Головна\Події\Культура

Події

01.01.2018|00:01|Іван Лучук

Основоположник болгарського символізму

Пейо Яворову виповнюється 140 років



 

У будь-якому відповідному енциклопедичному виданні зазначено, що Пейо Яворов – видатний болгарський поет, основоположник болгарського символізму.

Народився Пейо Тотев Крачолов (Пейо Яворов – це його псевдонім) 1 січня (за старим стилем; довідкові джерела зазвичай подають цю дату його народження) 1878 року в місті Чипран у Східній Румелії в Болгарії (що тоді ще належала Османській імперії) в родині дрібного торговця. Навчався в гімназії у Пловдиві у 1891–1893 роках. У 1892–1898 роках був близький до соціалістичного руху. З 1897 до 1900 року працював телеграфістом у Чипрані, Старій Загорі, Сливені, Стралджі, Анхіало, Софії. У той час був симпатиком Болгарської робітничої соціал-демократичної партії. У 1897 році вступив у контакт з Внутрішньою македонсько-одринською революційною організацією. У 1901–1902 роках редагував її офіційний легальний орган – газету «Діло» («Дело»). У 1902 році на Х Македонському конгресі був обраний членом Верховного македонсько-одринського комітету. У 1902 році вперше увійшов до Македонії як четник, де потрапив у полон, але незабаром повернувся до Болгарії. Потім працював редактором у різних виданнях, пов’язаних із македонсько-одринським революційним рухом: «Свобода або смерть» («Свобода или смърт»), «Автономія» («Автономия»), «Ілінден» («Илинден»). Пейо Яворов багаторазово перетинав кордон, взяв участь в Ілінденському повстанні у 1903 році. Був найближчим сподвижником видатного болгарського революціонера Гоце Делчева, після смерті якого у 1903 році припинив революційну діяльність, але став першим його біографом, видавши книжку «Гоце Делчев» (1904). До того ж написав спогади про свою участь у національно-визвольному русі в Македонії – «Гайдуцькі прагнення. Спогади з Македонії 1902–1903» («Хайдушки копнения. Спомени от Македония 1902–1903», 1909). У 1903–1904 роках брав участь у русі приєднання Македонії до Болгарії. На Кюстендилському конгресі Внутрішньої македонсько-одринської революційної організації був обраний членом її Зарубіжного представництва. Протягом 1905 року перебував у Франції (Нансі, Париж), Швейцарії (Женева), Австро-Угорщині (Відень). У цих мандрівках удосконалював свої знання із зарубіжної літератури, особливо захоплювався сучасною французькою поезією. Того ж року став близьким приятелем також видатної болгарської поетки Дори Габе.

Першим опублікованим твором поета став вірш «Вперед» («Напред») у газеті «Македонський голос» («Глас македонски»). А в 1901 році вийшла перша його поетична збірка «Вірші» («Стихотворения»), друге видання якої вийшло у 1904 році з передмовою Пенчо Славейкова.

Приїхавши до Софії за сприяння Красто Крастева та Пенчо Славейкова, Пейо Яворов став співробітником, а відтак редактором часопису «Думка» («Мисъл»). Навколо цього часопису сформувався однойменне літературне коло. Надрукувавши в цьому часописі поему «Калліопа» («Калиопа»), Пейо Яворов справив на коло сильне враження, і вже розглядався як невід’ємна його частина. У той період Пейо Яворов працював бібліотекарем у Народній бібліотеці в Софії, а потім драматургом у Народному театрі. Наслідком його роботи в театрі стали дві п’єси: «Біля підніжжя Вітоші» («В полите на Витоша», 1910) і «Як завмирає відлуння після грому» («Когато гръм удари, как ехото заглъхва», 1912).

Від 1906 року Пейо Яворов був закоханий у Міну Тодорову, сестру письменника Петко Тодорова. У 1907 році опублікував збірку «Безсоння» («Безсъници»), яка стала класикою болгарської літератури, заклавши основи сучасної болгарської ліричної поезії. У 1910 році Пейо Яворов супроводжував свою кохану Міну в поїздці до Парижа; там вона і померла від туберкульозу в санаторії, там і похована. Пізніше Пейо Яворов неодноразово провідував її могилу на цвинтарі Пер-Лашез.

У 1910 році вийшла його антологійна книжка «За тінями хмар» («Подир сенките на облаците»), друге видання якої у 1914 році стало підсумком його поетичного шляху, після чого Пейо Яворова стали порівнювати з Христо Ботевим. Символістська поезія Пейо Яворова – метафізична, пройнята глибоким скептицизмом і зануренням у вічні питання, на які ніхто не дасть відповіді, радикально міняє болгарське літературне мислення і накидає новий спосіб писання.

