Знайомство моє з постаттю Ольги Мак почалося, на жаль, не з читання її творів, а з університетської лекції. Один із викладачів, завзятий дослідник української діаспори, якось згадав про таку самобутню письменницю та її книжки. Втім, подальшого розвитку та розмова не мала, а віднайти хоч щось із її творів мені тоді не вдалося.

І лише через кілька років я отримав змогу прочитати книжки Ольги Мак: спершу — «Чудасія», а позаяк ця повість просто мене приголомшила — так талановито й соковито виписала своїх героїв письменниця, то зразу ж за нею прочитав і «Каміння під косою», потім — «З часів єжовщини», та й усі менші твори, які спромігся знайти. Закономірно, що й особистість самої авторки мене дуже зацікавила.

Ольга Мак (Ольга Нилівна Петрова) народилася у Кам’янці-Подільському 20 липня 1913 року. Невдовзі після народження доньки родина Нила Семеновича Петрова перебралася до Києва. Тут сім’я пережила Першу світову війну, революційні події, визвольні змагання. Врешті-решт 1920 року війна і голод змусили Петрових переїхати в провінцію. Новим осідком їхнім стало село Вільхівчик біля Корсуня. Одначе солодким життя не було й там. Скрута, недоїдання, холод і хвороби призвели до того, що передчасно відійшли з цього світу батько та двоє сестер. Згорьована родина повернулася знову до Кам’янця-Подільського. Тут Ольга закінчила семилітку (школу № 3 у пров. Круглому, буд. 5. Слід сказати, що неподалік, у цьому ж провулку, мешкав протягом 1920-х років відомий поет Володимир Свідзінський).

«Ніяк не передбачалося, що ця великомучениця буде відомою українською письменницею в Канаді Ольгою Мак»

Тамара Сис (Бистрицька)

Однією з найкращих подруг Ольги у школі була її ровесниця (народилася 5 вересня 1913 року) Тамара Бистрицька (Сис), яка згодом стане відомою фольклористкою, досліджуватиме Поділля. Тамара Андріївна зберегла спогади про Ольгу Мак: «У школі я зустрілася з Ольгою Петровою. Ніяк не передбачалося, що ця великомучениця буде відомою українською письменницею в Канаді Ольгою Мак. Ольга перетворилася на Петрушку, а в старших класах — уже на Петрунелю.

Життя було важке. Оля Петрушка була аж синя — така прозора від голодухи. <…>

Якось до себе я запросила Олюньку. Побачила моя сердешна матір цю подружку та й руками сплеснула: «Доцю мамина, а ти чому аж світишся! Хто в тебе є? Що роблять батьки?» «Батько давно вмер, мама шиє капчики, продає на Польських фільварках, на Плані. Старший брат хоч і німий, і оглух після скарлатини ще зовсім маленьким, але прийняли його в художню школу. Отак і перебиваємось». У моєї мами градом покотилися сльози. Додому Олюнька вже йшла не з порожніми руками, а з квасолею, кукурудзянкою і пляшкою молока. З того дня так і повелося, і коли та дякувала, матір відповідала одне: «Рука даючого не обідніє». <…>

У старших класах Олюнька захопилася декламацією і балетом. Хто його знає, де вона викопувала ті танці, але на нашій шкільній сцені вона зробилася непереможною» ( Будзей О. Родом з Підгроддя // Подолянин. — 2003. — 5 вересня).

Ольга дуже добре вчилася, навчання давалося їй, як і її подрузі, легко. З такими знаннями — пряма дорога до вишу, та життя ж мало внести й свої корективи. Аби вступити до вищого навчального закладу, треба було мати документ про те, що особа працювала — тож після закінчення школи Ользі, тоді шістнадцятирічній, довелося потрудитися в радгоспі у селі Солобківці, вчителювати й ліквідовувати неписьменність, адже саме тоді радянська влада оголосила курс на лікнеп та колективізацію. І лише здобувши необхідну посвідку, Ольга вcтупила до технікуму західних мов, що саме відкрився у Кам’янці-Подільському.

