирився з новим абатом Сен-Дені за сприяння Етьєна де Ґарланда, тоді ж заснував обитель, яку присвятив Духові-Утішителю (Параклетові). У 1125 році (чи до 1127 року) Абеляр став абатом монастиря св. Ґільдасія в Бретані. У 1129 році абат Сен-Дені вигнав Елоїзу з іншими черницями з Аржантейського монастиря, натомість Абеляр віддав їм обитель Параклет. У 1131 році Абеляр перебував із папою Інокентієм ІІ і св. Бернардом в Моріні, тоді ж папа взяв Елоїзу та її черниць під свою протекцію. У 1132 році Абеляр повернувся до Парижа, де продовжив викладацьку діяльність, ставши наставником школи на пагорбі св. Женев’єви. Тоді ж папський леґат відвідав монастир св. Ґільдасія, щоб присмирити непокірних монахів, які в 1133 році вчинили відкритий замах на життя Абеляра. Тоді Абеляр пише свої автобіографічні нотатки та листується з Елоїзою. У 1140 році св. Бернард звинуватив Абеляра в єресі на Синоді у Сансі. Папа Інокентій ІІ підтвердив звинувачення та заборонив Абелярові поширювати своє вчення. Абеляра було відлучено від церкви (цей вирок був знятий у 1142 році, незадовго до його смерті). Абеляр перебрався до монастиря Клюні під протекцію тамтешнього абата П’єра Велебного. Там написав «Ісповідь віри Елоїзі». Помер Абеляр у монастирі Сен-Марсель-сюр-Сон 21 квітня 1142 року. Його тіло перевезли в Параклет, а потім поховали на цвинтарі Пер-Лашез у Парижі. Поруч із ним згодом була похована Елоїза, яка померла в 1164 році. Деталі свого життя Абеляр описав в автобіографії «Історія моїх страждань» («Historia calamitatum»).

П’єр Абеляр ще за життя здобув популярність як блискучий полеміст, що мав безліч учнів і послідовників. Основні його твори такі: «Так і Ні» («Sic et Non», 1121–1123), «Трактат про єдність субстанції Трійці святої» («Tractatus de unitate et trinitate divina», 1121), «Введення в теологію» («Introductio in theologiam»), «Християнська теологія» («Theologia christiana», 1123), «Діалектика» («Dialectica»), «Етика, або Пізнай самого себе» («Ethica, sive Scito te ipsum»), «Коментар до листа св. Павла до римлян» («Commentatorium super sancti Pauli Epistolam ad Romanos libri quinque»), «Трактат про загальні поняття» («Tractatus de intEllectibus»), «Виклад Гексамерону» («Expositio in Hexameron»), «Розмова між філософом, юдеєм і християнином» («Dialogus inter Philosophum, Judaeum et Christianum»).

Набагато більшою популярністю від інших його творів тішилася «Історія моїх страждань», єдина середньовічна автобіографія філософа-професіонала. Факти, наведені в «Історії моїх страждань», вказують на те, що Абеляр написав її приблизно між 1131 і 1136 роками. Первісно «Історія…» мала назву «Втішне послання до друга», але хто був його адресатом – невідомо. Можливо, присвята уявному другові є лише даниною традиції, адже згадки про постать адресата відсутні в тексті, а традиція використовувати «присвятний привід» для написання твору тягнеться ще з античної літератури. Ця присвята виглядає так: «Часто приклад дужче за слова людські почуття розпалює або ж, навпаки, заспокоює. Тому, поки ти був присутній, я давав тобі якусь розраду бесідою; а тепер, коли ти відсутній, вирішив написати тобі втішне послання про свій власний досвід страждань, аби ти, зрозумівши, що в порівнянні з моїми твої спокуси – або взагалі ніщо, або ж зовсім мізерні, витриваліше їх зносив». Абеляр сам творив свій образ в автобіографії, чи радше – в тенденційній (вигідній для самого автора) реконструкції власної біографії. Це твір дуже неоднозначний, на що вказує перекладач «Історії…» Ростислав Паранько: «Якщо літературні портрети знаних середньовічних постатей здебільшого характерні своєю однозначністю й усталеністю – їхні штрихи нагадують строгі обриси скульптур ґотичного собору, де ніяк не сплутаєш святого з якоюсь пекельною потворою, хоч і ті, й ті там присутні, – то Абеляр вирізняється саме тим, що в основу свого “іміджу” поклав складність, суперечливість, неоднозначність». «Історія…» складається із різних за обсягом чотирнадцяти розділів. Цитатні окрушини дають змогу опукліше відчути деякі моменти життя Абеляра. І. «Про місце його народження»: «Що далі я поступав у книжних студіях, що легше вони мені давалися, то палкіше я тягнувся до них і зрештою запалав такою любов’ю, що, полишивши братам почесті ратної слави разом із правом спадку та первородства, зовсім відрікся від почту Марса, щоб здобувати виховання на колінах у Мінерви». ІІ. «Про переслідування, яких зазнав від свого наставника Ґійома»: «Врешті-решт я прибув до Парижу, де на той час уже неабияк процвітала та дисципліна [вчення перипатетиків. – І. Л.], а саме до свого виховника Ґійома з Шампо, що й славився тоді як найкращий її наставник, і справді був ним. З ним я перебував деякий час. Спочатку він прийняв мене прихильно, але невдовзі я став йому дуже немилим через те, що намагався спростовувати деякі його твердження, часто наважувався виступати проти нього зі своїми міркуваннями, а деколи, здається, навіть брав над ним гору в диспутах. Та й ті з моїх товаришів у навчанні, яких уважали найкращими, ставилися до цього з настільки більшим роздратуванням, наскільки молодшим я був від них за віком і за часом студій. Саме там розпочалися мої страждання, що тривають і донині, й чим далі ширилася про мене слава, тим сильніше розпалювалася до мене чужа заздрість». ІІІ. «Як прибув до Лаона, до наставника Ансельма»: «Одного дня випало так, що після якихось бесід ми, школярі, перекидалися собі жартами. Тоді-то хтось, маючи на думці мене спокусити, запитав, що я гадаю про вивчення божественних книг (адже до того я студіював лише філософські дисципліни). Я відповів, що студіювання цієї науки, з якої ми дізнаємося про спасіння душі, вельми пожиткове, та дуже мені дивно, що грамотним людям, аби зрозуміти, що промовляють святі мужі, не досить самих їхніх писань чи коментарів на них, а вони потребують ще й чийогось наставництва». ІV. «Про переслідування, яких і від нього зазнав»: «Відтоді той старець, збурений тяжкою заздрістю і, як я вже казав, ще до того підстьобнутий проти мене чиїмись намовами, став докучати мені в богослов’ї не менше, ніж раніше наш Ґійом – у філософії. В той час були в його школі двоє, котрі нібито відзначалися поміж інших, а саме Альберік Реймський та Лотульф Ломбар. Чим вищої вони були про себе думки, тим дужче палали ненавистю до мене». V. «Як востаннє процвітав у Парижі»: «І такий він виявився приємний читачам, що мій дар до богослов’я вже вважали не меншим за той, який раніше було видно у філософії. Завдяки студіям обидвох цих наук моя школа вельми примножилася, а вже який щедрий прибуток у грошах і яку гучну славу вона мені здобула, ти й сам маєш знати з чуток». VІ. «Як, закохавшись в Елоїзу, зазнав через це рани й тілесної, й душевної»: «Жила в самому місті Парижі одна дівчина, зовсім ще підліток, на ім’я Елоїза, небога якогось каноніка, що звався Фулбером. Наскільки дужче вона була йому до душі, настільки більше душі він вкладав у те, щоб розвинути її в якій лише міг книжній науці. Вона ж, і личком не послідуща, через свою начитаність усіх перевищила; бо ж чим рідкісніше в жінках це благо – книжна вченість, – тим більшою окрасою воно було для дівчини і робило її знаменитою на ціле королівство. Тож добре розглянувши все, що зазвичай вабить коханців, я вирішив, що саме вона мені найпригожіша для любовного єднання, і певний був, що легко того досягну. Таким-бо я був знаменитим, так видавався і молодецтвом, і вродою, що яку б із жінок я тоді не сподобив свого кохання, від жодної не боявся б відкоша. У згоді ж цієї дівчини я був тим більше впевнений, що добре знав, як вона кохається в книжних науках і як ними володіє; це ж бо могли ми, навіть не будучи разом, залишатися одне для одного присутніми в листуванні (та й багато що сміливіше сказати на письмі, аніж у бесіді) й таким-то ми домашніми, прагнучи хоч якось зарадити своїй неславі, стали потроху розпускати поміж люду чутки про наше одруження й цим порушувати дану мені обіцянку. Елоїза ж, навпаки, від усього відхрещувалася й присягала, що все це – чистісінька брехня. Цим вона непомалу зачіпала за живе свого дядька, то й