Александар Петров не так, щоб вже аж став моїм другом, а приятелем таки став. Він сам запропонував бути приятелями (зрозуміло, що в діалозі це й випадає робити старшому за віком, а не молодшому). Але про все за порядком. Спершу ж про наше із ним знайомство та «заприятелювання».

Коли я у 2007 році був гостем 44-ї Міжнародної зустрічі письменників у Белграді, якогось чергового дня, а саме в неділю, 30 вересня, була екскурсія до розкопаного римського міста Вінумінаціум над берегом Дунаю, десь до сотні кілометрів від Белграда на південний схід. Ми навіть сходили в підземелля до гробниць; хоча зовсім поруч розташована одна з найбільших у Сербії електростанцій, лампочки там не світили (була відсутня «струя», тобто електрика), тому підсвічували шлях у вузьких і низеньких проходах свічками та ліхтариками, я навіть декілька разів черкав своєю запальничкою. Бачили також «терми», тобто лазні, будівлі й укріплення. Дванадцятеро поетів із різних країн (включно зі мною) виступили в будинку культури електриків у поближньому містечку Костолац (давня римська назва – Castellum). Гомеричний обід відбули в шикарному ресторані над самісіньким Дунаєм. Я пив там міцну сливовицю під назвою «препеченіца» й нарешті скуштував дунайської риби. Коли вийшов під кінець забави на берег Дунаю «освіжитися», помилуватися краєвидами, покурити тощо, мене там наздогнав один дядечко, який захотів зі мною познайомитися, бо знає, що я українець, а в його жилах також тече трохи української крові. Цим дядечком виявився Александар Петров.

Першого жовтневого дня, в понеділок, невелика група у складі трьох італійців (тобто двох італійців, Пепіно П’яченте й Енріко Баньято, та одної італійки, Анджели де Лео), двох ізраїльтянок (Орни Рав-Гон і Леа Таран), одного американця, Адама Сьоркіна, й мене вирушила до Воєводини. У славному містечку Сремські Карловці до нас приєдналися ще французький поет Філіп Транселен та сербська поетеса Емілія Церович. Француз прибув туди, щоб наступного дня отримати премію імені Бранка Радичевича за свою збірку «Шепіт між викриками», яку на сербську переклала вже згадана Емілія, поетка й поліглотка. Ми мали виступ у найдавнішій сербській гімназії, попередницею якої в Карловцях була академія, до розквіту якої спричинився зокрема й українець Мануїл Козачинський, автор першої сербської драми. Після втомливого обіду в карловацькому ресторані «Боем» з яблучною ракією під назвою «ябуковача» ми вирушили неподалік до Бранковини, місцевості, названої так на честь видатного сербського поета епохи романтизму Бранка Радичевича. Властиво, це чималий пагорб, славна «Фрушка гора», де був перепохований Бранко. Інша, давніша назва цієї місцевості – Стражилово, а ще інша – Сербський Парнас. Сербськими ж Афінами називають воєводинську столицю Новий Сад, куди ми вирушили після ще втомливішого від обіду сходження на Бранковину. Друга найстаріша (після карловацької) сербська новосадська гімназія теж стала свідком нашого виступу. До слова, ліве крило цієї гімназії споруджене на місці будинку, в якому народився ще однин видатний сербський поет-романтик Йован Йованович-Змай.

Після цієї екскурсії пізно ввечері в аперитив-барі мого готелю «Брістоль» на мене вже довший час чекав Александар Петров, з яким ми домовилися були на конкретну годину, але наша група припізнилася з воєводинського вояжу на добру годину. Александар, якого всі лагідно називали Саша (і саме так він підписав мені декілька своїх збірок), запропонував мені бути приятелями і називати його Саша, на що я радо пристав (але він до мене звертався «на Іване», а не Ваня). Ми випили по малому пиву, а він до того випив їх вже два, поки чекав на мене (сам так сказав). Він дуже хотів розповісти мені про своє українське коріння. Він є дитиною російських емігрантів, але вельми наголошує на тому, що має також українське коріння. Він все мені докладно пояснив. Так от, його дід, генерал Іполит Каратеєв, у другому шлюбі був одружений із українкою Марією Апришко зі славного шляхетського роду. У них було п’ятеро дітей, наймолодшою ж була Ірина, мати Александара-Саші, майбутнього видатного поета. До слова, 1989 року, будучи головою Товариства сербських письменників, Александар Петров єдиний мав сміливість виступити проти політики Слободана Мілошевича, через що був змушений покинути батьківщину. Спершу рік прожив у Японії, а тоді перебрався до США, в Пітсбурґ, де й мешкає дотепер наполовину, а наполовину в Белграді. Хоча й багато мандрує, адже його вірші радо перекладають на десятки мов. Українською мовою його вірші довелося перекласти мені.