У селі Ольга зустріла інспектора народної освіти Вадима Дрочинського. Вони одружилися наприкінці 1931 року, були напрочуд гарною парою. Молода родина помандрувала Україною: Харків, Кривий Ріг (тут народилася донька Вікторія), згодом — Ніжин, де чоловікові (через політично-сімейні обставини Вадимові Дрочинському довелося взяти прізвище материних родичів — Дорошенко) після захисту дисертації запропонували посаду доцента у педагогічному інституті. Ольга стала студенткою літературно-лінгвістичного факультету, в Ніжині ж з’явилась на світ донька Мирослава. Під час навчання в педінституті Ольга й почала писати, хоча тоді творила «для себе». Як згадувала сама письменниця в одному з інтерв’ю, писати так, як хотіла, в умовах радянської дійсності вона не могла, а писати так, як вимагалося — не бажала. «Продажність не лежить у моїй вдачі й тому я махнула рукою на своє покликання» ( Ольга Мак. Видвигаю людину // Наше життя. — 1960. —. № 7. — С. 9).

Інститут Ольга закінчила 1938 року. Складання підсумкових іспитів відбувалося дуже складно — Ольжиного чоловіка В. Дорошенка вже було заарештовано, тож адміністрація й викладачі дивилися на неї зизом, як на дружину «ворога народу». Одначе вона з честю витримала й іспити, й зневагу від учорашніх «товаришів», хоч і одержала не диплом, а лише довідку про те, що прослухала курс інституту.

«…перед нею стелилася незвідана дорога скитальщини й поневірянь на чужині»

Валентина Юрченко

Вадима через певний час випустили з-під варти, потім це повторилося ще раз. Молода жінка з двома доньками залишилася фактично без будь-якої підтримки, без житла й без роботи (моральні та фізичні страждання того періоду змальовано в книжці «З часів єжовщини»).

Останній арешт Вадима Дорошенка стався перед самою війною, 1941 року. Зо два роки Ольга з малими дітьми поневірялася рідною землею: Бершадь, Бердичів, знову Кам’янець, і зрештою 1943 року дісталася Галичини. Деякий час перебули в Добромилі, недалеко від рідного села нового Ольжиного знайомого Миколи Геца. Ольга перехворіла на тиф і лише дивом лишилась жива.

Фронт відкочувався на захід, тож Ольга з доньками виїхала до Словаччини, а звідти з великими труднощами — до Австрії. Там у таборі для переміщених осіб знайшла вона тимчасовий прихисток і відкрилася світові як письменниця. Вже з цього часу як Ольга Гец чи О.Г. публікує свої дописи у «Нових днях» і «Свободі», а першим опублікованим її твором була стаття «До праці».

Микола по війні відшукав Ольгу й доньок у таборі, там вони одружилися й 1947 року родина Геців перебирається до Бразилії, де їм судилося прожити 23 наступні роки. Спершу вони втрапили в Ріо-де-Жанейро, перебивалися з хліба на воду. Наступного року перебралися до Куритиби, де тоді вже було багато українців. Микола Гец редагував газети «Хлібороб» та «Boletin Informativo», писав репортажі, паралельно очолював Товариство прихильників української культури, співпрацював з редакцією Енциклопедії Українознавства. А для Ольги Нилівни ці роки хоч і не були легкими, та все ж — досить плідними, бо майже всі головні твори було написано тут, у Бразилії: книжка спогадів «З часів єжовщини», повісті «Бог вогню», «Чудасій» і «Куди йшла стежка», романи «Жаїра» й «Проти переконань».

«…ми, опинившися в чужому середовищі, серед незрозумілих для нас обставин, були змушені вивчати цілком нову абетку життя самостійно. Було трудно, дуже трудно! Мабуть, і Робінзонові, який не мав дітей і не потребував вивчати чужої мови, не було так трудно, як нам», — згадувала письменниця згодом.

«Ольга Мак ніколи не шкодувала, що повністю віддавалась тоді літературній праці, а не заповзялася продавати на базарі яйця і банани, щоб розбагатіти».

Галина Кирпа

Видавництва вже, як гарячі пиріжки, хапали все, що виходило з-під її пера. Бувало таке, що написано нічого ще не було, а «над головою» стояли видавці й випрошували «хоч що-небудь». У шухляді її твори довго не лежали.

Примітно, що письменницька доля Ольги Мак трішки навіть схожа на долю Астрід Ліндґрен: повість «Бог вогню», що належить до найбільш відомих і популярних книжок української письменниці, починалася з казочок для малого сина Миколки. Так само й шведська чарівниця розповідала доньці казочки, які згодом переросли у відомі на весь світ шедеври літератури.

1970 року Ольга Нилівна переїжджає до Канади, де на той час уже осіли її доньки. Про цю подію вона відгукнулась дуже просто: «Врешті мій корабель прибився до затишної пристані. Навіть не знаю, як я витримала в Бразилії 23 роки» ( Кирпа Г. «Я є кимсь...» // Літературна Україна. — 2003. — 9 жовтня. — С. 7).

Життя в Канаді насправді було набагато краще, ніж у Бразилії: Ольга Нилівна опікувалася онуками й мала змогу безперешкодно писати, тож «Каміння під косою» було написано вже у значно кращих умовах, ніж попередній творчий доробок. Можливо, й це вплинуло на те, що про цю повість сама Ольга Мак відгукувалась менш критично: «...мій останній твір, випущений окремою книжкою 1973 року, навіть мені трохи подобається...» ( Кирпа Г. «Це для мами, як вона повернеться...» // Дзвін. — 2005. — № 10. — С. 131). Дуже вимоглива була як до чиєїсь, так і до власної (передовсім!) творчості.

1993 року Ольга Мак уперше за довгі роки еміграції відвідала Україну. Візит був дуже насичений, серед найважливіших пунктів, де побувала письменниця — Київ, Ніжин, Карашин, Вільхівчик, Канів, Кам´янець-Подільський, Львів, Чернівці. Вона зустрічалася з учителями, учнями й студентами, письменниками та науковцями, брала участь у лекціях, дискусіях і науковій конференції, присвяченій річниці Голодомору 1932—1933 років. І скрізь Ольга Мак нагадувала, що треба любити Батьківщину й віддано їй служити, а ще — стерегтися духовного голодомору, бо «від голоду харчевого гине людина, а від голоду духовного — нація».

Спадщина Ольги Мак — грандіозна, та водночас і мало відома українському читачеві. На жаль, у сучасній «вільній» Україні рідко є місце для таких письменників і такої літератури. Зараз у моді трохи інші жанри. Та маємо знайти час і змогу для нового прочитання її творів.

За кордоном спогади «З часів єжовщини» видавалися тричі, і мали дуже великий резонанс. Страшно уявити, що людина може бути настільки безправна, настільки вразлива й незахищена від державної машини. Здавалося б, і наша сучасна ситуація щодо прав людини — не ідеальна, та як далеко ми, сучасні громадяни України, відійшли від свого нещодавнього минулого з концтаборами й судами-трійками. І не в останню чергу — завдяки самовідданій роботі Ольги Мак.

1953 року часопис «Наше життя» публікує нарис «Земля плаче» — спомини про часи Голодомору в Україні, ще одну болючу тему в творчості письменниці. Тут авторка згадує той період, коли з чоловіком жила й вчителювала в Кривому Розі. Головна дійова особа — селянка Тетяна — розповідає про жахливі події, які їй довелося пережити й через які вона з родиною змушена була тікати до міста. А в ті часи така доля була не найгірша для українських селян. Мільйони людей просто померли від голоду, не маючи змоги врятуватися.

1955 року в Мюнхені видано першу книжку повісті «Бог вогню» під назвою «В Санто-Антоніо». Пригодницька повість про українського хлопчака у Бразилії дуже сподобалася юним читачам.

А вже наступного року в Торонто побачила світ нова повість (хоча можна її назвати й романом) — «Чудасій», яка просто сколихнула українську громадськість на еміграції. Водночас похмура й іронічна, дещо схожа на «Місто» Валер’яна Підмогильного та «Народжених під Сатурном» Віктора Вальтара, майстерно написана повість відкривала читачам дещо нове у їхньому сприйнятті України й себе щодо України.

«Дивак» («чудік», як було задумано спершу, через явну російськість авторка змінила на «чудасій») Олекса Вухо з сотень «нормальних» виявився в підсумку найлюдянішим, найпоряднішим і — таки нормальним. Серед усіх сірих і «як-би-чого-не-вийшлих» приятелів і колег лише він один мав чітке бачення перспектив України й українців. І як тут не погодитися з видатним психологом Еріхом Фроммом, який казав: «...від того, що мільйони людей схильні до одних і тих таки вад, ці вади не стають чеснотами; від того, що безліч людей поділяють одні помилки, вони не стають істиною, а від того, що мільйони людей страждають на одну форму психічної патології, ці люди не одужують».

«Могили он на полі над чиїми дідами висипані: над нашими, чи над Сьоминими? Чи їхніх предків кости і досі з землі виорюємо?»

Ольга Мак

Не було б дивно, якби виявилось, що «чудасія» авторка писала зі свого чоловіка Вадима Дорошенка — великого патріота України й чудової людини. У листуванні з Галиною Кирпою Ольга Мак згадувала, що назагал своїм інтелектуальним розвитком завдячує Вадимові; очевидно, що й розвиток національного почуття обумовлено його впливом. Аби ця повість свого часу стала відома на теренах України, Олекса Вухо цілком міг би стати взірцем для молодих борців за волю Батьківщини — не забуваймо, що й УПА ще не була остаточно знищена, й патріотично налаштованої молоді в Україні не бракувало.

Ольга Мак намагається змальовувати дійсність якомога достовірніше й переконливіше. Зокрема й через те, що їй довелося самій пережити жахіття голоду й війни, що бачила усе це вона на свої очі — читач відчуває щирість письменниці, її перейнятість долею людини й нації. Одна з головних героїв повісті «Каміння під косою» Лідія Чернявська постає перед нами як справжня патріотка України, людина з великим серцем та чистим сумлінням. Навряд чи Ольга Мак мала на увазі себе, виписуючи образ Чернявської, але уважний читач відчує, що цей персонаж авторці дуже близький і має багато її власних рис.

У своїх творах Ольга Мак намагалася утвердити любов до Батьківщини, до нації, але — і цього їй багато хто не пробачив — вона дозволяла собі й критичні відгуки й про росіян, і — це, мабуть, таки головне, і те, чого бракує сучасникам — про нас самих, українців. Недарма вона казала, що на перший план намагається висувати Людину. А Люди, як і нелюди, бувають у кожній нації, і не варто приховувати якісь негарні риси лише через те, що вони належать співвітчизникам.

Важливим своїм завданням бачила Ольга Мак справу виховання українців, передовсім дітей та юнацтва, гідними високого звання Людини, як вона бачила її в своїх ідеалістичних мріях. Тому й дуже любила вона писати твори на історичну тематику, бо бачила, що історія зберігає лише те, що вартісне. Негідне уваги ж — зникає без сліду, і в пам’яті народній не закарбовується. А знайомство з історією давало Ользі Нилівні віру у вільне майбутнє рідної землі.

«...просила не чекати ситого благополуччя, а тепер виховувати свідомих громадян, беззастережно відданих рідній державі...»