він частенько діймав її колотнечами». VІІ. «Згадана дівчина відмовляє його від шлюбу»: «Коли я про це дізнався, то перевіз її в жіночий монастир, що зветься Аржантей, неподалік від Парижу, де її ще малим дівчам виховували й навчали. Там я подбав, щоб Елоїзі справили належний для життя за монашим чином габіт, окрім самого покрову, і в той габіт її зодягнув. Почувши про це, дядько та інші родичі й свояки вирішили, що тут я їх зовсім обвів довкіл пальця: забажав-бо легко позбутися Елоїзи, зробивши її черницею. Дуже вони з цього розлютилися й учинили проти мене змову. Підкупивши мого прислужника, однієї ночі, коли я спочивав уві сні в дальньому покої мого мешкання, вони скарали мене ганебною й жорстокою розправою, що весь люд приголомшила: втяли частину мого тіла, якою я скоїв те, на що вони стільки ремствували. Відразу після цього вони кинулися врозтіч; двох, котрих удалося схопити, позбавлено очей і родотворних членів. Один із них виявився тим прислужником, про якого я казав; хоч він і жив у мене, і перебував у послуху, та жадоба привела його до зради». VІІІ. «Про тілесну рану»: «У тій жалюгідній скрусі, зізнаюся, радше сум’яття й сором, аніж монаше покликання, спонукали мене шукати сховку в монастирських кляшторах. Елоїза ж іще раніше, послухавшись мого веління, охоче покрилася й вступила до монастиря. Тож ми обоє враз зодягнули святий габіт: я – в абатстві Сен-Дені, вона – у згаданому монастирі Аржантей». ІХ. «Про його книжку з теології та про переслідування, яких через неї зазнав від товаришів у навчанні»: «Багато хто бачив і читав мій трактат, і усі спільно те собі вподобали, що в ньому, здавалося, на всі питання про Божу єдність і троїчність я дав однаково задовільну відповідь. А оскільки ці питання понад усякі інші нелегкими вважалися, то чим більшої вони були ваги, тим більшу витонченість приписували їх розв’язанню. Це дуже розпалило моїх ворогів, і вони скликали проти мене синод; найбільше доклалися мої давні напасники Альберік та Лотульф, адже вони зазіхали на те, щоб стати немовби самодержними володарями після смерти наших з ними наставників Ґійома й Ансельма і вступити на їхнє місце за правом спадкоємства». Х. «Про спалення тієї книжки»: «Жорстоке й нерозважне було те діяння, і тяжко нарікали всі, до кого дійшла про нього чутка; тож кожен, хто був причетний, став відкидати свою вину й звалювати її на іншого. Навіть самі мої вороги заперечували, що це зроблено за їхньою радою, а леґат із цього приводу про людське око завзято шельмував заздрісність франків. Хоч він, мовляв, змушений був свого часу потурати їхнім заздрощам, та відразу покаявся, і те каяття спонукало його вже через кілька днів забрати мене з чужого монастиря й відіслати до мого власного. А там, як я згадував раніше, чи не кожен був моїм ненависником, бо ж добре бачили в мені загрозу для свого гидкого способу життя й безсоромного поводження, і мої докори були їм нестерпні». ХІ. «Про переслідування, яких зазнав від свого абата й від братів»: «Я тоді дуже нажахався їхнього негідництва, бо фортуна вже стільки часу була до мене такою неприхильною, що я геть упав у відчай: немовби цілий світ проти мене змовився. Тому зі згоди кількох братів, що змилувалися наді мною, та з допомогою деяких своїх учнів я вночі крадькома втік і відійшов до сусідніх земель графа Тібо; де колись мешкав у обителі; ми були з ним трохи знайомі, та й він сам, наслуханий про мої утиски, немало мені співчував. Там я замешкав під замком Провен в одній обителі, що належала монахам із Труа. З їхнім настоятелем ми вже раніше приятелювали, і я йому дуже полюбився; тож, вельми зрадівши моєму приїзду, він із великим старанням мною опікувався». ХІІ. «Про переслідування, що їх зазнав від якихось буцімто нових апостолів»: «Сам Бог мені свідок: щойно я дізнавався про збір церковників на якусь раду, то кожного разу гадав, що це діється на моє осудження, і, завмерши, чекав, що ось-ось немовби насуне, й ударить громовиця, і потягнуть мене “по синедріонах та синагогах”, наче якогось єретика або нечестивця. І нехай блощицю з левом чи мурашку зі слоном порівняю, та не з меншою жорстокістю мене переслідували мої вороги, ніж колись єретики – блаженного Атанасія». ХІІІ. «Як його обрали абатом і з яких міркувань він погодився»: «Я роздумував і плакав над тим, яке безкорисне й жалюгідне веду життя і як живу – що для себе, що для інших безплідно; як багато користи приносив раніше клірикам, а тепер, полишивши їх задля монахів, ані в тих, ані в тих не даю ніякого плоду; і яким недолугим виявився у всіх своїх натугах і починаннях, так що з-поміж усіх саме мені найсправедливіше було б дорікати ось цими словами: “Чоловік цей почав будувати, але закінчити не міг”. Я геть упадав у відчай, коли пригадував, від чого втік, і роздумував над тим, у що вскочив, і, вже за ніщо вважаючи колишні прикрощі, часто сам до себе зітхально промовляв: “Заслужено терплю це, бо ж покинувши Параклет, себто Утішителя, сам себе увігнав у достеменну не-втіху і, прагнучи уникнути загроз, утік до справжньої небезпеки”. А найбільше те мене мучило, що, полишивши свою молитовню, я не міг як годиться забезпечити відправу богослужінь, адже надмірна вбогість того краю заледве вдовольняла потреби однієї людини. Та правдиву втіху мені, з усього цього вельми невтішному, приніс сам правдивий Параклет, належно подбавши про власну молитовню». ХІV. «Про ганебну неславу»: «Цього, найлюбіший во Христі брате й у давньому спілкуванні найприязніший товаришу, мені вистачить написати до тебе, невтішного й покривдженого, про історію своїх страждань, які я зношу мало не від колиски, щоб, як наперед мовлено у зачині мого листа, ти визнав свої утиски або зовсім нічим, або чимось зовсім мізерним у порівнянні з моїми й тим терплячіше їх зносив, чим легшими вважатимеш».

Автентичність листування Абеляра й Елоїзи деякі вчені піддавали сумніву (начебто листування взагалі не належить цим авторам, або належить лише одному з них, або взагалі це – тільки стилізація), все ж воно є авторитетно автентичним. Традиційний корпус цього епістолярію містить сім листів, першого з яких написала Елоїза невдовзі після появи «Історії моїх страждань». Особистий характер мають тільки перші два листи Елоїзи, відповіді Абеляра на них і початок третього листа Елоїзи, ось як вони починаються: «Панові своєму – а радше батьку; дружині своєму – а радше брату; слугиня його – а радше донька; його дружина – а радше сестра; Абелярові – Елоїза»; «Елоїзі, найлюбішій сестрі во Христі – Абеляр, у Ньому ж брат її»; «Єдиному своєму во Христі – єдина його во Христі»; «Невісті Христовій – слуга її»; «Тільки тобі – тільки твоя». Ростислав Паранько сумнівається у щирості Абеляра в листуванні з Елоїзою: «Якщо у листах Елоїзи видно непідробне почуття, якщо крізь усі її нарікання на немічну жіночу природу та власну гріховність, крізь усі покликання на потребу в Абеляровій духовній опіці, крізь усі прохання частіше “навідуватись у листах” виразно чуємо ненастанне й пристрасне: “Хочу бути з тобою!” – то Абелярові відповіді, попри їхню риторичну, а то й поетичну силу і таки щирий релігійний запал, усе ж можна звести лише до формального спростування тез опонента…», – але жодним чином не звинувачує його в цьому, як не можна звинувачувати у подібній «нещирості» і будь-якого іншого середньовічного письменника.

Історію кохання Абеляра й Елоїзи у 1265–1270 роках у своєму «Романі про Розу» використав Жан де Мен, який здійснив перший переклад «Історії моїх страждань» і листування Абеляра з Елоїзою на французьку мову. Ці твори високо цінував Франческо Петрарка, який вперше вжив вже тепер традиційну назву «Історія моїх страждань», яка до того була знана під назвою «Втішне послання до друга». Історія про Абеляра й Елоїзу стала популярною в літературі XVII ст., коли були видані друком «Історія» та «Листування», а особливого розголосу набула в епоху романтизму.

Українською мовою в перекладі Ростислава Паранька «Історія моїх страждань» П’єра Абеляра (та його листування з Елоїзою) вийшла у видавництві «Літопис» у Львові в 2004 році.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери