І сільські жінки, впізнаючи свої згорьовані долі, вирізали ті колонки, складали докупи, перечитуючи довгими зимовими вечорами та обговорюючи долю героїні біля колодязя чи в магазині. Коли не бачив чоловік і діти, пускали сльозу, прикладаючи долі героїв твору Валентини Мастєрової до своїх скрушених сердець. 

Тепер Валентина Мастєрова живе у селі Красилівка Козелецького району і тополі, що відділяють її хату від упослідженого бур’яном поля, нашіптують нові романи та повісті. А пес Дік – велика і красивенна німецька вівчарка – віддано заглядає господині  ув очі, готовий звалити кожного, хто недобре гляне на відому українську письменницю. Звісно, він не знає про її письменство, але твердо знає про її доброту. 

Валентина Мастєрова народилася в селі, яке планувалося пустити під воду  - її рідні Сивки Чернігівського району  при влаштуванні Київського водосховища мали поглинутися Дніпром І не сам Славута проковтнув, не похлинувшись, ціле село, а так спроектувала комуністична партія, що повелівала не тільки долями людськими, але й руслами рік. Щоправда, Дніпро так і не розлігся на Сивках, але село виселили. Розкидані по усюдах, сивківці у різних районах прочитали «Сучу дочку» і стали зідзвонюватися: «Це ж наша, сивківська!». Хоча прізвище вона поміняла – була з дитинства Шовкун. Та впізнали – по героях, по мові, по душевному настрою… А вибралася письменниця звідти, як їй тільки 10 рочків було – та ба, вкарбувала художня душа, увібрала і виростила твір. 

На початку 90-х років видатний поет Валерій Ілля написав про неї у журналі «Основа»: «В українську літературу прийшов Майстер. Попросимо Божу поміч до його тривання». Валентина Мастєрова називає себе в числі тих, хто був із кола Валерія Іллі. 

Вона працювала у прес- службі агроуправління, була редактором районної газети, а чому ж опинилася за 35 кілометрів від обласного центру, чому наслухає не міські шуми, а настояну тишу? Для творчості? Далебі! Чотири роки тому їй поставили такий діагноз, що жити лишалося півроку. «Я хотіла померти у своїй хаті» - каже письменниця. Тому й не довго вибирала – єдине, що хотіла: село щоби було на трасі, бо до доньки у Київ хотілося на няньки їздити. 

… Красилівкою йде пара ще нестарих людей, але спухлих і сизих від звичного для неприкаяних селян самогону. Вони спалили хату, у якій жили ще кілька сімей. Це було на Комуні – так зветься куток, де дійсно була червона комуна, що від неї лишилися бараки та отруйний чад виродження, що й зараз, ген по скількох роках, дається взнаки. 

Вони проходять, байдуже ковзнувши заплилими очима по письменниці, її гостях ( «не наллють?»), по церкві Покровській, що теж є жертвою комуністичної минувшини. Храм стоїть розчервонілим камінням з вікнами, що колись видимо були широкими і красивими, а тепер стали вузькими, як очиці монгольської орди, що печать свого звилюдніння ніяк не прибере з нашого українського села. 

У цю храмину Валентина Мастєрова ноги не ставить: «Я не маю діла до московської церкви!». Тим паче, коли матушка магазин у селі тримає, а церква стоїть такою жалюгідною обідраницею – з підпертим  парканом, з трубою, що насміхається з архітектора позаминулого століття, нахабно випинаючись з вікна, безкупольна і бездольна. Як і ці селяни, про духовне пробудження яких вона би мала дбати. 

- Як у селі називають, письменницею? – питаю.

- Та я стараюсь, щоб менше бачили й чули, у центрі села буваю рідко. Спочатку думали, що якась алкоголічка поселилася і казали, що до їх берега то тріску приб’є, то ще відомо що, - гірко усміхається Валентина Мастєрова. – А тепер мо’ книжною бабою назвуть…

Хоча таких книжних пошукати – з 50 дерев, що у її саду, тридцять посаджені уже нею. Город, що вкидається в очерети малесенької річечки, виораний і двома погребами тулить вирощене її руками: «Картоплю я оббирала сім разів, а не пирскала!». Це вона так агітувала, щоб я мішечок взяв собі до міста її картоплі. Взяв, ще й яблук на додачу та слоїк малинового варення: «Бери, у мене ж ціла сотка малини!».

Хазяйства, крім пса та котів, Валентина Мастєрова не тримає: «Ото воно виросте на плечі чи на приполі, а тоді його різати?!». Зате майже зробила красиву прибудову до купленої хати – там буде і кабінет овальний вікнами на буяння городу, і кухня сучасна, і всі городські приваби.   

Вона рідко буває в обласному центрі, але це не значить, що Мастєрова заховалася від світу і не чує його: доки ми гостювали в її хаті, задзвонив поет Григорій Лютий із Запоріжжя, видавці з харківського «Клубу сімейного дозвілля» порадували проханням прислати їм ще щось. Ще – бо ту таки «Сучу дочку» лаштують у Харкові до видання на всю Україну. 

«Ех, що з ви так довго – аж з літа їхали, - скрушно зітхає Валентина Мастєрова, проводжаючи нас під пильним наглядом Діка, - я ж хотіла вам свої 25 кущів троянд показати».