Дмитро Чередниченко

І як письменниця, і як філолог Ольга Мак постійно наполягає на необхідності пильнувати чистоту мови, не дозволяти паплюжити її чужими впливами. Зокрема, в статті «А він почав скакати собі до очей» показано, як польські й німецькі впливи, геть не узгоджені з вимогами української мови, чинять їй шкоду. Але найгірше навіть не це, а те, що представники української діаспори дедалі більше послуговуються не українською мовою, а мовою тієї країни, куди їх закинула доля. Ті ж, хто все ж говорить і пише українською, щодалі піддаються впливові зросійщених українських правописів, про що з болем Ольга Мак нагадує в статті «Катедра українських студій, чи кафедра малоросіянства?» Стаття гостро полемічна, не без політичних підтекстів, тож не дивно, що багатьом вона не сподобалася.

В Україні 1993 року ввели новий правопис, було задекларовано, що до української мови повернуть питомо національні форми, та ж освічені люди бачили, що надто мало українській мові повернуто, надто багато з неї забрано. Ольга Мак пише статті, листи, пропозиції, але... хто ж її чує?.. Статтю-розпач «Катедра українських студій, чи кафедра малоросіянства?» в Україні передрукували з американської «Свободи» декілька газет і журналів, та на тому — все.

Ольгу Нилівну все більше обсідають хвороби. Лімфома та ревматоїдний артрит не давали змоги працювати так, як вона хотіла, написати все, що ще не було написане. Один із листів до Галини Кирпи й Дмитра Чередниченка, в якому Ольга Мак наводила спогади про свою подорож до України, закінчувався дуже сумним рядком, дописаним від руки її акуратним рівним, майже каліграфічним почерком: «Закінчення, мабуть, не буде. Ольга».

Померла Ольга Мак 18 січня 1998 року в Торонто. 22 січня її поховали на цвинтарі Св. Володимира в Овквілі, Онтаріо.

«Чи могла б бути більша мрія для нас, емігрантів, як те, щоб нас знали й читали в рідному краю?!»

Леся Храплива-Щур

Цьогоріч діти Ольги Мак з нагоди 100-річчя від дня її народження планують урочисто відкрити новий пам’ятник на могилі мами — видатної письменниці українського зарубіжжя. А ще — дуже хочуть видати якомога більше з її творчої спадщини, аби світ, і передовсім — співвітчизники мали змогу їх вільно читати. Недавно дещо вже й збулося: «Каміння під косою» вийшло англійською.

А поки що, на жаль, Ольга Мак на Батьківщині не почувається вдома. Лише жменьку її творів видано в Україні. Недосліджений залишається її архів, неопубліковані деякі пізніші речі. Вона й сама розуміла причини такого ставлення до письменників з діаспори: «...ні для кого не секрет, що популярність у вітчизняній пресі купується за американські доляри. Читаєш — і дивуєшся, як легко стати видатним, а частіше — видатною!..» ( Кирпа Г. «Я є кимсь...» // Ольга Мак. Каміння під косою. — К., 2004. — С. 10). «Тутешні» українці та різнорідні підприємці від літератури часто бачили в діаспорних письменниках не колег, не помічників у вихованні власної гідності нашого народу, а лише мішені для спроб витрусити з них трохи доларів...

А ті ж українці з Канади, США, Австралії та й багатьох інших країн, де зосередилась українська діаспора, — які надії вони покладали на Україну! Як сподівалися, що звільнений народ спільно стане до праці для розбудови тієї держави, про яку мріялося, за яку боролися, про яку вірші писали й на смерть ішли. Не врахували, що надто задавнена вже хвороба, яка вразила їхній народ...

Та є сподівання, що книжки й статті Ольги Мак були нею написані не даремно, що багатьох молодих українців вони ще розбудять, і залишаться з ними — не на один день, а на десятиліття.