Іван Лучук і Александар Петров. 30 вересня 2007 року, Костолац над Дунаєм

По обіді 2 жовтня я мав лекцію для студентів-україністів філологічного факультету Белградського університету. Позаяк більшість слухачів були першачками, які щойно почали вивчати українську, то мене попросили лекцію прочитати по-сербськи, що для мене було досить цікаво, бо моя сербська розповідь значно відрізнялася від тієї, яку я мав намір виголосити по-українськи. І ось чому. У залі славістичної бібліотеки, де я виступав, висів зокрема й портрет Льва Толстого, а мені пригадався один сюжет із його «Севастопольських оповідань», коли в години перемир’я російські офіцери безпечно виходили на лінії, де нещодавно точилася боротьба, і розмовляли там із французами по-французьки, але говорили не обов’язково про те, що хотіли, а про те, для чого мали достатній словниковий запас. Так отож, і я розповів юним сербам перш за все про те головне, на що мені вистачало сербської лексики. Хоча те найголовніше, що мав би розповісти по-українськи, мені таки вдалося донести до їхніх вух та умів, і не лише юних, бо на мою лекцію прийшли також Александар Петров і Міодраг Сібінович, поет і перекладач української поезії. Кафедра української мови та літератури існує там завдяки старанням Людмили Попович; походить вона з Куликова на Львівщині. Людмила, ефектна красуня та крупний науковець, щороку запрошує лекторів зі Львова і з Києва, тож україністика там процвітає. Так отож. Окрім всього я прочитав там і свій гекзаметричний вірш «Математична лінгвістика» (у якому є шість рядків «плюсів» і сім – «мінусів», я так і задумував, написавши його ще у 1988 році). Саша у довшій балачці після зустрічі-лекції звернув увагу, зокрема, на те, що цей вірш написано гекзаметром. Те, що гекзаметр вгадав – дурниці, то «кОню пОнятно», а от що зауважив, що мінусів на один рядок більше від плюсів, то треба мати справді добре «поетичне вухо».

Пардон за довгеньку преамбулу, яку все ж хочу доповнити ще одним нюансиком; гадаю, він також невипадковий і показовий. 2 жовтня під обід на пішохідній, променадній (можна сказати, найпопулярнішій у Белграді) Кнез-Михайловій вулиці був дитячий парад, на якому різні белградські школи представляли різні країни. Україну на тому параді презентувала середня школа імені Ольги Петрової (видно на фото напис на транспаранті: Украjина, ОШ (основна школа) «Олга Петров»), рідної сестри Саші.

А тепер зовсім-таки трішки з енциклопедичним ухилом – вже строго про нього.

Александар Петров (по-сербськи можна ще й латиницею: Aleksandar Petrov) у підназві сюжету названий поетом, але це тільки одне з його амплуа. Він таки письменник у широкому розумінні слова, літератор у кращому розумінні цього слова.

Народився Александар Петров в місті Ніш; він є дитиною російських емігрантів, але вельми наголошує на тому, що має також українське коріння, про що ми вже знаємо. Закінчив Александар Петров Сьому белградську гімназію, потім – філософський факультет Белградського університету (1961), де студіював югославську та світову літературу. У 1967 році в Белграді захистив маґістерську працю «Поетичне в прозі Іво Андрича» («Поетско у Андрићевој прози»), а в 1971 році в Загребі захистив докторську дисертацію «Поезія Мілоша Црнянського в еволюції сербської поезії» («Поезија Милоша Црњанског у еволуцији српског песништва»). Працював у 1964–1990 роках в Інституті літератури та мистецтва (Институт за књижевност и уметност) у Белграді науковим радником, був засновником і багатолітнім керівником (1971–1988) наукового проекту «Історія сербської літературної періодики» («Историjа српске књижевне периодике»). Александар Петров був у 1965–1967 роках членом редакції «Літературної газети» («Књижевне новине»), засновником і в 1968–1972 роках головним редактором наукового часопису «Літературна історія» («Књижевна историја»), у 1972–1980 роках упорядником наукової та есеїстичної серії «Аргус» у видавництві «Вук Караджич», у 1975–1980 роках постійним критиком газети «Політика» («Политика»). Александар Петров став членом Товариства письменників Сербії у 1964 році, був головою Товариства письменників Сербії (1986–1988) і виконувачем обов’язків голови Спілки письменників Югославії (1987). Член ПЕН-клубу з 1966 року. Викладав у більш ніж десяти університетах на всіх континентах; найчастіше в університетах США. Александар Петров є почесним професором Університету Айови з 1973 року, був запрошеним професором Університету північної Кароліни (1980), Канзаського університету (1981), Державного університету Огайо (1981–1982), Університету Хокайдо (Японія, 1990–1991). Від 1993 року працював у Пітсбурзькому університеті на кафедрі славістики, де викладав сербську культуру та сербську мову, від того ж року є головним редактором сербської частини найстарішої (з 1906 року) сербської газети «Американски Србобран / The American Srbobran». На початку нового тисячоліття перейшов працювати в Центр російських і східноєвропейських студій Пітсбурзького університету. Александар Петров є членом академічного Американського товариства славістичних, східноєвропейських і євроазіатських студій (ASEEES); на щорічній конференції того товариства у Вашинґтоні у 2011 році організував секцію, присвячену творчості Васка Попи з нагоди річниць його народження та смерті. Дружиною Александара Петрова є Кринка Відакович-Петров, колишній посол Сербії в Ізраїлі, спеціаліст із культури сефардських євреїв.

Александар Петров, Міодраг Сібінович, Іван Лучук. 2 жовтня 2007 року, Белградський університет, філологічний факультет

Перші свої «зібрані твори», вірші й оповідання, Александар Петров ще гімназистом видав у середині 1950-х років самвидавом. В офіційній періодиці перші вірші були надруковані в той же час у «Газеті молодих» («Лист младих»). Перші вірші першої поетичної збірки Александара Петрова «Витвір» («Сазданац», 1971) були написані, коли він служив у війську в місті Кичево в Македонії, після землетрусу у Скоп’є 26 липня 1963 року. Вірші, що увійшли до другої його поетичної збірки «Точило» («Брус», 1978), були написані в Америці, тій не схожій на сучасну, під знаком студентських і мистецьких бунтів проти війни у В’єтнамі, під знаком багатьох інших рухів, або ж революцій у ширшому сенсі, громадських, сексуальних, поетичних. Потім Александар Петров видав ще поетичні збірки «Слов’янська школа» («Словенска школа», 1985), «Останнє Косово» («Последње Косово», 1988), «Східна долоня» («Источни длан», 1992), «Камінь і дзвін / The Stone and the Bell» (Пітсбурґ, «Камен и звоно», 2001, двомовна – сербською й англійською), «Вогневик» («Ватрар», 2003) і «Ах» (Смедерево, 2006, двомовна – сербською та російською мовами; включає оригінальні вірші російською мовою). Титульний вірш збірки «Вогневик» загалом відображає основні риси поетики Александара Петрова:

Гора йменована

чудесним деревом.

Удень сосна зелена,

а вночі

леґінь золотий.

І доля в нього така.

На сонці горить,

у мороці світиться.

Друга,

сусідня,

носить ім’я ремісника.

Він гартує золото

у чистому джерелі

вогню.

Коли немає золота,

руки свої золоті

кладе

на грань від ватри.

Стає вогневиком.

На мапах

тієї третьої гори

нема.

Ані того слова

у словниках.

(Тут і далі переклад мій).

Своєрідним підсумком поетичної творчості Александара Петрова стало обширне видання «П’ята сторона світу: Зібрані, нові та російські вірші» («Пета страна света: Сабране, нове и руске песме», 2013). Титульний вірш цієї збірки, попри свою лапідарність, є об’ємним відображенням світогляду автора: «Усі ці Балкани, / каже, / то п’ята сторона світу. / А ми її / будь-куди відійшлі, / під будь-чиїм прапором вижилі». Вірші Александара Петрова присутні в багатьох антологіях світової, європейської, сербської та російської поезії, перекладені більш ніж тридцятьма мовами. Окремими виданнями його поетичні збірки вийшли в Сполучених Штатах Америки, Великобританії, Франції, Швеції, Іспанії, Польщі, Румунії, Ізраїлі, Китаї, Тайвані, Гонґ-Конзі: «La muela» (1979, Нью-Йорк, іспанською мовою), «La dama del vestido vacio» (1988, Мадрид, іспанською мовою; з післямовою Йосифа Бродського), «Lady in an Empty Dress» (1990, Лондон, англійською мовою), «Descent Down a Ladder of Light» (1992, Тайбей, Тайвань, китайською мовою), «Sochi, Eroticism, Siberia» (1992, Чаттануґа, штат Теннессі, англійською мовою), «Descent Down a Ladder of Light» (1993, Пекін, китайською мовою), «Himelsk Pafagel» (1998, Стегаґ, шведською мовою), «Gold and Fire: Selected Verses by Aleksandar Petrov» (2001, Гонґ-Конґ, англійською та китайською мовами), «Bound by Red» (2003, Белград – Пітсбурґ, англійською мовою), «Priviera de aur» (2004, Бухарест, румунською мовою), «Złoto w ogniu / Gold in Fire» (2005, Варшава, польською й англійською мовами), «Home into the Darkness» (2005, Єрусалим, івритом), «Le cinquieme point cardinal» (2010, Париж, французькою мовою).

У доробку Александара Петрова є три романи: «Як золото у вогні» («Као злато у варти», 1998), «Турецький Відень» («Турски Беч», 2000) і «Львина печера» («Лавља пећина», 2004). Всі три романи під загальною назвою «Трикнижжя п’ятивір’я» («Трокњижје петоверја») вийшли в 2009 році трьома томами. Найуспішнішим став роман «Львина печера», заснований на автобіографічному матеріалі. Власним походженням і життєвим досвідом автор поєднав Сербію та Росію, Єрусалим і Палестину, написавши складний, але ретельно скомпонований твір, який стремить до Логосу, а не ентропії, хаосу. «Комбінуючи об’єктивну й особистісну оповідь, цей роман має елементи класичного епосу, а також подорожніх нотаток, роману-пізнання. Автор драматично сповідається під час паломництва, в якому переплелися духовні ниті Ізраїлю, старої Палестини, християнської та візантійської історії, а також і інтелектуальність сучасного світу», – сказав про «Львину печеру» критик Предраг Палавестра. Сам Александар Петров цей свій твір назвав романом таїни, признавшись, що під час писання його найбільше надихала музика Ґустава Малєра. Знаходячись серед різних наративних струменів роману – свого паломництва у Святу землю, оживлення біблійних легенд і власних спогадів – його герой, Сергій Яконич, колишній футболіст і емігрант, а тепер літній паризький професор славістики й письменник, у проміжку між двома ненаписаними романами намагається переглянути своє попереднє життя, щоб визначити місцезнаходження основних емоційних координат свого буття.

Александар Петров видав такі книжки літературно-критичних статей, есеїв і студій: «Розмови з поезією» («Разговори с поезијом», 1963; есеї та студії), «У просторі прози» («У простору прозе», 1968; есеї та студії), «Поезія Црнянського і сербська поезія» («Поезија Црњанског и српско песништво», 1971, 1988, 1997; монографія), «Поезія сьогодні» («Поезија данас», 1980; літературно-критичні статті), «Крила й повітря» («Крила и ваздух», 1983; есеї та студії), «Поетів простір і час» («The Poet’s Space and Time», 1994; лекції в університеті Тамканґ, Тайбей, Тайвань, англійською та китайською мовами), «Сербський модернізм» («Српски модернизам», 1997; студії), «Канон: Сербські поети ХХ століття» («Канон: Српски песници XX века», 2008; студії й есеї), «Перед минулим І: Сербська література і літературне життя 1959–2011» («Пре прошлости I: Српска књижевност и књижевни живот 1959–2011», 2011; літературно-критичні статті, есеї, студії) і «Перед минулим ІІ: Літературна теорія, критика та література світу 1959–2011» («Пре прошлости II: Књижевна теорија, критика и књижевност света 1959–2011», 2011; літературно-критичні статті, есеї, студії). Наукові дослідження й есеї Александар Петров друкував, окрім Сербії та Югославії, в Англії, Німеччині, Іспанії, Італії, Греції, Угорщині, США, Гонґ-Конзі, Японії, в міжнародних електронних виданнях. Чи не найвідомішою стала книжка «Канон: Сербські поети ХХ століття», яка складається із дванадцяти студій і есеїв про чотирьох великих сербських поетів: Йована Дучича, Десанку Максимович, Васка Попу й Івана В. Лалича. Як чотири священні книги, чотири сторони й кути квадрата, чотири пори року і чотири стовпи будинку, їхні духовні творіння, у єдності з творами інших великих і визначних поетів, складають канон сербської поезії ХХ ст. З висоти їхніх віршів для Александара Петрова відкрилися широкі простори світової та сербської поезії.

Дитячий парад у центрі Белграда, середня школа ім. Ольги Петрової презентує Україну

Сербська молодь в українських строях

Александар Петров є упорядником книжок «Поетика російського формалізму» («Поетика руског формализма», 1970), «Нові критичні визначення десятка сербських критиків (метакритика та критика)» («Нова критичка опредељења десеторице српских критичара (метакритика и критика)», 1973), «Народження модерної літератури: Роман» («Рађање модерне књижевности: Роман», 1975), «Антологія російської поезії XVII–XX століть» («Антологија руске поезије XVII–XX века», 1977, 2 томи, двомовне видання – російською та сербською мовами), «Поезія молодих югославських поетів» («Поезија млађих југословенских песника», 1978, пізніше багато перевидань для школи), «Книга для Бхопала: 13 поетів з Белграда» («A Book for Bhopal: 13 Poets from Belgrade», 1985, англійською мовою), «Менш відомий Дучич» («Мање познати Дучић / A Less Known Dučić», 1994, 2000, двомовне видання – сербською й англійською мовами) і «Антологія російської поезії XVII–XXI століть» («Антологија руске поезије XVII–XXI века», 2011, вступна студія та післямова сербською та російською мовами). У часописі «Дело» Александар Петров опублікував антологію «Поезія югославських народів 1945–1975» («Поезија југословенских народа 1945–1975», 1975), а в часописі «Relations» – антологію «Нова сербська поезія» («New Serbian Poetry / La nouvElle Poesie Serbe», 1978, англійською та французькою мовами).

Александар Петров був головою журі із вручення поетичної премії Золотий ключ Смедерева (Златни кључ Смедерева, 1986–1989), почесним учасником і одним із головних доповідачів на світових поетичних конгресах у Південній Кореї (1990), Греції (1991), Японії (1992) і на поетичному фестивалі в Єрусалимі (2003), учасником поетичних і наукових конференцій у Мурсії в Іспанії (1996, 1997), Борхесової наукової та поетичної конференції в Арґентині (1997) і світового конгресу поетів в Австралії (2002). Александар Петров є кавалером ордена Вука Караджича ІІ ступеня (2006), лауреатом премії ім. Ісидори Секулич (1972), Ґран-прі за видатні досягнення в літературній творчості (Grand prize for outstanding literary work, 1995, Чикаґо), Великої премії за поезію ім. Лучіана Блаґи (2004, Румунія), російської премії за поезію, писану російською мовою поза Росією (2007). У 2006 році Александар Петров отримав Золотий перстень Товариства журналістів Сербії (Златни прстен Удружења новинара Србије).

Отакий він, мій приятель Саша.