Коли вибухнула Балканська війна, у 1912 році Пейо Яворов пішов добровольцем у македонсько-одринське ополчення, очолив 15-й партизанський загін, який складався з дев’яти чоловік. Загін рухався долиною річки Места і вийшов до Егейського моря біля міста Кавала. Пейо Яворов був нагороджений Хрестом «За хоробрість». Після війни повернувся до Софії, столиці Царства Болгарія.

Чутлива душа поета важко звикала до марнославства й убозтва літературних і світських звичаїв у столиці. Лора Каравелова, дочка державного діяча Петко Каравелова та племінниця поета Любена Каравелова, з якою обвінчався у 1912 році незадовго перед відправленням на фронт, виявилася жінкою, чия любов стала фатальною для нього. Збережене листування між ними (яке також є певним літературним твором) свідчить про палке та бурхливе кохання, позначене багатьма сумнівами та надміром пристрасті. Трагічний кінець кохання припав на 29 листопада 1913 року, коли вкрай ревнива Лора застрелилася, а Яворов здійснив спробу самогубства (залишив передсмертного листа з одного рядка: «Моя мила Лора застрелилася. Йду вслід за нею»). Внаслідок цієї спроби поет лише осліп. Ця сліпота, смерть ще однієї коханої людини, суспільна опінія, судовий процес (який тривав близько року і на якому його звинувачували у смерті дружини) довели до того, що 16 жовтня 1914 року Пейо Яворов прийняв велику дозу отрути та застрелився.

Одним із показових зразків поетики Пейо Яворова може слугувати тетраптих «Гайдуцькі пісні» («Хайдушки песни»), дві початкові частини якого вичерпно це проілюструють:

 

І

 

Днину днюю – нудячи у схові,

ніч ночую – блудячи в діброві;

нема батька, нема неньки –

батька – вчити діла,

неньки – щоб жаліла...

Леле моя,

рідна полонина!

Гой-я чорні

цареградські вина.

 

Ворог вийде – зуб за зуб караю,

друг надійде – навпіл хліба краю;

нема брата, ні сестрички –

брата, щоб гордиться,

ждала щоб сестриця...

Леле моя,

шабля дармівниця!

Гой-я люта

ординська пивниця.

 

Бог богує – хай собі богує,

цар царює – та чи доцарює?

Нема любки, люби – згуби –

щоб і дні, і ночі

видивляла очі...

Леле моя,

рівна гаківниця!

Гой-я рідна

солунська дівиця!

 

II

 

Якби-то, любко, якби-то

та стали золотом щирим

коси твої русокосі...

Їх обернув би, і не моргнув би,

на вороного,

в дугу зігнув би

турка лихого!

 

Якби-то, любко, якби-то

та стали вогнем алмазів

чорниці твої очиці...

Їх обернув би, і не моргнув би,

на оружину,

лоском стрільнув би

вражу личину!

 

Якби-то, любко, якби-то

та стали перлом намиста

зуби твої біленькі...

Їх обернув би, і не моргнув би,

гей, на шаблюку,

турок відчув би

вояцьку руку!

 

(Переклав Володимир Лучук). 

Творчість Пейо Яворова загалом та поезія зокрема просякнуті трагізмом, викликаним перипетіями його драматичного життя, сповненого розчаруваннями. Першим великим розчаруванням було рішення батька перервати його навчання, щоб він почав працювати в телеграфній службі. У колі часопису «Думка» він зустрів розуміння й отримав псевдонім Яворов (який йому вигадав Пенчо Славейков), але поезія його не задовольняє – він пристрасно бажає брати участь в боротьбі за звільнення Македонії. Сильного душевного удару нанесла йому смерть Гоце Делчева, після якої він облишив революційну діяльність. Смерть Міни Тодорової та звинувачення у смерті Лори Каравелової довели Пейо Яворова до самогубства. До кінця життя Пейо Яворов товаришував із керівником Внутрішньої македонсько-одринської революційної організації Тодором Александровим, а також виконувати його доручення. Вважається, що отруту та пістолет, які послужили інструментами самогубства, він отримав саме від Тодора Александрова.

Українською мовою вірші Пейо Яворова переклали Микол Бажан, Дмитро Білоус, Дмитро Павличко, Володимир Лучук, Станіслав Реп’ях, Роман Лубківський, Василь Моруга, Валерій Яковчук та інші. Окремим виданням у Києві в серії «Перлини світової лірики» вийшла книжка Пейо Яворова «Лірика» (1988).



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери